Люди Днепра: Елена Ган

23 января исполнилось 210 лет со дня рождения известной писательницы и матери Елены Блаватской.

Вся сознательная жизнь Елены Андреевны Ган (в девичестве – Фадеевой) была связана с Екатеринославом. Она писала под псевдонимом «Зенеида Р-ва», в центре ее произведений были непростые судьбы женщин в провинции. Елену Ган называли местной «Жорж Санд».

Судьба отвела ей всего 28 лет жизни. Несмотря на трагически короткую жизнь, Елена Андреевна оставила богатое творческое наследие и родила четырех детей, самой известной из которых стала Елена Блаватская.

Подробно о жизни Елены Ган Городскому сайту рассказывал наш давний друг, кандидат исторических наук, заведующий отделом Днепропетровского национального исторического музея имени Яворницкого Максим Кавун.

А сейчас о юбилее напомнила заведующая Литмузеем Днепра Елена Аливанцева:

«210 років тому, 23 січня 1814 року у Ржищові на Київщині народилася письменниця Олена Андріївна Ган (у дівоцтві Фадєєва).

Більша частина короткого життя письменниці пов’язана з Придніпров’ям та його столицею.

Природа обдарувала Олену Фадєєву літературним і музикальним талантом, вишуканою красою і тонкою, чутливою душею. У 1830 р. вона стала дружиною капітана артилерії, барона, вихідця зі знатного німецького роду Петра Олексійовича Гана (1799 – 1875). У 1831 р. у подружжя Ган народилася донька. Олена Петрівна Блаватська ( 1831 – 1891) в майбутньому стане всесвітньовідомою дослідницею стародавніх релігійних і філософських вчень, письменницею, публіцисткою, засновницею руху, що втілився в цілому ряді товариств і духовних громад у всьому світі. В 1835 р. у Олени і Петра Ганів народилася друга донька. Віра Петрівна Желіховська (1835 – 1896) стане дитячою письменницею, твори якої із задоволенням читали діти і підлітки в часи її життя.

Незважаючи на життєві колізії, родинні та материнські обов’язки, творча натура Олени Ган розвивалася, вимагала реалізації – і в 1836 р. вона написала свою першу романтичну повість «Ідеал», яку опублікувала під псевдонімом Зенеїда Р-ва. Протягом наступних п'яти років були видані 11 її повістей. Серед них «Утбалла», «Медальйон», «Теофанія Аббіаджио» та інші.

Життя Олени Ган обірвалося, коли їй було всього двадцять вісім років.

Похована письменниця в Одесі.

***

У повісті «Утбалла» Олена Ган емоційно змальовує дніпрові пороги, які вона багато разів бачила. Пропонуємо насолодитися красою і вишуканістю художнього слова.

«… там хвилі вічно киплять та вирують, прориваючись крізь гранітні стіни; і можна подумати, що дух імли нагромадив каміння на скелі, скелі на скелі, щоби перекрити шлях хвилям чи викинути ріку з її ложа. Але горда ріка, свідок слави князів наших, не поступається: зібравши усі сили, вона продирається з каменя на камінь, кидається в безодні, крутиться, б’є фонтанами і, не знаходячи виходу, з ревом відчаю знову піднімається на кручі. У вічній боротьбі коливається граніт; ріка, нарешті, вибивається на волю, і там, утомлена, лине тихими струмками до рідного моря.

З настанням весни, промисловці поспішають скористатися повінню, щоб перепливти страшні пороги. Кілька пнів, з’єднаних дерев’яними цвяхами, утворюють їхній флот, та відважні сини Вкраїни довіряють цим хистким суднам своє багатство і своє життя. Вони очікують ясного дня, відстоюють молитву, зодягають чисті сорочки, ніби готуються до смерті, і пускаються вниз рікою. У мовчанці мчать їхні барки між мальовничими берегами; зрідка чути рев хвиль, і ось зухвалі люди наблизилися до фатального місця… Усі весла, знаряддя відкинуті; чого варті людські зусилля проти несамовитої стихії?

Плавці кидаються на коліна; хвилі уже щуляться до їхніх ніг, киплять, зрошують їх бризками, і швидко мчать до загибелі. Хто з цих плавців цієї миті не звертає погляду назад? Там зеленіють береги, там їхні мирні помешкання, дружини, діти рідні; тут перед ними пекло! Чорні кручі грізно надимаються з води, перешкоджаючи шлях, і в кожному порухові хвиль чути стогни нещасних, які загинули ще до них у ненаситній безодні. Ще крок – і вони натрапили на підводний камінь. Колода з тріскотом відривається від судна; плавець відчуває у жилах своїх холод смерті; він простягає руки назад, хоче повернути втрачену мить, вростає у кожен кущ, що випадково виріс серед каменю, гнучка гілка висковзує з рук, а хвилі, одна від другої грізніші, несуть його до страшної миті!...

Та не кожне судно розбивається, не всі плавці гинуть: часто ріка, з перемогою над ворожим гранітом, виносить їх на могутніх хребтах своїх, і вони спокійно продовжують путь».