Герой ТРО немов транспортувався у окопи з мультфільму

З перших днів повномасштабної війни на захист України став дніпровський медик Дмитро.

Він прийшов добровольцем до 108-ї окремої бригади ТРО та згодом отримав псевдо «Доктор Лівсі».

Про те, які на його долю випали випробування за три з половиною роки повномасштабної війни, медик-герой розповів побратимам зі 108-ї бригади:

«Його бойове псевдо – «Доктор Лівсі» або просто «Лівсі». А й справді: Дмитро зростом у 1,9 м з грудами м’язів, немов трансплантувався в мультфільму «Острів скарбів».

- Пам’ятаєте, там персонаж був такий, Лівсі! - розповідає воїн. – Він увесь час посміхався і робив правильні діагнози піратам. Мені це імпонувало, тому сам себе нахрестив на його честь. Хлопці з піхоти підтримали: «Ти повністю відповідаєш цьому позивному!».

До війни, здобувши освіту медика, Дмитро 6 років працював у Дніпрі в 7-й міській лікарні. Терапевтичне відділення стаціонару стало для нього першою сходинкою для здобуття практичного досвіду.

- Набрався там знань, перепробував багато з того, чого хотів, - каже «Лівсі». – Працював за спеціальністю «медсестра», адже на той час не було ще опції «медбрат». У мене навіть в дипломі написано: «медсестра».

Дмитро максимально відкритий у спілкуванні та переповнений радісної вдачі. Поділився, що в медицину прийшов, бо хотів стати масажистом (паралельно ним і працював в лікарні), і не просто, а банщиком-масажистом.

- В мене з 8-го класу така мрія була. І школа була з медичним профілем. А ще ж у Кам’янському - гарне медучилище, - згадує «Лівсі». - Я його закінчив. Люблю робити масажі, допомагати людям.

На війну хлопець пішов сам. 19 березня 2022 року став до лав 108-ї бригади ТрО, бо ж медик, міг допомогти і не міг залишатися осторонь.

- Пішов до хлопців, й вони швидко прийняли у команду, - згадує Дмитро. - З військовою справою взагалі не був зв’язаний, не служив, довелось звикати до армійських труднощів. Одразу став саме бойовим медиком. Без ВОСу, отримав його лише згодом, коли навчався в «учебках».

Та це було потім. А в перші місяці війни «Лівсі» у першу чергу залишався піхотинцем.

- Я так само на рівні з хлопцями чергував на «еспешках», багато копав окопів... Але й були випадки, коли доводилося працювати медиком. Доглядав за пораненими, здобував досвід військової медицини. Бо ж в мирному житті - перев’язки, опіки, серцеві приступи, простуди, підвищений тиск. А на війні: пневмоторакс, турнікети, осколкові поранення, починаючи з ніг і аж до голови…

«Лівсі» на наше прохання поділився найважчим випадком з його бойового життя.

- Це був Старомойорськ 2023 року. Зима. Нас попросили допомогти іншому бату, який не справлявся. Періодично висмикували по декілька хлопців і відправляли туди. Посадка, де знаходився опорник, вже була «голою». Лише понівечені дерева та «килим» із трупів (і наших, і орків). Це навіть для мене, медика, який вже бачив чимало, було дико… Намагався триматися холоднокровно. Зайшли ми на позицію пів на 5-ту ранку, а вже о 6-й росіяни почали штурм. На нас полізло 12 «орків». Два одразу відсіклися - залягли в окопи, потім ми їх у полон взяли, а десятьох поклали! На цій позиції нас було лише троє… Причому одного ранили одразу - нам закинули в окоп гранату. Пощастило, що не Ф1, а РГД, бо живим ніхто не залишився б. Побратима посікло з голови до ніг. Він взяв на себе левову частку уламків. Мені зачепило руку, голову, брови біля ока, спину та вухо. А ще вдарило об стіну окопу та контузило… Потім почався бій. Я заряджав патрони і надавав першу допомогу пораненому, а третій побратим відстрілювався. Нас здорово підтримали мінометники, яких координували з неба дронарі. Тоді ми вистояли, знищили ворога та порятували нашого побратима. Він вже на «гражданці» - комісувався та лікується.

- Ситуація склалась критична. Та ще й поранений на руках…

- Після вибуху гранати, мене збило з пантелику, але потім просто на автоматі все зробив. Голова - пам’ятає, руки - роблять. Передусім наклав турнікети на ноги, потім - ізраїльські бандажі. Довелось навіть кровоспас використати і тампонаду. Періодично відпускав турнікети, аби зберегти пораненому ноги. Слава Богу, хлопця винесли, а до нас підійшло підкріплення. Відбивались ще довго, навіть орківський дрон збили. Розвідувальний «Мавік» підлетів десь метрів 20-25, низенько літав і долітався!

«Лівсі» пригадав, що все це сталося за 5-6 днів до його дня народження. Йому мало виповнитись 34. Хлопці почали «пророчити» з чорним гумором…

- Було дуже страшно, - щиро зізнається Дмитро. - На п’яту добу ми виходили вночі. До автівки, яка нас забрала, ми вперто місили понад 2 км багнюку, сніг, обминали трупи, підбиті тачки. Час від часу по нас працював ворожий міномет, особливо бентежили гулкі постріли танчика...

- Зараз як почуваєтеся? Чи є втома?

- Відчуття дуже змішанні, бо війна важка, дуже затягнулась, люди справді втомлені, особливо ті, що прийшли в 2022 році, про 2014-й я взагалі мовчу…. Хлопці виснажуються, у них з’явилось багато хвороб, яких не мали на «гражданці». Це передусім люди, вони не з металу, а з плоті та крові, і також потребують відпочинку та психологічного відновлення. І я так само хотів би змінити «антураж», можливо, побувати у відпустці.

- Чим займаєтеся в вільний час, якщо, звичайно, він є?

- Люблю куховарити. Борщ і картопля - це найбільш улюблені страви хлопців!

- Чи є у Вас мрія?

- Так! Після війни хочу багато мандрувати по світу! Дуже хочу побачити наш «шарик». Побувати у Шотландії - це в пріоритеті!».

Фото зі сторінки 108 бригади ТРО