«Зоря» теж не обходила увагою дружну, працьовиту родину, де мама била усі рекорди по надоях молока, батько працював механізатором, а діти виростали, допомагаючи їм на фермі та у полі.
Я знову їду туди, де в останнє була років 30 тому. Їду, аби дізнатися, як нині живеться Терещенкам — батькам, дітям, та, певне, вже й онукам.
«Як батько хороший,то й діти такі ростимуть»
На подвір’ї гарний будинок, літня кухня, стіл, накритий клейонкою, у тіні дерев. За два дні заявляться на вихідні хтось з дітей, онуки, то й обідатимуть тут і вечерятимуть. Тоді й почує стара груша усі сімейні новини.
— Діти в мене у Дніпрі, — говорить Валентина Григорівна. — Приїздять кожної суботи. Город он посадили, усе прополене й підпушене. Вони нічого мені не дають робить, кажуть, щоб відпочивала. Один синок у мене у Росії, на БАМі.
Чотири роки тому вона поховала свого чоловіка, довго тужила за ним, та ще йсьогодні дня не минає без згадки про свого Василя.
— Як батько хороший, то й діти виростають такими. Чоловік нікого з дітей не те, що не бив, але й слова поганого при них ніколи, було, не скаже. Діти бігали до нього у тракторну бригаду, а воно ж інколи то одне, то інше не ладиться. Міцне слівце от-от з губ ладне зірватися, а він тримає себе.
Одного разу дружина, було, замахнулася держаком на дітлахів за те, що ті, у балці бовтаючись, прийшли додому з мокрими ногами. Якраз на той момент Василь нагодився.
— Щоб ніколи, чуєш, ніколи я більше цього не бачив! — сказав так, що той держак узяв та й випав з рук Валентини.
Не просто так вийшов з себе. Трапився один випадок у Василевому житті, коли був маленьким бешкетником. Якось одразу після війни, чомусь образившись на дорослих, що саме вкривали очеретом хату, пообіцяв їм ту стріху спалити. Не думав, що воно й справді так швидко займеться, коли черконув сірником. Згорів дах, а разом з ним й хата. З остраху сховався від матері, а та шукала його по всіх нишпорках зі знаряддям для побиття — держаком від сапи. Знайшовши, добре відходила ним підпалювача.
Ми сидимо у красивій залі, де все по-міському й сучасному. То все Наташа й Тоня, як приїздять, порядки наводять.
— Після них нічого знайти не можу, — бурчить Валентина Григорівна, дістаючи з шафи розпухлі альбоми з фотографіями.
І ось вони усі на столі — свідоцтва прожитого життя, фототека іменин, весіль, сімейних буднів.
— Первістка Сашу я народила у 19 років. Потім через рік у нас знайшлася Тоня. А тоді в декреті жінки довго не розсиджувалися. Два місяці до пологів та два після. Моя мама гляділа нам дітей, а ми з Василем працювали. Було, він ранком у тракторну, а я на ферму. Поки біля корів вправляюсь, Вася почаклує над своїм трактором та й на ферму до мене через балку перебігає. Помагав мені. А коли я на курорт лікувати серце їздила, він доїв мою групу корів. Доїльних апаратів тоді ще в нас у колгоспі не було. Доїли руками…
Усі спогади про нього. Бо й справді жили душа в душу, у мирі й злагоді. Недаремно, коли діти в одному з ресторанів Дніпропетровська справляли батькам золоте весілля, дочка Наташа, тостуючи, сказала:
—Ви для нас завжди були прикладом справжньої сім’ї. Мені хочеться побажати, щоб і в кожного з нас була така сама любов, як між нашими батьками.
Приклад батьків. Як багато він значить у наших долях, нашій поведінці, у наших сімейних, людських цінностях!. Від батьків дуже часто можна почути, що у поганій поведінці дитини винні школа, комп’ютерні ігри, сучасне жорстке телебачення. На жаль, це має місце. Але ж паростки негідної поведінки закладаються у дитинстві. Мабуть, треба перестати винуватити усіх навколо себе й задуматись над тим, чому позитивному діти від нас навчаться.
Не скажеш, що тут мешкає одинока старість
Цей будинок у них з 1963 року. У ті часи на будбазах можна було купити готові конструкції для зведення житла — так звані фінські будиночки. Коштували вони недешево, але на заробітки подружжя не скаржилося. Тоді в них вже було троє дітей. Вистачило місця ще двом синам, які згодом народилися.
Ніколи сини та дочки не просили у батьків те, чого вони не могли їм дати, й росли дружними.
