Михайлів Юхим Спиридонович

Служити українській ідеї донедавна означало добровільно нести тяжкого хреста, щоб на ньому тебе ж і розіп’яли. Скільки славних постатей нашої культури, якщо вони не віддали свій талант на славу Російській імперії, а згодом і більшовицькому молохові, було приречено на моральне та фізичне знищення.

У зоряному гроні славетних українських митців ХХ століття непогамовно палахкотить сяйна зоряниця Юхима Михайліва – художника самобутнього, яскравого, із неосяжною висотою духу та глибинним проникненням у національну сутність, художника, який поклав своє життя на вівтар рідної культури.

Народився Юхим Михайлів 1885 року на Херсонщині, там же здобув початкову освіту. А високим премудростям живопису навчався у Москві – у всесвітньо відомих художників Валентина Сєрова та Сергія Коровіна. Пізніше, як «доброволець» в царській армії, відбував службу в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Тут доля звела його з такими діячами української культури, як історики Д. Яворницький та Д. Дорошенко, поет Т. Романченко. У Дніпропетровську художник працював також в Музеї старожитностей ім. Олександра Поля (нині Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького) над оформленням панно. 1918 року художник приїжджає до Києва і з головою занурюється у творчу й громадсько-просвітницьку роботу. Пише багато наукових та популярних статей і розвідок на теми української культури, очолює художній відділ Наркомосвіти, працює в Товаристві діячів українського мистецтва, керує Всеукраїнським комітетом охорони пам’яток старовини та мистецтва, організовує та очолює Музичне товариство ім. М. Леонтовича, викладає в художніх навчальних закладах, а головне – багато і плідно працює творчо.

Друзями й сподвижниками Ю. Михайліва були П. Тичина, М. Хвильовий, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Йогансен, Г. Нарбут, Т. Осьмачка, Г. Косинка, Л. Курбас... Ворожою і шкідливою вважали їхню творчість більшовицькі опричники, тож і розправлялися з ними брутально й жорстоко. Нещадна рука совдепівської інквізиції не обминула і Юхима Михайліва: 1934 року його заслали на муки в холодну Архангельську область. Через рік мерзлота чужини прийняла його тіло...

Юхим Михайлів – митець ренесансного світогляду, він кохався в музиці, красному письменстві, архітектурі, знав і любив народну творчість. Людина передових поглядів, ніжної поетичної вдачі і непохитної громадянської позиції. Ще навчаючись у Москві, виношував ідею створити Товариство українських художників, гуртував навколо себе українську молодь, будив у неї національну свідомість.

«...Треба звернути очі молодих талантів на історію рідну, щоб вони заглянули в саму душу... І коли доля пошле мені повернутися додому, я це зроблю і робитиму, поки вистачить сил», — пише він 1915 року у листі до поета Трохима Романченка. Юхим Михайлів творив картини світового рівня, обравши собі за напрям символізм, і це духовно зв’язувало його із творчістю Едварда Мунка, П’юві де Шеванна, Арнольда Бйокліна, Оділона Редона. Йому близькою була творчість Борисова-Мусатова, Петрова-Водкіна, Реріха, а особливо Чюрльоніса. Лише з відмінністю, що українського митця здебільшого хвилювала національна тематика, хоч і теми загальнолюдські не були йому байдужими.

Ось як характеризує картини Ю. Михайліва в одеському часописі «Шквал» (1929 р.) його побратим по творчості Михайло Жук: «Степи Таврії, їхня безмежність і сині простори степового неба, де щоночі розгортається картина зоряної прірви, — може, й є основною мелодією тої надзвичайної лірики, що дає в своїх творах художник Михайлів. Широчина замислу, тиша й заглиблення, де дійсно чути, як грають космічні оркестри, своєю музикою ставлять питання про синтез слухового сприймання зоровим».

Картини Юхима Михайліва дихають світлим ліризмом, журливою задумою та болючою любов’ю до рідного краю. Він зорив на навколишній світ очима філософа, він творив музику барв і ліній, він промовляв символами. («Музика зір», «Золоті ворота», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «Чайка» тощо). «Широкий вільний степ без краю, — ділиться він у листі до Т. Романченка своїм задумом картини «Воля», — могили наші, наче хвилі біжать, і хвилюються за обрій, а над ними могутній орел розкидав могутні крила, завмер у повітрі, оглядаючи вільний, веселий, такий же, як він, степ. Думаю зробити глибоку перспективу. Далі, далі щоб бігли очі. Простору хочу».

