Старий парк у Павлограді перетворили на місце для автораллі

Приватний маєток, згодом володіння пролетаріату

Якщо вже зовсім поглиблюватися в історію, то нинішній парк імені 1 Травня – залишок старовинної надрічкової діброви. «Окультурюватися» ці місця почали тоді, коли вони були подаровані спочатку Голенищевим- Кутузовим, а потім перейшли до династії Лихачових. Як і в інших багатих маєтках, тут були й екзотичні зелені насадження, й фонтани, й скульптури. Звичайно ж, і бали.

Вперше прізвище Лихачових згадується у зв’язку з Павлоградом у 1838 році:

«До Павлограду прибув кінної артилерії поручик Лихачов».

У наступні роки родина Лихачових збільшилася, багато з її представників перебували на государевій службі. Землі для камер-юнкера Двора Його Імператорської Величності Миколи Олександровича Лихачова государ не пошкодував – родовий маєток Лихачових займав територію власне теперішнього парку та ще Городище з селом Маврине. На дореволюційних мапах ці володіння позначено назвою «Лихачовка».

Сам Микола Олександрович багато років працював гласним у земській управі, почесним мировим суддею, очолював повітове земство, був членом повітової училищної ради.

У березні 1909 року мати Миколи Олександровича подарувала ділянку землі у 36 десятин дворянству Катеринославської губернії з умовою влаштувати доброчинний або освітянський заклад імені її покійного чоловіка А.Ф. Лихачова.

Нажаль, жодних фото паркової зони немає. Проте у фондах музею є картина павлоградського художника Журавльова, він захоплювався темою старого Павлограда. Андрій Васильович по пам’яті у 1958 році намалював картину під назвою «Кутузовський парк», де на передньому плані двоповерхова споруда, можливо, панський дім, від якого йде широка алея.

Кутузовський, Лихачовський, Першотравенський…

Сияет солнце ярко,

И по аллеям парка

Брожу я словно много лет назад…

Здесь в нашем парке старом

Все так же ходят пары

И бабушки с внучатами сидят…

Так співалося в одній із пісень, популярної десь у середині 50-х. Який дорогий він сьогодні, той старий наш парк, що збирав літніми вечорами людей, бажаючих відпочинку від виснажливої денної спеки або щоб просто провести вільний час. Адже на початку 50-х телевізори (незграбний ящик “КВН” з крихітним екраном тільки входив у моду, прикрашаючи оселі далеко не багатьох павлоградців).

У дитинстві цей зелений острівець за Вовчою ми називали лісом – чи то він здавався нам таким густим, чи, може, так воно й було. Наша СШ №2 розташовувалася – вона й сьогодні там стоїть – майже на березі річки, навпроти парку. Ми прибігали сюди під час “вільних” уроків, які зривалися з якоїсь причини: або мінявся розклад, або захворів учитель. Кулею пробігши через місточок, ми кидали на землю портфелі, радіючи невеличкій сорокап’ятихвилинній свободі, носилися по алеях, грали в квача…

Солідні городяни теж любили тутешні місця – збиралися на маївки або спускалися ближче до річки, каталися на човнах уздовж берега паркової зони.

Відразу за мостом був танцмайданчик. Тут, як би зараз сказали, тусувалася молодь. Публіка збиралася різна. Тільки ні бійок чи скільки-небудь серйозних інцидентів не спостерігалося. Усі, навіть місцева шпана, дотримувалися неписаних законів порядності. Аби потрапити у “закриту зону”, необхідно було купити квитки у касі-будочці.

Духовий оркестр видував танго й фокстроти, а води Вовчої посилювали звуки музики й чули її вечорами не лише на Першій Набережній, а на Другій й навіть на Третій. Так раніше називалися вулиці, що радіусами розходилися від річки.

