Дніпровський історик повернув з небуття легендарного художника нашого міста

У свій час Григорій Рєзніков вважався видатним майстром сценографії, був головним художником Дніпропетровського театру опери та балету. Але потім радянська пропаганда викреслила його постать з історії нашого міста...

Про особистість цікавого майстра, його досягнення та про причини вимушенного забуття розповів відомий дніпровський історик, краєзнавець, письменник, журналіст, екскурсовод Микола Чабан:

“МАЙСТЕР ТЕАТРАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ: ПОВЕРНЕННЯ З НЕБУТТЯ ХУДОЖНИКА ГРИГОРІЯ РЄЗНІКОВА.

В історії українського театрально-декораційного мистецтва ХХ століття є постаті, чиї імена тривалий час залишалися на маргінесах або й зовсім викреслювалися з офіційних радянських мистецтвознавчих канонів. Спричинив це не брак таланту, а драматичний збіг історичних обставин та суворе тавро окупаційного минулого.

Одним з таких несправедливо забутих майстрів сценографії є Григорій Сергійович Рєзніков, який народився 5 листопада 1894 року і пішов із життя 24 вересня 1982 року.

Його професійний шлях став унікальним містком між довоєнною ліричною класикою, складними художніми пошуками періоду Другої світової війни та піднесенням повоєнної української оперно-балетної сценографії.

ДОВОЄННИЙ ЗЛЕТ: ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОПЕРА

Григорій Рєзніков увійшов у театральне середовище як сформований, зрілий майстер із бездоганним відчуттям простору. До початку Другої світової війни він працював провідним художником Дніпропетровського театру опери і балету.

Яскравою сторінкою його тогочасної творчості стало художнє оформлення балету «Даремна обережність» композитора Петера Гертеля, прем’єра якого відбулася у вересні 1940 року. Постановка під керівництвом балетмейстера Гірмана та диригента Юхима Русінова отримала надзвичайно схвальні відгуки у пресі. Тогочасний критик Йосип Пустинський у своїй рецензії для місцевої преси так описував роботу сценографа:

«Життєрадісні, насичені літнім сонцем екстер’єри художника Г. С. Рєзнікова дуже добре поєднуються з усім стилем постави – легким і світлим. Травневою свіжістю, весняним святом віє від оформлення останньої картини в спектаклі».

Цей успіх закріпив за Рєзніковим статус майстра, здатного створювати на сценічному майданчику повітряний, живий простір.

ТЕАТР В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ: ДОСВІД КУЛЬТУРНОГО ВИЖИВАННЯ

З початком німецької окупації Дніпропетровська Григорій Рєзніков не зміг евакуватися і залишився в місті. Для багатьох українських інтелігентів, які не виїхали на Схід, робота в легалізованих окупаційною владою культурних установах стала єдиною можливістю врятуватися від голодної смерті й водночас зберегти національну культуру. Рєзніков стає художником-декоратором Міського Українського театру.

Попри катастрофічний брак матеріалів, фарб, тканин та світлофільтрів, цей період стає для майстра надзвичайно плідним.

Він створює художнє обличчя найгучніших вистав театру. У лютому 1942 року виходить опера «Наталка-Полтавка», створена у співавторстві з художником Волошком. У травні того ж року з’явилася опера «Катерина» за Миколою Аркасом на сюжет Тараса Шевченка. Тогочасна «Дніпропетровська газета» окремо відзначила заслуги художника Рєзнікова, який написав оригінальні, колоритні декорації. Слідом за цим у червні виходять вистава «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та опера «Травіата» Джузеппе Верді, а в січні наступного року — опера «Євгеній Онєгін» Петра Чайковського.

Рєзніков мав настільки високий авторитет, що в серпні 1942 року його включили до складу спеціальної міської репертуарної комісії поруч із видатними професорами істориком Павлом Козарем та філологом і проректором університету Василем Ващенком. Жодна вистава чи актор не могли з’явитися на сцені без погодження цієї комісії. Окрім суто театральної роботи, Григорій Сергійович разом із колегою-художником Тарасом Максименком зробив вагомий внесок у духовне життя міста, безпосередньо допомагаючи у художньому відновленні та поновленні оформлення славетного Свято-Троїцького кафедрального собору.

ПРЕМ’ЄРА ЛІТА 1943 року: «ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ»

Вершиною сценографічної майстерності Рєзнікова воєнного часу стала подвійна прем’єра, що відбулася на сцені Міського Українського театру у суботу та неділю, 5 та 6 червня 1943 року.