Його мистецтво далеке від так званого соцреалізму: одвічні теми, краєвиди рідної природи та образи української минувшини живили дерево його творчості, хвилювали та будили його уяву.

У час, коли власкавлені владою богомази величали «дорогих вождів» та «щасливу радянську дійсність», Юхим Михайлів створює картину «За завісою життя», яка, до речі, демонструвалася на кількох виставках, аж доки партійні цербери не втямили її викривальної суті. На щастя, цей твір зберігся, ми маємо можливість бачити його й тепер. На цій картині зображено напіввідхилену рукою барвисту Завісу Життя, а за нею – велетенські, звіроподібні лаписька топчуть беззахисного П’єро. І все це на тлі палаючої будівлі Храму – символу духовності, матеріальної культури і спадкоємності нашого народу, що так безжально й послідовно знищувалися. Сучасний американський мистецтвознавець Томас Болт пише в журналі «ARTS»: «Картини з українською тематикою найголовніші у творчості Михайліва. У нього чимало шедеврів, де горде українське минуле народних легенд успішно синтезоване символічними методами та «музичними» ідеями відтворення... Те, що може здатися невинною фантазією, перетворюється на глибокозмістовні образи, повні туги за батьківщиною, повні ідей, почерпнутих з криниці глибшої, ніж пам’ять окремої людини... Сама форма цих картин була анафемою для сталінських бюрократів та самих основ більшовизму... »

Дружина Юхима Михайліва Ганна Олексіївна та донька Тетяна, на жаль, уже покійні, пройшовши всі кола більшовицько-фашистського пекла, врятували, зберегли близько двохсот картин. Ось лише кілька уривків зі спогадів Ганни Олексіївни про їхні митарства.

«...Здіймаємо картини, беремо скільки можна в наплічник і втрьох маршируємо зі Стрітенської... аж на Степанівську, майже годину. Відпочинемо – і знову по картини. Так ми ходили три дні. Картини важкі, зі шклом, але ми перенесли майже всі. «Совєти» вже обстрілювали Труханів острів, і ми зраділи можливості виїхати з цього пекла. Авто було від нас за три квартали, і ми знову почали тягти речі. Була неділя і німці не ловили. Картини? Виймали з рам і клали до великої папки, перекладаючи кожну чистим папером. Зв’язали її туго, щоб картини не терлися.
Нарешті в середині жовтня 1943 року ми вирушили в дорогу, не знаючи, що вже ніколи не повернемося до Києва.
Коли почали вантажитись на авто, виявилось, що пакунків так багато, що людям нема місця: дехто, довідавшись, що у нас картини і Танина віолончель, став протестувати, що ми в такий час тягаємо такий непотріб. Боячись віддати картини на авто, я вирішила нести їх з собою...
І так за рік, від вересня 1943 до вересня 1944 року, картини промандрували з Києва в Житомир, а тоді у Вінницю, Львів, Криницю, Оремляс, Штрасгоф і Гунтрамсдорф.
В Гунтрамсдорфі налітала «Америка». Таня на роботі тікала в бункер, а я, в дерев’яному бараці, хапала картини, сідала в коридорі коло димаря і надіялась на Божу ласку. І так прожили до березня 1945 року.
... І ось весною 1949 року картини переселяються в нове приміщення! Готуючись їхати до Америки, Юра, мій зять, зробив спеціальну тоненьку скриню з дерева, що навіть мала «секретний замок». Ми дуже обережно перекладаємо їх новим папером (бо майже всі картини намальовані пастелями), замикаємо замок, і картини мандрують з нами через океан до Америки».

У Сполучених Штатах зять художника, зберігач і популяризатор його спадщини Юрій Чапленко, зміг видати розкішну монографію про нього. Ми ж в Україні лише стоїмо на приступках до його неозорого і неповторного мистецького світу. Варто було б нашому урядові спромогтися на придбання спадщини визначного художника, адже це неоціненний скарб нашого народу. І місце Юхима Михайліва в Пантеоні видатних діячів України, – тих, хто поклав життя на святий вівтар її Свободи і Незалежності.