Пенсіонер Євген Наумчик в Інтернеті як вдома

З дитинства — прямо в «ремесло»

Ну, хто б міг колись сказати, що з цього простого хлопця з Волині вийде не колгоспник, як його батьки, а добрий спеціаліст хімічного заводу? Війна міцно вкарбувалась у його пам’яті — спогади про неї будуть жити в ньому довіку. А потім, у повоєнну відбудову, він, 10-літній хлопчак, уже возитиме колгоспною конячиною косарів на роботу і оброблятиме ралом картоплю. Не гірше за дорослих!

У 51-му, коли Євгену виповнилось 14 років, батьки відгукнулися на заклик піднімати народне господарство і вирішили перебратися на Східну Україну. На залізничний потяг, у вагон, був завантажений весь їхній нехитрий скарб — аж до розібраної хати. На станції П’ятихатки їх прийшов агітувати комісарівський голова. Тож Наумчики вирішили їхати в Комісарівку, де і зараз, 62 роки потому, стоїть мало не за селом їхня хатина. І сьогодні Євген Маркович, ставши городянином, мешкає в ній разом з дружиною і все добудовує гарний будинок для дітей з онуками…

Тоді йому страх як хотілось вчитися. У Дніпродзержинську в ремісничому училищі він навчався на електрика. Залізна дисципліна, до якої вчорашніх дітей привчав майстер Шепель, давалася взнаки: як ішли строєм «шепельці» в їдальню чи на заняття, то їх з іншими було не сплутати.

Ті роки із щемом душевним ще не раз згадаються. Де ж сьогодні товариші його юнацьких часів? Як пройшло їхнє життя? Над цими запитаннями все частіше нині задумується Є. М. Наумчик. Шукає їх у соціальних мережах, та марно…

Збирав врожай на цілині

Хімічний завод став єдиним на все життя його місцем роботи. Сюди привела його доля по закінченні ремісничого училище, тут він працював на різних ділянках і виробництвах. Звідси і в армію пішов.

Про армію кожен чоловік може згадувати безкінечно. От і наш Євген Маркович так розповідає про власну службу Батьківщині, що хоч кидай усі справи, та й собі гайда до війська.

А почалась його армія із… збирання врожаю на цілині. Його, такого звичного до роботи в колгоспі, кинули, наче щуку в річку. Віддалік від дому золото кустанайської пшениці зігрівало його руки і звеселяло душу. Та і як же не радіти, коли в цьому багатому врожаї тепер і його частка?

Було на службі всякого! І любительське водіння машини, коли мало не втрапив в аварію, і навчання в Саратові на механіка, і навіть несподіваний поворот — служба в якості механіка літака. А що? Євген Наумчик — ну, чисто вам Макарович із фільму «В бій летять одні «старики», тільки за віком молодший. Здається, і сьогодні тільки підійде до фюзеляжу літака, то зразу оцінить, готовий апарат злітати чи ні…

Ті два роки пролетіли, а в душі полишили теплі спогади.

Завод зустрів його, як рідного. Звідти вступив до Дніпропетровського гірничого інституту, де заочно вивчився на інженера електрифікації промислових підприємств. Так за час навчання він пройшов шлях від релейника сьомого розряду до начальника дільниці хлорного виробництва.

Приворожила пісня

У 1961 році Євген Маркович одружився на красуні з двома пишними косами і голосом таким, що тільки слухати і мліти. Молодий, меткий, охочий до всього нового, він встигав і вчитися, і працювати, і класичною боротьбою займатися, і співати в хорі, і брати участь у роботі драмгуртка. А танці вечорами! Без них же ну ніяк не можна. То й поспішав на танцмайданчик. Ще була у нього одна пристрасть, яка залишилася на все життя, — гармошка. Її парубок із завмиранням серця придбав на свою першу заробітну плату.

Звела ж докупи Євгена та Зіну романтична поїздка у… село. Тут вони разом з іншими учасниками хору гастролювали, даруючи свій спів простим людям. Чоловік і досі з особливою ніжністю говорить про чарівний голос дружини, який його приворожив до себе на всеньке життя.

Від їхнього кохання народився синок Ігор. Свого первістка щасливий татусь назвав на честь друга, якого вважав хресним свого сина і котрого молодята прихистили на деякий час у своїй 2-кімнатній «хрущовці», а Євген Маркович ще й влаштував його до себе на завод. Тут, у тісній квартирці, яка здавалася їм раєм проти 9-метрової кімнатки, у них знайшовся і другий синок — Юрій. А вже коли Бог послав їм третього сина Олега, то завод виділив Наумчикам уже нову квартиру, де всім було по кімнаті.

