Легендарний воротар «Дніпра» Микола Медін дав відверте інтерв`ю

У ньому відомий голкіпер дніпровського клубу та збірної України розповів про стан футболу на зорі незалежності України, про те, як наша команда кинула виклик київському «Динамо» та про ще багато цікавого.

Великого футболу у Дніпрі немає.

Тому вболівальникам залишається ностальгувати та згадувати героїв минулих часів.

Один з таких героїв – знаний воротар Микола Медін.

Він дав відверте інтерв'ю кореспонденту «Українського футболу» Вадиму Тахтеріну, де розповів таке:

« Голкіпер Микола Медін потрапив до Дніпра зовсім юним ще у сезон другого союзного чемпіонства, а основним став якраз у розпал чемпіонату України 1992/93. Протягом кар'єри він неодноразово заходив знову у ту саму дніпровську річку – як гравець та як тренер. Але та зухвала команда, яка зовсім трохи не дотягнула до золота, назавжди залишилась для нього особливою. 

«У країні був хаос, але ми мали мету»

– Як ви сприймали зміну епох, розпад СРСР та появу Незалежної України? Ви ж усі були молодими людьми, тільки розпочинали самостійне життя. Чого очікували? Що між собою говорили?

– По-перше, усі бажали грати у футбол. Ми всі були на підході ще в останні чемпіонати СРСР – кожного потихеньку підпускали до складу. У Дніпрі зібралася хороша молодь, причому майже всі були місцевими вихованцями, збірниками. Команда була перспективною, і зміна поколінь, гадаю, відбулася б безболісно. Але склалося інакше. Основні футболісти почали шукати кращого життя за кордоном, і ми розуміли, що можемо почати грати. Знали добре один одного, адже вчилися разом. Кістяк був сформований, потрібно було підсилити лише пару позицій.

Звісно, у країні відбулися величезні зміни. Ми не розуміли, як і що буде. Було багато незрозумілого: картки, купони, повний хаос. Це був стрес для усіх людей. У нас був свій шлях, ми мали мету, улюблену роботу, що частково полегшувало для нас ситуацію. Можна було проявити себе, отримати задоволення та ще й певні матеріальні блага.

– Щодо матеріального. Будемо відверті, футболісти традиційно мали краще становище у порівнянні з більшістю пересічних громадян. Ви, тоді у молодому віці, відчували це на собі?

– Нам завжди казали: якщо будемо грати, отримаємо квартиру, як одружимося. Щось виграємо – буде й машина. Існували також премії. Але все це було потрібно заробити на футбольному полі. Усі до цього прагнули. Так вийшло, що, оскільки ми були приблизно одного віку, то й одружувалися майже один за одним. Водночас хороша гра привертала увагу інших клубів, в тому числі з близького зарубіжжя. І щоб зберегти команду, нам давали квартири, машини. Спочатку службові, потім їх переоформлювали. Деяким давали одразу свої – ситуації різні були.

Щоб утримати футболістів, багато робили Микола Петрович Павлов, Іван Іванович Куліченко, допомагав завод «Південмаш». Бажали, щоб в Дніпрі зберіглася команда і тішила вболівальників. Все це приносило результат. Ми потрапили до єврокубків, де, вважаю, виступили гідно. Для нас це тоді було дуже цікаво.

– У вас тоді були пропозиції від інших клубів?

– Після матчів з Адмірою-Ваккер ( 1:0, 3:2 на Кубок УЄФА,  –  прим. «УФ» ) кликали до Австрії. Виходили особисто на мене, але не склалося.

- Роль Павлова переоцінити важко у тій команді?

– Це точно. Він був в одній особі і батьком, і братом, і директором, і тренером, і адміністратором. Його роль була дуже значущою. Команда трималась на ньому. Він опікувався молодими футболістами, вів їх, давав шанс проявити себе. Можливо, в чомусь молоддю було керувати легше, але його вплив на нас був справді значним. Відчували повагу та вдячність, тому що він робив все для команди та для хлопців, давав можливість проявити себе на полі. Гарний психолог і мотиватор. Пройшовши власну життєву школу, він добре розумів гравців. Заздалегідь знав, що буде, та «читав» нас дуже пристойно 😊 .