До програми вечора входила опера Руджеро Леонкавалло «Паяци» та балет Шарля Гуно «Вальпургієва ніч». Постановку здійснювали балетмейстерка М. Федосєєва та головний диригент П. Яновський.

Над декораціями та костюмами до цього складного видовища Григорій Рєзніков працював у тандемі з Л. Г. Волошком. Балетна вистава «Вальпургієва ніч», яка є традиційною хореографічною частиною опери «Фауст», вимагала від художників радикального відходу від побутового реалізму. Вони мали відтворити атмосферу античного та містичного шабашу на горі Брокен, передати пластику вакханок та сатирів через контрастні, експресивні костюми та гру світла й тіні на масштабних декораційних задниках. Ця робота продемонструвала високий європейський рівень мислення художників, здатних створювати тонку естетику в напівзруйнованому війною місті.

ПОВОЄННЕ ПЕРЕХРЕСТЯ ДОЛЬ: ЧОМУ САМЕ ЛЬВІВ?

Після вигнання нацистів восени 1943 року перед Григорієм Рєзніковим постала важка життєва та професійна криза. Справа була не лише у загрозі радянських репресій через роботу під час окупації. Рідне місто майстра фактично втратило оперне мистецтво.

Довоєнна оперна трупа Дніпропетровська, евакуйована у 1941 році до Красноярська, після війни до міста так і не повернулася — радянське керівництво перенаправило її на постійну роботу до Харкова. Сама ж будівля театру була зруйнована, а новий оперний театр відкриє свої двері для глядачів аж через багато десятиліть — у 1974-му.

Художник опери та балету найвищої кваліфікації залишився у Дніпропетровську без приміщення, без колективу і без роботи.

Рятуючи свій унікальний професійний дар від вимушеної бездіяльності та забуття, Григорій Рєзніков переїздить на Західну Україну. Його новим домом і головним творчим майданчиком на наступні сорок років стає Львівський державний театр опери та балету, де його глибокі академічні знання виявилися на вагу золота.

ЛЬВІВСЬКА АКАДЕМІЧНА ШКОЛА ТА ВИЗНАННЯ КОЛЕГ

У 1950-х у Львові Рєзніков очолював декораційний цех опери. Його глибокі знання хімії фарб, тканин та законів сцени робили його незамінним фахівцем для багатьох молодих режисерів та художників.

Провідний театральний художник України, майбутній головний сценограф Київської опери Федір Нірод, який тривалий час працював головним художником у Львові, залишив про Рєзнікова сповнені глибокої пошани спогади у своїй автобіографічній книзі.

Він писав, що декораційний живопис в оперному театрі вельми специфічний, а його технологія вимагає колосальних знань і досвіду.

Майстрами декораційного живопису в цеху тоді керував прекрасный знавець своєї справи Рєзніков — художник із великим досвідом роботи в оперних театрах, який досконально знав технологію, а також усі секрети театральної архітектурної перспективи.

Нірод окремо наголошував на педагогічній суворості та професійному перфекціонізмі Рєзнікова. Свої знання він передавав учням і неухильно вимагав бездоганного застосування їх на практиці, абсолютно не визнаючи жодних компромісів чи приблизного виконання роботи за принципом «якось та буде».

Декорації, виконані під безпосереднім керівництвом Григорія Сергійовича, нерідко ставали самостійними витворами мистецтва. Федір Нірод щиро визнавав, що дуже багатьом йому зобов’язаний, і робота поруч із ним стала для нього незамінною життєвою школою.

Окрім Федора Нірода, Григорій Рєзніков заклав підвалини творчого стилю для багатьох інших митців. Зокрема, його згадують серед ключових учителів видатної художниці-графіка з Січеслава Марії Котляревської. Дослідники творчості зазначають, що саме Рєзніков заохочував молоду мисткиню сміливо пізнавати людину через малювання великих, гранично узагальнених портретів, що ламало тогочасні застарілі академічні рамки. Його ім’я також назавше закарбоване в історії як майстра, що готував візуальне оформлення для знакових повоєнних балетних та оперних вистав Львівської опери разом із провідними тогочасними режисерами.

Григорій Сергійович Рєзніков пішов із життя у Львові, проживаючи наприкінці віку в будинку на вулиці Куйбишева, яка нині носить ім’я Івана Огієнка. Близьке розташування будинку від оперного театру ще раз підкреслює, що Майстер дійсно жив своїм театром — дорога на роботу та з роботи займала у нього лічені хвилини пішки.

Творчий шлях митця став яскравим зразком чесного й відданого служіння сценічному мистецтву. Воно виявилося сильнішим за політичні ідеології, війни та цензурне забуття”.