Роман з революцією

Книгу можна придбати в книгарні «Мамай» або тут gorod.dp.ua/book.

Про автора:

Народився 1974 року. Закінчив Дніпропетровській державний технічний університет залізничного транспорту (ДІІТ).

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов" (2001 та 2003 років), лауреат премії фонду "Смолоскип" (2002 рік) - за збірки оповідань "Пацюк" та "Кохати по-дніпропетровськи".

2006 року роман автора "Сімнадцятий поверх" став призером читацьких симпатій конкурсу "Українська книга року Бі-Бі-Сі-2006". А в 2008 році за цей твір письменник був відзначений 1-ою премією представництва ООН в Україні.

Призер всеукраїнського літературного фестивалю "Просто так"(2007 та 2010 років) у місті Коростень, призер дніпропетровського обласного конкурсу "Молода муза" (2008).

Лауреат літературних конкурсів "Міське оповідання - 2010" (м. Дніпропетровськ), "Прекрасне поруч - 2010" (м. Київ).

В 2011 році на конкурсі "Літературна надія Дніпра" переміг в номінації "читацьких уподобань".

На сьогоднішній день є автором восьми книжок. Найновіша – «Роман з революцією».

Пропонуємо ознайомитись з 1 та 2 главами цього роману:

«Є чимало
людей, які ніколи
не зраджували своєму
інтимному партнеру,
І майже зовсім нема таких,
які робили це лише один раз.»

Мудрість із інтернету

1

А почалося все з того, що їй таки довелось піти у сауну.

Але перед цим Леся Стешенко довго готувалася вдома перед дзеркалом.

- Ну як? Нормально буде, якщо я вдягну oці ліфчик і трусики? – молода жінка запитально глянула на подругу Свєту, яка сиділа неподалік на дивані.

Свєта пригладила свою, чорну як смола, косу, і скептично похитала головою:

- Боже, що це за отстой! З якого сундука ти це витягла? Таке уже мабуть і пенсіонерки не носять.

- Та ну, Свєтка, чого ти так… - Леся ображено надула губки. – Нормальний класичний комплектик. Ти ж розумієш, що стрінги я зараз не можу вдягнути. Не та ситуація.

- Та я взагалі не розумію, - розвела руками Свєта, – навіщо ти заморочуєшся з усім цим? Натягуй перше-ліпше й та й по всьому! Все одно ви там у сауні догола роздягатися будете.

- Е-е, не скажи, - Леся крутилася на всі боки перед дзеркалом під енергійну музику, яка лунала з радіоприймача. – Роздягатися то будемо, але ж вони точно звернуть увагу на моє спіднє. Я ж новенька, а за новенькими завжди особливо спостерігають. О Господи, я так хвилююсь насправді. Ти ж знаєш, я взагалі то сауну дуже люблю. Ото як нагрієшся буває на дерев’яній лаві, що уже просто не можеш втерпіти, а потім як вискочиш – і шубовсть у басейн із холодною водою! Вау! Ох і класно! Так сауна – це супер, але… - Леся помітно стушувалася, - сказати по правді, сьогодні щось мені якось не дуже хочеться…

- От ще проблема, як не хочеш, то і не йди! – буркнула Свєта.

- Ох Свєто, - Леся важко зітхнула, - на жаль тут без варіантів. Хіба хочеш – мусиш! Ти ж знаєш, що я на цій роботі тільки три тижні як працюю, і просто не можу собі дозволити пропустити корпоративний похід. Треба ж налагоджувати стосунки з колегами.

- Ой, та скільки там у тебе тих колег! Скільки, ти казала, у вашому відділі бухгалтерії працює? Двоє? Троє?

- Разом зі мною і начальницею тепер четверо. Суто жіночий колектив. І всі набагато старше за мене. Але що вдієш, я так прагла отримати цю роботу, як з Настею насиділася в декреті. Знала б ти скільки зв’язків мої батьки підключили, щоб мене сюди влаштувати! Ех, якщо я хочу втриматися тут хоч трохи - мені будь-що треба подружитися з колегами. Глянь, Свєт, а оцей комплект як тобі?

Леся покрасувалася у новому варіанті, а Свєта зморщила носик і досить скептично похитала головою:

- Не фонтан звісно, але трохи краще ніж попереднє.

- Все. Одягаю це, - врешті вирішила Леся. – І взагалі цей ліфчик і моєму чоловікові подобається.

- О, а де він, до речі? – спитала мимохідь Свєта.

- Повіз Настуську до своїх батьків. Вони вже давно просили, то хай погостює у них якийсь тиждень…

Дівчата може ще довго так би розмовляли між собою, але раптом музика по радіо припинилася і в ефірі жваво забубонив ведучий:

«Вітаємо! Сьогодні субота, четверте вересня 2004 року. П’ятнадцята нуль-нуль в Дніпропетровську. На часі служба новин «Рускава радіо». Голова адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук вже вкотре протягом останнього року заявив, що українська влада сильна як ніколи, і що жодним провокаторам із так званої опозиції не вдасться розхитати стабільність, яка…»

Леся вимкнула радіо і вигукнула:

- Ого! П’ятнадцята нуль-нуль! Треба поспішати, не вистачало ще оце спізнитися! О Господи, тільки би все нормально пройшло.