Так сталося, що всі їх троє синів свою долю пов’язали з морем. За старшим Ігорем до Одеси перебрався і середній Юрій, який став справжнісіньким коком і вже обходив по воді практично всі континенти. Батькові й матері доводиться щоразу хвилюватися за нього, коли разом з командою корабля йде у далеке плавання.

Справа його життя

Ще коли Євген Маркович навчався в училищі, вже тоді його манила кімната, де старші товариші чаклували над таким дивом, як фотографія. Йому страх як було цікаво, як проходить увесь процес народження фото. Тож ця цікавість скоро переросла у захоплення, з яким він не розстається і понині. Коли працював уже в цеху, там була кінокамера, якою він оволодів «методом тику». І з того часу знімав на кінострічку всі визначні події, що відбувалось на заводі: від демонстрацій до гулянь. Тому за роки роботи тут назбирався чималий архів.

Саме на заводі у нього з’явився перший власний фотоапарат «Зоркий». Потім були «Смена», «ФЭД» — апарати з великими об’єктивами. За своє життя цей чоловік придбав дуже багато техніки. А нині йому вірно служить цифрова камера «Nikon», на яку він, як і раніше, знімає все, що хоче. От, наприклад, їде з Комісарівки, куди переселився після виходу на пенсію, до райцентру, і знімає щось дорогою. Це вже не кажучи про кадри, які робляться в місті. Якщо ж буває в райцентрі, то щоразу й тут знайде таке, яке раніше не знімав. І це при тому, що вдома має великий архів старих фото — цілих два чемодани тих, які він у свій час не роздав. Друзі вже й дорікати почали: ну, для чого тобі цей мотлох? І людей уже тих немає, що на твоїх фотографіях, а ти їх все ще зберігаєш. Та куди їм зрозуміти, що в нього руки не здіймаються знищити історію.

— У мене ящик відеокасет: великих і маленьких, — розповідає Є. М. Наумчик. — Але ж всі їх і фотографії теж треба б перевести в цифровий формат, а це — марудна справа.

Євген Маркович — незмінний хронікер усіх комісарівських подій, починаючи від свята останнього дзвінка, Дня Перемоги до будівництва бази відпочинку біля ставка на Бджоляній і будівництва греблі. А ще в нього знято чимало разів виступи місцевих аматорів з ансамблю «Степові роси», керівник якого щоразу запрошує односельця на свої концерти. Причому цей пенсіонер знімає все не хаотично, а періодами, щоб видно було увесь процес. Тож на його світлинах постають ті, кого вже немає між нами, а діти, що вчора були маленькими, тепер уже зовсім дорослі. Більше ні в кого немає стільки історичного матеріалу із життя Комісарівки, як у нього.

В Інтернеті він — місцевий

Відзнятий матеріал чоловік викладає цілими фотоальбомами у соціальних мережах. Причому комп’ютер йому дістався від старшого сина, який вирішив змінити власну техніку на нову, більш потужну. То й привіз батьку свого старого. І з того часу в Євгена Наумчика розпочалося нове життя. Як технік за фахом він швидко навчився працювати на ньому. Звичайно, син показав, як користуватися мишкою і клавіатурою. З допомогою спеціальної літератури оволодів друкуванням всліпу. А потім уже звичним «методом тику» підібрався і до інших вигод, які дарує людині комп’ютер.

— Для чого мені комп’ютер? — перепитує Євген Маркович. — Ну, по-перше, це — цікаво. А по-друге, я роблю альбоми для друзів, яких у мене чимало в Однокласниках. Там маю власну сторінку, яку завів для того, щоб відшукати своїх товаришів по ремісничому училищу, армії, заводу. З віком так хочеться дізнатися, як склалася їхня доля, але, очевидно, люди мого віку не дуже дружать з Інтернетом. Шкода…

Наш герой щодня заходить у всесвітню мережу, щоб знати, якою буде погода днями, читає новини. А ще Інтернет він використовує, як людина «просунута»: наприклад, щоб не їхати до райцентру заради того, щоб відвезти одного папірця у якусь службу, хоч і в район електричних мереж, тож він власноруч набирає його на комп’ютері і відправляє на електронну адресу відповідної організації. Для цього навіть вивчив англійський алфавіт.

На гарному прикладі Є. М.Наумчика зайве переконуюсь, що вчитися ніколи не пізно. А ще, як бачите, вік — не перепона.