—Якось батько добре заробив на жнивах, ми почали радитись, щоб його з найбільш необхідного купити. І ви знаєте, довго не перебирали. Вирішили одягти дітей, хоча вони в нас завжди і взуті, і одягнені були не гірше за інших. А тоді саме джинси у моду входили. Купили Віті та Вадиму, вони в нас погодки, по парі модних штанів. Так батько більше радів тим синівським обновкам, ніж самі хлопці.
Угорі на буфеті п’ять портретів дітей — Саша, Тоня, Наташа, Вітя, Вадим.
— Я чогось за хлопців переживала не дуже, — говорить жінка. — Їм легше знайти свою дорогу у житті. А дочкам я навідріз сказала: «Їдьте з села подалі. Досить того, що я з 17 років біля корів надриваюся». Сьогодні я хвалю себе за те, що так зробила. Ферм тих давно нема, а мої дівчата з професією.
Спочатку Тоня влаштувалася у Дніпропетровську на швейну фабрику імені Володарского, потім до сестри приєдналася Наташа. Тоня заочно закінчила у Києві технологічний інститут легкої промисловості й була у числі перших спеціалістів фабрики по пошиттю пальт за англійськими лекалами.
У дочок та синів давно своє життя, але не забувають вони дорогу у рідне село. Щонеділі по черзі приїздять до мами, перероблять все у хаті та дворі. Тому й порядок всюди такий — не скажеш, що тут мешкає одинока старість.
— Я не відчуваю себе одинокою, хоча тут, на нашому кутку, лишилося усього троє старих мешканців, а то всі чужі, — говорить Валентина Григорівна. — Можу піти поговорити до діда по сусідству, аможу піти у балку, там влітку усе цвіте й пахне.
— А до кого б з дітей ви пішли, аби хтось запропонував вам продати хату та переїхати жити до них?
— Мабуть, пішла б до того, кому б я не заважала, — відповіла, на хвильку замислившись. — З дівчат одна тільки-но перейшла у свою квартиру з гуртожитку, друга й досі мешкає там. Хоча вони мене все одно кликали у Дніпропетровськ. У Віті квартира хороша, але маленька, двокімнатна. До Вадима пішла б. Купив він був стареньку хату у Дніпропетровську з пічним опаленням. Та там таке зробив! Будинок хороший, газ провів, двір просторий. Вадим працює водієм у міліції.
Хвалити Богу, є до кого прихилити голову. А ще ж і невістки гарні дісталися. «Та то, мамо, тому, що свекруха в них хороша», — кажуть сини. А оце недавно онука Женю женили. Так наречена дякувала бабусі, що отримала гарного чоловіка. Онуки, а їх у Валентини Григорівни семеро, до речі, усі хлопці, зате обидва правнуки — дівчатка.
«Не продавайте, мамо, хату»…
Була в неї думка переїхати після смерті чоловіка з цього хутірця у центр села. Ще й не говорила про це з дітьми, але ті відчули мамин настрій та мало не вперше висловили їй свій протест :. «Як ви, мамо, купите іншу хату, ми там нічого робити не будемо!» А старший Сашко, той, що на БАМі, просто благав, щоб вона не продавала хату.
— Він же там на залізниці працює, так раз на рік має право безкоштовного проїзду. Щороку з сім’єю у відпустці тут. Сашко був зателефонував мені й отим «Так куди ж, мамо, я потім приїду?» одбив усі думки щось міняти. Як воно дороге дітям, що я потерпіти не можу? —змахує сльозу жінка.
Звичайно, дороге. Он Вітя подзвонив, що на цю неділю приїде й поробить усю чоловічу роботу, бо там буде ніколи: для нього починається гаряча пора – жнива. Своїми власними двома комбайнами він по всій Україні їздить хліб збирати.
Готуватись до приїзду дітей та онуків Валентина Григорівна починає з п’ятниці. Зварить борщ, спече хлібину, будуть пухкі вареники з сиром, зварені на пару, або пиріжки з картоплею.
— А от зараз посаджу вас на автобус, а сама піду вишень нарву. Зустріну Вітю пиріжками з вишнями, сусідам понесу.
Хто скаже, що це не приємні клопоти — готуватись до приїзду рідних та близьких тобі людей? Добре, що діти з гнізда Терещенків цінують і цей мамин клопіт, і те, що вона просто дала їм життя. І нічого в світі кращого нема, коли на вас чекає ще мама жива.
Автор: Валентина Кордюкова
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |