Днепровский писатель создает книгу о наших героических земляках

Тема Большой войны сейчас доминирует во всех сферах культуры.

Сложно даже подсчитать, сколько за три года войны в Днепре было создано посвященных этой теме спектаклей, картин, книг, инсталляций, проведено выставок, концертов, авторских вечеров и другого…

Как считают культурологи, эта тема – неисчерпаема, для ее осмысления и переосмысления потребуются даже не годы, а десятилетия.

Вот уже два года погружен в эту тему известный днепровский писатель и журналист Игорь Родионов. Он приобрел широкую известность циклом книг, которые были посвящены развитию нашего города и людям, которые в это развитие внесли большой вклад – в том числе, и архитекторы.

Но вот уже больше двух лет все его творческие усилия посвящены судьбам наших героических земляков, в жизни которых переломным стало 24 февраля 2022 года.

Кто они, обычные (на первый взгляд!) жители Днепра, которые в тот роковой день приняли решение уйти на фронт защищать Украину?

Об этих людях и будет новая книга, о которой Игорь Родионов рассказал:

«Вже пройшло 1000 днів і ночей.

Але був і перший…

Він став символом втрати спокою, але водночас і початком неймовірної сили, єдності та боротьби. Емоційно, для кожного напевно, це був найдовший день у житті.

Ось фрагменти з ще неопублікованої книги про дніпрян, які 24 лютого 2022 року визначили свою долю.

Перший командир 128-ї окремої бригади ТрО, позивний «Танго»:

– Після перших же вибухів у місті вже о п’ятій ранку прийшов до обласної адміністрації. З влади ще нікого не було, окрім охоронців. Спросоння вони перепитують: що трапилося?

На площі перед ОДА вже зібралося чимало людей, здебільшого чоловіки. Усі стурбовані. Молоді говорили здебільшого про Українську добровольчу армію, про готовність поповнити бойові підрозділи. А дехто збирався партизанити. Зрозуміло було одне – Дніпро чинитиме агресору шалений опір.

Командир взводу, позивний «Малюк»:

– Пам’ятаю перші години того сумного дня. Дружина мене будить: «Вікторе, вставай, війна!» і кинулася збирати речі. Я спросоння: «Заспокойся, яка війна». Але бачу, вона трішки панікує…

Мене якось запитали, що відчував, коли дізнався, що російська навала йде на Київ? Я спортсмен, займався боксом. Коли виходиш на схватку, не знаєш, наскільки підготовлений твій суперник, тому відчуваєш легке хвилювання. В мене не було ні страху, ні злості, ні розгубленості. Все це переживу потім, на фронті. А в той момент була впевненість, що йду захищати рідну країну. Дружині кажу: «Збирай документи, а я до військкомату…» Там мене запитують: «Кулеметником будеш?». Я їм: «Хлопці, я в руках «калаша» ніколи не тримав. А вони: «Там нема чого робити…» Ну, якщо я користь принесу, то нехай буду кулеметником. Коли за спиною чую, як здоровенний мужик на вухо мені шепоче: «Ну, тобі хана… Снайпери кулеметників знімають у першу чергу». Я йому так спокійно кажу: «Зрозумів, буду маскуватися краще…»

Кулеметник, позивний «Батя»:

– Після складної операції на серці був переведений з лікарні Мечнікова в кардіологічний центр, там зобов’язаний проходити реабілітацію. Але тільки-но прогриміли перші ракетні удари по місту, скориставшись метушнею в лікарні, втік додому. Ні, не від страху… Кажу вам, майдановець і атошник з 14-го року не таке бачив. Прийшов додому, перевдягся, зібрав речі, попрощався з дружиною і на збірний пункт. Першими зустрів друзів-атошників Геннадія Бутенка і Антона Хватаймуху.

– Як ти тут опинився? – здивувалися вони. – У тебе ж інфаркт…

Один з них схопився за голову і вигукнув:

– Якщо людина з операційного стола і одразу на фронт, то не все втрачено. Переможемо обов’язково!

Військовослужбовець, позивний «Доцент»:

– У приміщенні райради на першому поверсі у просторому актовому залі за комп’ютерами сиділи офіцери, які зосереджено вели записи, ретельно заповнюючи документи на кожного прибулого добровольця. Я підійшов, представився. Мене запитують: яка освіта, чи є управлінський досвід? Кажу, викладач. Пропонують мені командирську посаду. Відповідаю: я ж бо не військовий. Управляти в цивільному житті – це одне, навчати студентів – друге. А військова служба – це зовсім інше…

Військовослужбовець, позивний «Луг»:

– Моя сім’я – дружина, син, донька – всі ми налаштовані патріотично, тому своє життя під окупантами у рідному Луганську не бачили. Більше того, знав, що кляті москалі розправляться з нами в першу чергу. Швидко зібрали пожитки і всі разом виїхали у місто Дніпро.

День посидів дома, другий, та не витримав, кажу дружині Катерині: «Не можу більше, піду в добровольці…» До мого рішення поставилася спокійно, навіть не обговорювалось. Розуміли одне одного, вважали, по-іншому ніяк…

На сборному пункті питають: «Військовий квиток є?». Кажу: «Є, але ще з радянських часів. Служив на флоті, на великому протичовновому кораблі «Зоркий» у Севєроморську. По здоров’ю почуваюся не гірше за деяких молодих». Без зайвих питань дали мені в руки записку-пам’ятку, а в ній зазначено: 128 бригада ТрО. А позивний взяв на честь своєї Луганщини – "Луг".

Бойовий медик взводу, позивний «Гаєчка»:

– Моє бажання воювати здійснилося не одразу. Щоб підписати контракт, мені, дівчині, якій виповнилося тільки 22 роки, потрібна була згода рідних. Батько й мама розлучилися давно, тож найближчий родич – бабуся. А вона каже: «Згоду не дам…» Я до неї: «Ну, бабусенько, підпишіть… Можна, я піду туди, куди хочу, а не так, як хочете ви…» Звичайно, вона, хвилюється за мене, але що вдієш…

Для багатьох, незалежно від того, де його застала війна – у власному будинку, в дорозі чи в першому бою з російськими загарбниками, цей день розтягнувся в нескінченність, сповнений тривоги, страху та невідомості».