2

І спочатку все справді починалося добре.

Це була одна з найкращих саун міста. Як зрозуміла Леся, головний бос їхньої фірми давно вже обіцяв оплатити своїй бухгалтерії цей недешевий корпоративний похід і ось врешті-решт таки здержав своє слово.

Бухгалтерки підготувались до довгоочікуваного відпочинку в сауні дуже ґрунтовно і ретельно.

Леся спекла торт «Наполеон». Миловидна товстуха Тоня Бабенко приперла дві величезні сумки продуктів і пляшку домашнього вина. На рідкість некрасива, схожа на мавпу, Соня Красовська принесла купу різних флакончиків і баночок з найрізноманітнішими мазями, кремами та оліями для догляду за тілом і обличчям. Ольга Якушева, начальниця відділу, висока і енергійна коротко стрижена брюнетка з чорними як вугіль очима - пляшку мартіні і фрукти.

Всі ці нові Лесині колеги були значно старші за неї. Їм всім було приблизно десь від сорока до сорока п’яти. І тож двадцятивосьмирічна молода жінка мимоволі відчувала себе серед них не в своїй тарілці. Вона дуже хвилювалася. Як то вони сприймуть її в неформальній обстановці?

Адже до цього Леся спілкувалися з колегами майже виключно по роботі, та й то небагато. Праця бухгалтерії в українських реаліях початку двадцять першого століття була неймовірно складна, заплутана і забюрократизована. Крім власне суто бухгалтерської роботи треба було ще постійно бігати по різних інстанціях і стояти в чергах, щоби здати якийсь черговий нікому не потрібний папірець. Податкова, відділ статистики, фонд зайнятості, фонд соцстрахування… І так далі і таке інше.

І от щоби звільнити уже відносно немолодих бухгалтерок від цієї біганини і взяли на роботу явно молодшу Лесю. Її прийняли на посаду ще одного бухгалтера, але по суті головне її завдання було виконувати роль такої собі «дівчинки на побігеньках».

І Леся не нарікала. Колись давно вона закінчила бухгалтерські курси, але власне в самій бухгалтерії до цього ще ніколи не працювала. Тож зараз їй будь-який досвід в цій царині здавався корисним.

Отже, як уже згадувалось раніше, корпоративний відпочинок сьогодні починався й справді непогано.

Бухгалтерки довго парилися в сауні, потім плавали у великому басейні, ніжились у джакузі, обливалися крижаною водою із спеціального відра, закріпленого на стіні.

Врешті розморені і стомлені повсідалися біля столу у спеціальній кімнаті для відпочинку з величезним телевізором на всю стіну.

- Ой, у мене на днях таке буле… - заговорила Тоня Бабенко, енергійно масуючи свої величезні груди. Її очі по-змовницьки всміхалися і видно було, що вона готова зараз розповісти якусь цікаву історію. – Зібрався був мій Славко у відрядження. Ну і перед від’їздом, само собою, каже давай, Тонько, покувиркаємось трохи на доріжку. От покувиркалися ми з ним у ліжку з пів години, та й відрядила я його в подорож.

Тільки двері зачинила, як тут Петро есемеску шле. Ну що там, пише, поїхав вже твій? Бо я, пише, вже так скучив, що вже й хвилини не втерплю. Що ж робити, відповіла я йому, що моя бухта зараз вільна і готова до прийому його корабля.

Й двадцяти хвилин не минуло, як Петро прискакав до мене додому. Ну само собою любилися ми з ним довго і багато, бо він мабуть таки й справді скучив. Я вже ледве на ногах стояла, як його спровадила – так уже він мене на совість всю обходив та облюбив!

І що ж ви думаєте – тільки я було у ванну полізла, трохи відкиснути та відпочити, як тут раптом мій Славко додому вертається. Каже, автобус, яким він мав їхати у відрядження зламався, а новий дадуть лише через п’ять годин.

От Славко і говорить, Тонько, до автобуса залишилося стільки, що ні туди, ні сюди. Все одно нічого толкового не зробиш. Тож давай ще трохи у ліжку побалуємося, щоби скоротити час.

О! Я тоді ледве не кончилася! Знову прийняла Славка в себе, а він цього разу ще енергійніший та пристрасніший був ніж перед від’їздом. Мабуть розхвилювався та збудився від всіх цих проблем із транспортом.

Ох, дівчата, і як же у мене тоді все пекло між ногами! Так натерли мені там мої кохані своїми любощами! Але я що ж? Я не проти, я це діло люблю. Однак як згадаю, то кожного разу просто втриматися не можу від сміху! І як же вони тоді тільки розминулися так вдало, що кожний встиг постаратися на славу! Що Славко, що Петро… Хе-хе-хе…

Задоволена Тоня сиділа і енергійно масажувала руками тепер уже свої масивні стегна.