А коли на стадіоні, розташованому у кінці парку, відбувався футбольний матч між місцевими командами, безкінечний натовп людей направлявся туди по старому мосту, а той скрипів й розгойдувався. Новий міст через Вовчу збудували після повені 1964 року.

Була у парку й нечисленна монументальна скульптура: фігура вождя у центрі й дівчина з веслом біля човнової станції. До речі, про човнову станцію. Вона слугувала для організації відпочинку на воді, тут проводилися змагання гребців, була вишка для стрибків у воду. Дівчину з веслом до свят обновляли срібною фарбою. Скульптуру не обійшла доля багатьох інших символів радянської епохи – спочатку вона позбулася весла, а згодом – й рук.

Саме господарство човнової станції також поступово перетворювалося на будівельний мотлох. На все це з журбою дивився з протилежного берега її сторож дядько Льоня, будинок якого стояв якраз напроти.

Великою радістю для місцевої дітвори був працюючий за річкою стаціонарний дитячий атракціон. «Чортове колесо» підносило мало не до небес, й усе місто лежало перед тобою наче на долоні. Потім з мотивів безпеки атракціон законсервували й поступово усе його металеве господарство перетворилося на металобрухт.

Розташований у парку стадіон раніше йменувався «Хіміком», тепер він – «Гірник», бо його передано Хімзаводом на баланс вугільників. Спортивні змагання бувають тут нечасто. «На повну» стадіон використовується хіба що на День шахтаря.

Розміри парку вже не ті, як раніше. А ім’я міжнародного свята 1 Травня дали йому у 60-х роках минулого сторіччя.

Автораллі по алеях…

Те, що ми, на жаль, не навчилися берегти природу, прикро. Напевне, мешканці будь-якого іншого міста раділи б тому, що у самому його центрі є такий старовинний куточок природи з річкою, що обвиває його блакитною стрічкою. Однак, Першотравенський парк перестав бути місцем тихого, приємного відпочинку.

Влітку у районі пляжу можна побачити десятки легкових, трапляються й вантажні, автомобілів, під колесами яких гине уся зелена краса. Звичним видовищем на алеях стали й авторалі, від яких мамам та бабусям з дитячими візочками просто нікуди діватися.

Чому така ситуація можлива у Павлограді? Адже в інших містах автомобілістам навіть у голову не приходить роз’їжджати парковими алеями або мити свої лімузини на пляжі. Оскільки покарання за це неподобство невідворотнє.

Пам’ятається розмова на тему парка мера міста Івана Метелиці з журналістами. За його словами, якось під час об’їзду тутешньої території він був зупинений подружньою парою. Люди сфотографували машину й попросили вийти з неї. Впізнавши градоначальника, вони вибачились.

Свідомі громадяни – це добре. Але чому відсутні знаки, що забороняють в’їзд на територію парку транспортних засобів, що засвідчують, що його територія є пішохідною зоною?

P.S.

Не можна сказати, що доля парку нікого не хвилює. Розчищення ділянки русла Вовчої у районі паркової зони, за що павлоградці вдячні тодішньому губернатору області Олександру Вілкулу, додає оптимізму. До того ж, на порядку денному облаштування нового пляжу, де вугільники вже висадили молоді дерева.

У міському управлінні комунального господарства та будівництва повідомили, що влітку парк патрулюється у посиленому режимі. Крім того, тут на постійній основі для прибирання території закріплено двох працівників.

Порушується питання про придбання спеціальної техніки для скошування бур’янів, бо боротися з ними вручну неможливо. А от питання про встановлення додаткових урн для сміття вже вирішене.

Коли матеріал вже готувався до друку, у парку, на території водно-рятувальної станції відбулася презентація школи юнг «Роза вітрів», де підлітків навчатимуть премудростям морської романтики, плаванню, пірнанню, подоланню перешкод на воді, розучуватимуться стройові пісні.

А це означає – життя повертається у старий парк. Буде про що згадувати й їм, сьогоднішнім хлопчакам.