– В одному з інтерв'ю Павлов сказав, що, попри час, що минув, немає футболістів, які про нього сказали б щось погане?

– Думаю, так і є. А які до нього можуть бути претензії? Він давав шлях у життя усім хлопцям, а хто як скористався своїми шансами – то вже індивідуальна справа. До нього всі ставляться з добротою та вдячністю.

«Справедливим мав би бути золотий матч»

– У першому швидкоплинному чемпіонаті, посівши третє місце, досягли максимуму?

– Напевно, так, тому що був перехідний період. Багато гравців були на валізах, підпускали молодь, змінився тренер. Не було ще збалансованості. Напевно, така перебудова була під час того першого чемпіонату в усіх командах. Хто скористався шансом, хтось – ні.

– Третє місце надало впевненості на майбутнє: мовляв, команда залишається на рівні?

– Звичайно. Молодь почала більше грати, відчули впевненість, злагодженість. І на цьому тлі увійшли до наступного чемпіонату. Але все одно там не вистачило досвіду.

– Зараз якого відчуття більше: гордості за досягнення високого місця чи невдоволення від того, что чемпіонство було зовсім поруч?

– Чесно зізнаюсь, досі відчуваю змішані емоції. Могли стати першими, дуже хотілося виграти чемпіонат, тому сидить така собі заноза у серці. При цьому ми всі чудово розуміли, що зі змінами регламенту нам цього не дадуть зробити. Динамо не могло собі дозволити програти і другий чемпіонат поспіль. Вони все зробили, щоб посісти перше місце. А нам, напевно, не вистачило досвіду і футбольного, і менеджерського, адже у той період команда якраз перебудовувалася: досвідчені гравці від'їжджали, грало все більше молодих хлопців. Була нестабільність, хоча у чемпіонаті ми були найсильнішими і за потенціалом, і за грою.

«Емблема Дніпра – ніби татуювання всередині»

– З чим пов'язаний провал у наступному чемпіонаті – 4 місце з величезним відставанням від Динамо, що знову стало чемпіоном?

– На початку сезону ми пройшли єврокубки, відчули, що можемо багато. Не сказав би, що це нас розхолодило, але потім ігри якось складалися так, що за непоганої гри важко давалися голи. Плюс похитнувся фінансовий стан, пішли пропозиції по футболістам. Трохи ситуація розхиталася, і чемпіонат не склався.

– А у четвертому чемпіонаті пішов Микола Павлов з групою футболістів. Ви заздалегідь знали про його плани?

– Точно знали ті, хто збирався йти. Розмови йшли. Говорили, що є запрошення, є можливість. У футбольній спільноті це нормальне явище, та й хто не мріяв потрапити до Динамо. Тому це усі сприймали нормально. Але була невизначеність у решти команди: хто прийде, яке буде фінансування. Не було стабільності.

– Протягом кар'єри ви неодноразово поверталися до Дніпра як гравець та як тренер. Дніпро – більше, ніж клуб?

– Однозначно! В моєму серці лише один клуб – Дніпро. Від червоно-білих кольорів до синьо-біло-блакитних. Це дитяча мрія, спогади, люди, які досягали багато чого і на яких ми зростали. Тому Дніпро це на все життя.

І зараз, коли надягаю футболку Дніпра у матчах ветеранів, спогади накочуються. Це вже у серці. Дехто робить татуювання на тілі, а це ніби татуювання всередині. Дніпро дав все, що тільки є. І можливість, і розвиток. Так, були, як скрізь, негативні моменти, але набагато більше позитиву » .

Повну версію інтерв'ю можна прочитати тут.

Ілюстрації – «Український футбол».