80 років тому було засновано Дніпропетровський лакофарбовий завод

Цей завод мав яскраву історію з сумним фіналом.

4 вересня 1945 року вважається днем народження Дніпропетровського лакофарбового заводу. З цього часу розпочинається будівництво заводу. Хоча плани щодо його спорудження були ще до початку Другої Світової війни, були навіть закладені фундаменти цехів.

Очолив будівництво Микола Іванович Шейко. Незабаром на завод прибув інженер-будівельник Броніслав Йосипович Якутович. Він був призначений головним інженером з будівництва заводу, потім прийшли на завод інженери Г. Г. Єсипенко та Л. М. Родзевич.

Фундаменти, закладені до війни, та коробки будівель виявилися непридатними. Їх довелося розбирати та вивозити.

Вже в 1947 році в невеликому пристосованому приміщенні було обладнано цех для густо-тертих масляних фарб. Пізніше рік у рік з'являлися нові цехи: з виробництва цинкових білил, лаків, глазурі, ґрунтовки на основі полімерних та синтетичних смол, з виробництва водно-дисперсійних фарб. Завод розростався.

17 березня 1947 року цех тертих фарб було запущено. 1500 тонн густо-тертих білил зобов'язалися видавити щороку дніпропетровські лакофарбники. На той час це була велика підмога в лакофарбовій промисловості.

У 1950 році розпочалося будівництво першого цеху з виробництва сухих цинкових білил. Його будівництво співпало з прибуттям на завод групи молодих спеціалістів - інженера Є. І. Пефтієвої, техніків Т. Н. Велик, Т. І. Уварової та А. Н. Катеш.

1950-1952 роки характерні швидким темпом будівництва заводу. 1952 року почалося будівництво водо-насосної станції, ремонтно-механічного цеху, електропідстанції, центральної котельні.

1953 року завершено будівництво цеху цинкових білил. 6000 тонн сухих цинкових білил на рік, такою була його виробнича потужність.

У квітні 1954 року одночасно з будівництвом цеху смоляно-летючих лаків велося будівництво та допоміжних цехів, цеху зливу та зберігання рідкої сировини у відділенні мийки тари. Без них не можна було здійснити роботу цеху смоляно-летючих лаків.

1956 року закінчено будівництво під'їзної залізничної колії. Завод під’єднався через станцію Діївку до головної залізничної магістралі. Наприкінці 1957 року це вже був завод із колективом вісімсот чоловік, здатний вирішувати завдання забезпечення державних будівництв та підприємств лакофарбової продукції.

У 1960-80-х роках Дніпропетровський лакофарбовий завод нарощував випуск продукції, розширював її асортимент та став одним із найбільших підприємств цього профілю в СРСР. Основним споживачем продукції була важка промисловість, суднобудування та машинобудування.

Але з розпадом Союзу попит продукції став стрімко падати.

Завод намагався подолати кризу, розширюючи асортимент продукції та орієнтуючись на приватних споживачів. Ситуацію це почасти рятувало.

У 2000 році він став відкритим акціонерним товариством.

Але невдовзі стало зрозуміло, що навіть у новому статусі радикальних проблем – не подолати.

У червні 2010 року закінчилася довга епопея з банкрутством колись найбільшого в Україні виробника лакофарбових матеріалів - ВАТ "Дніпропетровський лакофарбовий завод" (ДЛКЗ). Господарський суд Дніпропетровської області ліквідував підприємство

Традиційна продукція заводу - алкідні фарби та емалі - протягом останнього десятиліття повсюдно витіснялася водно-дисперсійними лакофарбовими матеріалами, які, хоч і коштують дорожче, ніж алкідні, але швидше висихають і довше служать. Створював проблеми екс-флагману вітчизняної лакофарбової промисловості та багаторічний спад виробництва у судно- та машинобудуванні, оскільки значна частина продукції ДЛКЗ призначалася промисловим, а не побутовим споживачам.

Усе це призвело до того, що рік у рік обсяг виробництва лакофарбових матеріалів на підприємстві, яке в найкращі роки займало понад третину вітчизняного ринку, падав. Завод тіснили невеликі компанії, які закуповували концентрат водно-дисперсійних фарб за кордоном і займалися їх розфасовкою.

Однак вирішальним фактором, який визначив долю ВАТ, все ж таки стала та обставина, що його багаторічний директор, Євгенія Василенко, не встигла сконцентрувати у своїх руках контрольний пакет підприємства. Цінні папери у міноритаріїв методично скуповували одразу кілька інвесткомпаній.

До нашого часу обладнання основних цехів було порізане на металобрухт. Будівлі заводу вціліли, здаються орендарям як склади.