- Тю, та хіба це історія? У мене такого бувало вагон і ще маленький возик… - відгукнулася раптом Соня Красовська, скрививши своє і без того мавпяче обличчя. Просто дивно, як життя пожартувало надавши прізвище Красовська такій на рідкість некрасивій на лице особі. Хоча заради справедливості треба визнати, що фігура у цієї сорокодвухрічної жінки була цілком таки апетитною. Соня нічого не могла вдіяти зі своїм негарним від природи обличчям, навіть за допомогою численних кремів і мазів, але ретельний догляд за тілом таки давав свій результат. І зараз у сауні Леся мала змогу в цьому добре переконатися.

- От у мене була справді історія! Відправив мене недавно мій чоловік у Трускавець, водички попити. Купила я собі квиток у купейний вагон. Тільки сіла в поїзд, дивлюсь, а зі мною в купе їде троє молодиків-спортсменів. І всі такі гарні, накачені. Ну і я, звісно, само собою… - Соня Красовська явно налаштувалась на довгу розповідь. Але Ольга Якушева, начальниця їхнього відділу, поспішно зупинила її.

- Добре Соню, давай трохи пізніше про це розкажеш. А зараз я пропоную випити. У мене є тост, давайте вип’ємо за кохання і любов!

- Так, давайте вип’ємо, щоб нас кохало якнайбільше чоловіків! – підхопила енергійно Тоня.

- Тоню! – дорікнула їй Ольга.

- Ну що, Тоню? Ну люблю я це діло, що я можу з собою зробити? – миловидна товстуха з веселим виглядом розвела руками.

- О! А хто ж не любить? Та ми всі це діло любимо! – підхопила мавпочка Соня. – Правда ж Олю?

- Все, досить базікати! Давайте пити! – підсумувала врешті Ольга.

Жінки відділу бухгалтерії дружно підняли свої склянки з мартіні.

Ольга випила першою, трохи закусила фруктами, і потім поспіхом підвелася з дивану, притримуючи рушник, в який було огорнене її дуже струнке і спортивне, як для жінки після сорока, тіло.

- Мені треба подзвонити, - вона швидко вийшла з кімнати відпочинку у роздягальню, і прикрила за собою двері.

- О, пішла дзвонити своєму Гєрманчику, - одразу ж прокоментувала Соня.

- Це її коханець, - по-змовницьки прошепотіла Тоня, пояснюючи це для Лесі. - Він у керівництві нашої партнерської фірми працює. Якийсь начальник.

- Наша Оля не дуже любить, коли ми про свої подвиги у ліжку розказуємо, хоча сама та іще штучка! – запевнила Соня.

- Так, вона дуже скритна по природі. Від неї не почуєш таких відвертостей, як ото від нас. А може просто хоче тримати оту… як її… субординацію. Типу не гоже начальниці із своїми підлеглими про своє особисте розводитись. Думає, що ми нічого не знаємо, не бачимо і не розуміємо. А ми все-все розуміємо і помічаємо! - мовила хитаючи головою Тоня.

- Зараз у неї Гєрман, а до того були Вольдемар і Марк, – Соня авторитетно постачала інформацію, мов якась вікіпедія. – Це вона хай своєму чоловікові локшину на вуха вішає. А нас в цьому ділі просто так не проведеш!

- Так, Оля у нас дівчина не проста. Любить мужчин всяких таких… з непростими іменами. – уїдливо відгукнулася цицьката Тоня.

- А що? І правильно робить. Бо всі оті мужчини з непростими іменами і машини мають непрості і в дуже непрості ресторани водять своїх коханок. Це тобі не те що твої Пєті і Стьопи – ніщєброди нещасні, - зауважила зверхньо Соня.

- Ой, ой, подумаєш! – почала кривлятися Тоня, - та бачила я всіх тих Вольдемарів у себе в сраці. Хе-х, було б чому заздрити…

- Та нічого я не заздрю! - обурилася Соня. Потім трохи знічено додала. – Просто кажу.

- Заздриш-заздриш. Каже вона… - Тоня потяглася своїм масивним тілом за таким же масивним пиріжком із капустою, який сама ж і принесла сьогодні. Ще не зовсім прожувавши його, раптом спохопилася і з набитим ротом мовила:

- Флухай, Соню! А фо це ми все самі багакаємо та ровказуємо про себе і навіть про начальницю свою, а наша новенька весь час мовчить як риба, і нічого не каже. Це непорядок.

- Так, Лесю. Це недобре. Чому ти мовчиш? Нічого нам не розповідаєш про себе, – підтримала колегу некрасива Соня. – Не можна так відриватися від колективу.

У Лесі все враз так і похололо всередині. Весь цей час вона мовчки слухала розмови старших від себе жіночок, її нових колег по роботі, і їй не дуже хотілось говорити самій, але зараз молоду жінку мовби приперли до стіни наступним запитанням:

- Ну а ти, Лесю, скільки разів наставляла роги своєму чоловікові?

Тоня і Соня так рішучо дивилися зараз на Лесю, що у дівчини просто не лишалося жодних шансів відмовчатися.

Далі буде…