Разом з мамою Галиною Пилипівною Блажко вони поговорили з Марією Олексіївною, детально записали її розповідь про перебування у жіночому трудовому концентраційному таборі міста Бельциг, роботу на військовому заводі. З розповіді довідалися, що там ще були молоді дівчата з Софіївки, чимало з котрих після визволення повернулися додому. І виникло бажання дізнатися про все більше: знайти місце розташування концтабору, по можливості відвідати і побачити все на власні очі…
Любов Дмитрівна Іванова (мешкає у Кривому Розі) знала, що її мама Євдокія Яківна Поліщук під час війни теж працювала на примусових роботах у Німеччині. Коли ж у 1996 році почалися перші компенсаційні виплати остарбайтерам, Євдокії Яківні відмовили на тій підставі, що у наших архівах не збереглося жодних підтверджуючих документів. Любов Дмитрівна знайшла живого свідка тих подій — Павла Івановича Березу-Блотова. Вони разом були зображені на груповому фото, зробленому 1942 року в Берліні на фабриці Лоренца.
Гроші тоді виплатили. А ось з наступною виплатою знову вийшов казус: одного свідка виявилося мало, а інших підтверджуючих примусову працю документів не знайшлося ні в області, ні в Україні, навіть у Росії не було. Любов Іванова вийшла на комітет колишніх малолітніх в’язнів концтаборів. Там їй порадили написати листи в ті міста, де Євдокія Поліщук перебувала протягом 1942—1945 років. Вона звернулася до бургомістрів Берліна, Мітвейда і Хемніца. Отримала відповідь, що всі дані знаходяться в архіві міста Бад Арользен. Написала й туди, до Міжнародної служби розшуку, надіслала фотографії з мамою, зроблені під час її перебування у Німеччині.
У підсумку й другу компенсацію отримали. Та Євдокія Яківна, згадуючи ті часи, дуже журилася і плакала, бо хотіла відвідати могилу свого брата Василя, котрий помер у концтаборі, і, завдячуючи допомозі перекладачки Лілії (прізвища її не знає), похований на християнському кладовищі Темпельгольф у Берліні.
Три роки тому Євдокії Яківни не стало, а Любов Дмитрівна хоче виконати мамине бажання: поїхати у Німеччину, знайти могилу її брата і вклонитися його праху і праху тих, хто залишився на чужині назавжди…
Саме тоді Любові Івановій подзвонили родичі: Аліса з Галиною Пилипівною, котрі намагалися дізнатися, як встановити зв’язок з українською діаспорою в Німеччині — хочуть поїхати у табір, де перебувала їхня мама й бабуся. Жінки об’єднали свої зусилля. З розповіді Марії Олексіївни Головань з’ясувалося, що у концтаборі перебували Євдокія Прокопівна Куліш (Береза), якої вже немає, Ніна Семенівна Курбацька, Зінаїда Дзюба, Надія Яківна Чувпило, Марія Прокопівна Дорожон (Федоряка), разом з якою у таборі були Ніна Полікарпівна Шкаран, Надя Сердюк і Софія Трохимівна Овчаренко та інші дівчата, чиї імена та прізвища ще треба встановити.
Справа це нелегка. Ініціативна група, до складу котрої, окрім згаданих вже Галини Пилипівни Блажко, Аліси Олексіївни Лісової, Любові Дмитрівни Іванової, додалися вчителька історії Софіївської вечірньої школи Ніла Антонівна Галенда, завідуюча відділом районної газети «Вісті Софіївщини» Тетяна Костянтинівна Кончак, директор районного Будинку дитячої творчості Юлія Іллівна Кулібаба та директор районного історико-краєзнавчого музею Артур Юрійович Мірзоєв, який очолив цей колектив, написали листа бургомістру Берліна і громадській організації «Контакти». Пояснили, що хочуть встановити з ними зв’язок, аби глибше вивчити і дослідити тему підневільної праці української молоді на території Німеччини під час війни, налагодити обмін матеріалами…
Минулого року Софіївку відвідали несподівані гості: керівник проекту по обміну інформацією про колишніх в’язнів концтаборів між школярами Сімферополя і Оснабрюка Інка Фельдманн, перекладачка, по четверо старшокласників з названих міст…
Власне, прибули гості до Лідії Максимівни Сидоренко (дівоче прізвище), знайшовши її прізвище серед бранців, хто примусово працював на заводі у місті Оснабрюк. Перед цим Лідії Максимівні надійшов лист від директора меморіалу «Августашахт» поблизу Оснабрюка, доктора історичних наук Міхаєля Гандера та Інки Фельдманн. Вони повідомили, що тривалий час займаються дослідженням історії націонал-соціалізму в місті, а також доль жертв режиму. 2011 року група співробітників меморіалу разом зі школярами міста Оснабрюк відвідали в Україні колишніх остарбайтерів, запросили їх на зустріч із мешканцями німецького міста… А наостанок Лідію Максимівну запросили у квітні 2013 року відвідати місто і поділитися своїми спогадами з його мешканцями…
Невеличку групу закордонних гостей тепло зустріли в українській родині. Вони побували в районному історико-краєзнавчому музеї, де ознайомилися з документами про період фашистської окупації Софіївки, післявоєнний економічний та соціальний розвиток району. Син Лідії Максимівни Володимир Моренко відвіз їх на меморіальний комплекс «Високе», де відбулася зустріч з представниками ініціативної групи, котра займається налагодженням зв’язків з німецькою стороною для глибшого вивчення і дослідження теми підневільної праці української молоді на території фашистської Німеччини.
У свою чергу іноземні гості надали музею перелік архівних установ, котрі мають дані щодо місцезнаходження жертв націонал-соціалістичних переслідувань у місцях примусового утримування і адреси Міжнародної служби розшуку, трьох федеральних архівів, 14 земельних і 14 музеїв-архівів концтаборів.
Тож ті, хто розшукує сліди перебування своїх рідних під час Великої Вітчизняної війни у Німеччині, можуть звернутися до Софіївського районного історико-краєзнавчого музею: там підкажуть, де можна отримати потрібну інформацію…
Автор: Дмитро Якимов
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |