Дніпрянин Валерій Гусенко «подарував» місце на Олімпійських іграх своєму шкотовому

Герой рубрики «Видатні олімпійці Дніпропетровщини» Валерій Гусенко отримав звання «Заслужений тренер України» з вітрильного спорту наймолодшим з наставників у Радянському Союзі – в свої 25 років! За підготовку до Олімпійських ігор шкотового (матроса) Валерія Зубанова.

Цікаво, що звання майстра спорту міжнародного класу Валерій Гусенко отримав у 1979 році, набагато пізніше, ніж Заслуженого тренера України. Такий ось парадокс!

11 серпня Валерій Григорович Гусенко святкуватиме 80-річний ювілей. Напередодні цього дня говорили з відомим в Україні та світі майстром вітрильного спорту про його спортивний шлях, Олімпіади, на які він так і не потрапив, та шкотових, один з яких зрадив спортсмена, а іншому довелось віддати місце на Олімпійських іграх…

Заслужений тренер України з вітрильного спорту,
майстер спорту міжнародного класу,
багаторазовий призер чемпіонатів СРСР та України у складі екіпажу яхти класу «Летючий голландець»,
6-разовий володар Кубка СРСР,
багаторазовий переможець міжнародної регати «Дружба».
дворазовий віцечемпіон світу з вітрильного спорту серед ветеранів.

Зараз працює тренером в Обласному Центрі олімпійської підготовки (ЦОП).

Перший тренер Валерія Гусенка – Євген Калина.

– Валеріє Григоровичу, як Ви почали займатись вітрильним спортом?
– Я мешкав на вулиці Овражній і займався плаванням неподалік – у відкритому басейні на водній станції «Спартак». Це був єдиний у місті басейн.
Якось я йду з тренування додому, а біля басейну стоять знайомі хлопці, доросліші за мене. Покликали мене, кажуть: сідай в човен. А тоді маленьких дитячих яхт не було. Були великі.
«Ні, я боюся», – кажу.
Посадили мене в човен, відштовхнули від берега, кажуть: іди до Комсомольського острова і назад.
Якраз вітер дув у протоці. Дійшов я до острова і навіть якось мені вдалося інтуїтивно розвернутися там. Отже, повернувся я на човні. Вони кажуть: «Ну все, будеш займатись вітрильним спортом».
Дали мені човен старенький, а на ньому щогла зламана. І я з грошей на обід у школі – мама мені давала по карбованцю щодня – відкладав на ремонт щогли.

– А Ваші рідні були пов’язані зі спортом?
–  Дідусь був боцманом на кораблі, тато – теж служив на флоті і під час Вітчизняної війни був комендантом Керченської переправи.
Молодший брат займався вітрильним спортом. Він з моїм шкотовим Валерієм Зубановим стали чемпіонами СРСР серед юнаків у 1968 році.
Двоє моїх синів теж займаються, і зараз 9-річну онучку Соломію потроху навчаємо…

– Коли до Вас прийшов перший спортивний успіх?
– Моїм першим тренером був Євген Іванович Калина.
На перші серйозні змагання я поїхав у 1961 році до Нікополя на чемпіонат України з вітрильного спорту серед юнаків. І посів 4-те місце на яхті класу «М». Це велика яхта з екіпажем із 3 осіб. Я був маленького зросту, а шкотові були на 2 роки доросліші за мене.
Наступного року чемпіонат України у Запоріжжі – я посів перше місце. Це була моя перша перемога! Після цього я ще 15 разів ставав чемпіоном України.
Зараз мене вже молодший син Андрій випередив – він 18-разовий чемпіон України!

– За рахунок чого Ви перемагали?
– Працьовитість та бажання. Молодим спортсменам сьогодні цього не вистачає.

– Основну частину своєї спортивної кар’єри Ви змагались у класі яхт «Летючий голландець»…
– Так, офіційно вона називалась FD (англійською Flyng Dutchman).
На цей клас яхт мене випадково «посадили» у 1963 році в Черкасах, на чемпіонаті України. Тоді на моєму човні зламалась щогла, а шкотовий, який мав йти на FD, не приїхав, бо вступав до Харківського військового авіаційного училища. Тож мене взяли замість нього.
Тоді я без однієї гонки посів друге місце на змаганнях серед юнаків. І далі моя історія була пов’язана з цим класом яхт. Екіпаж на ній – стерновий та шкотовий. Шкотові у мене були різні.
Один мій шкотовий Валера Зубанов брав участь в Олімпіаді 1972 року, в екіпажі мого «вічного» конкурента москвича Володимира Леонтьєва. Вони посіли 6-те місце тоді, а мені дали звання «Заслужений тренер України».

– А чому не «Заслужений тренер СРСР», адже екіпаж за Радянський Союз виступав на Олімпіаді?

– Це звання давали, якщо призове місце посіли на Олімпійських іграх.

– А чому Ви не потрапили на Олімпіаду зі своїм шкотовим?
– На Олімпіаду 1972 року відбір виграв Леонтьєв. А я тоді тільки починав до його рівня дотягуватись.
А Зубанова тоді призвали до армії і москвичі вирішили у мене його відібрати, бо я конкурував з їхнім Леонтьєвим. Його призвали служити у Черкаське Дніпропетровської області, а вони швиденько перевели його до Москви. До Леонтьєва, звісно.
Якби він до Леонтьєва не потрапив, ми б з ним 4 рази виграли чемпіонат світу та пару Олімпіад…

– На Олімпійські ігри 1976 року, які проходили в Канаді, Ви теж не потрапили…
– В той час Зубанов продовжував ганятись з Леонтьєвим, вже виступав за Москву. Загалом, він у трьох Олімпіадах брав участь.
А я мав їхати на Олімпіаду запасним.
Шкотовим у мене на той час був Микола Прасула. Фізично був сильний, працював до цього вантажником на взуттєвій фабриці. Але був «невиїзний» за кордон, бо його батько мав судимість.
І з ним ми виграли відбір на чемпіонат світу у Великобританії в 1974 році. Але була проблема – з яким човном їхати. Бо за мій класний човен з червоного дерева спортивне керівництво не захотіло платити «будівельний внесок» 25 голландських гульденів.
Поки шукали човен, мені тренерка з Миколаєва пропонувала такий варіант: «Бери мого спортсмена у шкотові і я дам човен».
Я не погодився: «Я ж зі своїм шкотовим так важко виграв змагання. Я не можу зрадити цю людину!».
І ось цей Прасула вже перед самими Олімпійськими іграми, а тоді вже було на 100% вирішено, що я їду запасним, зраджує мене. Йому розповіли, що Зубанова заберуть від Леонтьєва. Прасула повірив і вирішив піти на місце Зубанова.
Знайшов я нового шкотового. Володимир Груздєв. 192 сантиметри зросту. Баскетболіст. З Маріуполя. І якраз демобілізувався з армії.
Запропонував йому: «Хочеш зі мною ганятись? До інституту фізкультури вступити? Квартиру отримати?».
«Хочу», – каже.
«По 6-8 годин на день тренуватись готовий?»
Приїхав він до мене. Разом жили у моїй квартирі, щодня тренувалися, бігали на Комсомольський острів, готувались до змагань. Це була перша квартира, яку мені за спортивні досягнення дали.
А другу, двокімнатну, давали в той час, коли я міняв шкотового. Але поставили умову: якщо шкотовий Груздєв поїде на Олімпіаду замість мене, запасним, тоді отримає квартиру, як повернеться.
І я погодився. А він поїхав запасним до Валентина Манкіна – триразового олімпійського чемпіона і срібного призера Олімпіади.
Повернувся до нашого міста з Олімпійських ігор і йому за цей виступ дали квартиру.

– А яке місце вони посіли?
– Манкін здобув «срібло». А Груздєв, як запасний, участі у гонках не брав, тож без медалі.

– Невже Ви подарували своє місце на Олімпійських іграх своєму шкотовому?
– Так. Мені шкотовий потрібний був.
Я знав, що квартиру я й так отримаю.
Олімпійських ігор може бути знаєте скільки? А квартира – життєво важливе питання. Мені необхідно було, щоб він отримав квартиру, щоб його втримати.
Шкотовий – на розхват. Він може зрадити. Але я йому повірив!
Йому діватись нікуди було: він в Дніпропетровську все отримав. Дві квартири, машину. Для нього зробили більше, ніж для мене.

– Чи був у вас шанс потрапити на Олімпіаду 1980 року?
– В 1979 році я виграв відбір на Олімпіаду-1980. Змагання з вітрильного спорту мали проходити у Таллінні.
Виграв у Леонтьєва… Але тренерська рада, а там були всі москвичі, вирішила, що Леонтьєв більш досвідчений і мене «зарубили».
Я вирішив, що у мене далі немає перспектив.
Я 6 разів вигравав Кубок СРСР, двічі був призером Спартакіади народів СРСР. Тричі вигравав Міжнародну регату «Дружба» – маю з неї срібний кубок, який дається назавжди, якщо тричі виграти ці змагання.
Мені тричі пропонувати квартиру у Москві, щоб я за них виступав.
По сильному вітру мені рівних не було!

– І Ви перейшли на тренерську роботу?
– У 1980 році ректор Інфізу Віктор Шаповалов запропонував відкрити в інституті «під мене» спеціалізацію – відділення вітрильного спорту на кафедрі веслування. Такого в усьому Радянському Союзі не було!
Каже: пиши, що тобі треба для роботи.
Я написав: дитяча спортивна школа.
7 тренерів у мене працювали, катер купили, яхту.
Вся збірна команда СРСР у мене на кафедрі вчилася. Олімпійські чемпіони та призери Олімпіад, чемпіони світу та Європи через мої руки проходили. Ігор Матвієнко та Євген Браславець, Руслана Таран…
Мої сини – Олександр та Андрій теж закінчили Інфіз. Обидва ганялись на яхтах класу «Fnn». Андрій – член збірної команди України, чемпіон Європи.

– Яка гонка для Вас була найпам’ятнішою?
– Шкода, що я жодного разу не став чемпіоном Радянського Союзу. Ось-ось, але не виходило…
Я 6 разів виграв Кубок СРСР, 6 разів став другим на чемпіонатах СРСР і один раз – бронзовим призером.
В Таллінні на Спартакіаді народів СРСР на шостій гонці був 9-бальний вітер і такий туман, що коли ми вийшли на перший знак, то я не бачив – чи наша яхта перша, чи остання. Поруч нікого не було.
Коли ми зі шкотовим Миколою Прасулом пройшли дистанцію і фінішували, всі судді на суддівському кораблі нам аплодували. А ми не розуміли чому, і не знали перші ми, чи останні.
Коли увійшли в бухту, шкотовий питає: «Ти зійшов з дистанції, чи ми фінішували?»
Кажу: «Ніби аплодували нам. Отже, ніби ми першими прийшли!».
Пішли пообідали неподалік. Вертаємось за півгодини, і в бухту влітає яхта мого першого тренера Євгена Калини, який тоді за Білорусь виступав. Питають його: «Женю, ти зійшов з дистанції?». «Ні, – каже. – Я – перший!».
А йому: «Та де ти перший… Оно Гусь (я, тобто) вже пообідав та повернувся!».
І я у тій гонці жодного разу не перевернувся, а він – тричі, і фінішував під одним маленьким вітрилом.

Я любив сильний вітер! Я закінчив технікум фізкультури, фізично був міцний, любив займатись фізичними вправами. З ранку до вечора тренувався. Як тільки свіжий вітер на Дніпрі, я виходив на яхті і ми ходили без обіду по Дніпру. Мені це дуже подобалось і це мені допомогло в подальшому.

На першу міжнародну гонку в Німеччині в 1968 році мене, матроса флоту (я тоді служив в армії), відправили шкотовим до Володимира Леонтьєва (мого майбутнього суперника). Ми посіли друге місце і я багато чому навчився. Завжди намагався дивитись, хто як робить, навчався у сильніших – як керувати човном та вітрилами, як стартувати, обходити знаки. Після цього став для Леонтьєва серйозним конкурентом.

– За рахунок чого Ви перемагали?
– Мене якось Валентин Манкін запитав: «Гусь, а як ти хочеш вигравати у Леонтьєва? Ти що, краще стартуєш, знак огинаєш, спінакер швидше підіймаєш?»
І я замислився.
Він запропонував мені, поки ми були в Сочі 20 днів на зборах, щодня тренуватися. По 6-8 годин в морі в Севастополі, все відпрацьовували до автоматизму. Відточували кожний заворот, по 50-60 разів повторювали.
Дме вітер 4 бали, я з заплющеними очима йду на яхті, а шкотовий Груздєв мені лише градус відхилення, який компас показує, каже. Отак тренувались, щоб під час гонки, коли я слідкую за усім, рука була натренована і човен рівно йшов.
Човен так налаштував, що і в сильний вітер кермував пальцями!

– Зараз ви й досі працюєте тренером?
– Так, тренером Обласного Центру олімпійської підготовки. У мене два спортсмени – Олександр Менделенко-молодший, який змагається на вітрильній дошці «QFol», та молодший син Андрій.
Торік син в екіпажі яхти «Tardex» посів третє місце на чемпіонаті світу серед любителів, а цього року виграв на цій яхті чемпіонат Європи. Екіпаж яхти складається з 6 чоловіків, син був стерновим. Тепер готуються до чемпіонату світу.
Старший син став майстром спорту України з вітрильного спорту, був бронзовим призером чемпіонату України.
Молодший став бронзовим призером чемпіонату світу серед юніорів у класі «Fnn», 18-разовий чемпіон України.
До речі, цей клас човнів «Tardex» братиме участь у відборі до олімпійського класу на наступні Олімпійські ігри-2028.

– І у ветеранських змаганнях Ви брали участь…
– Так, двічі був срібним призером чемпіонатів світу, в 2019 та 2021 роках.
Син Андрій мене вмовив змагатись на човні «Fnn» – це яхта на одного спортсмена.
Першого разу змагання були на озері Гарда в Італії, а другий раз – поблизу Барселони в Іспанії.
Першого разу не став чемпіоном через дурість.
Сподівався, що мені по човну все зробили, закрутили, допомогли… Вітер дув класний, у день по 3 гонки.
І в одну з гонок я бачу, що щогла, яка тримає парус, так задралася догори… А це означає, що човен зараз перевернеться і я зламаю його.
Отже, треба сходити з дистанції…
А мені залишалось лише фінішувати, будь-яким… Бо я попередні гонки виграв і став би чемпіоном світу…
Але я не шкодую. Отже, доля така…

– Чому у Радянському Союзі вийшло збудувати таку міцну школу вітрильного спорту і стільки олімпійських чемпіонів та призерів отримати, а зараз в України не виходить?
– Ми, яхтсмени, були тоді професіоналами. Мали зарплатню, по 20 днів працювали на зборах, по півроку жили та тренувались у Сочі, потім Севастополі, Таллінні. А в усьому світі яхтсмени були любителями.

Ми, річкові яхтсмени, завжди були на крок попереду морських. На морі: вийшов на воду, і вже вітерець і ти пішов тренуватись… А нам на річках треба було ще обігнути перепони, щоб вийти на відкриту воду, той вітерець спіймати… Отже, маневрування та техніка в нас були набагато кращі.
Плюс багато грошей вкладали у спортивні школи, човни купляли.

Сьогодні все змінилося. Сьогодні ми – любителі, а вони – професіонали. У зв’язку з Олімпійським іграми там все поставили на державний рівень. 4 роки спортсмени готуються і це мета кожного яхтсмена – досягти найвищих результатів. Сьогодні весь світ готується професійно.

– Дякую Вам, Валеріє Григоровичу, за цікаву розмову! Бажаю сил та перемог Вашим спортсменам!