Герої Дніпровської ТРО: Спаситель нещасних тварин

Доля кожного воїна 128-ї окремої Дніпровської бригади ТРО варта здивування та захоплення.

Яскравим прикладом цього є Андрій Шеменьов, про якого у 128 бригаді ходили легенди як про рятівника нещасних тварин, які постраждали від Великої війни.

Вчора, 11 листопада, відзначався Всесвітній День пам'яті тварин, які стали жертвами війни.

На жаль, зараз в Україні цей пам'ятний день набув особливого значення. Через війну в нашій країні загинули тисячі тварин, і цей процес триває щодня. Причому тварини гинуть не тільки від куль і снарядів, а й від голоду та спраги – кинуті господарями та військові дії, які опинилися в зоні.

Напередодні цього міжнародного дня чудово відомий читачам Міського сайту журналіст Віталій Баранник поспілкувався з військовослужбовцем ТРО Андрієм Шеменьовим, який у 128-й Дніпровській бригаді ТРО став відомим як рятівник нещасних тварин.

І ось що розповів воїн:

«Коли навколо йде війна, коли навколо все руйнується, ви намагались рятувати тварин. Чому? Більшість би людей просто пройшли мимо цих котів або собак, а ви – ні.

Напевне, якийсь поклик у мене з середини йде… Мені подобаються тварини, подобається з тваринами спілкуватись… Коли нас вперше відправили на фронт, ми перебували в такій місцевості, де перетинаються кордони трьох областей: Донецької, Запорізької та Дніпропетровської. Ми зайшли в населений пункт, де взагалі не було людей. Коли почався російський наступ, коли почались інтенсивні обстріли, то люди тікали якнайшвидше і кидали своїх свійських тварин. Може не встигли, або не мали можливості їх взяти з собою. А може планували повернутись. Коли ми заїхали в цей населений пункт у мене був справжній шок: будинки зруйновані, ніде немає жодної людини і по вулицях ходять кози, свині, корови… Картинка, як у пост апокаліптичному фільмі жахів. Собакам в цій ситуації легше. Вони збиваються в зграї і якось спільно виживають. А корів і кіз треба доїти… Якщо їх не доїти, то вони починають хворіти, у них починається запалення, вони починають страждати і можуть навіть померти. У нас був навіть випадок, коли ми побачили вагітну козу, як ось-ось вже мала народжувати. То приймали у неї пологи виходжували цих новонароджених козенят.

Тварин намагалися не тільки підгодовувати, а й вивозити у безпечне місце?

Так. Коли була можливість, то домовлялись з волонтерами, вони приїжджали та забирали тварин: собак, котів. Корів вивезти не могли, то самі їх доїли. Козенят, які народились, ми відвезли до сусіднього села де ще були люди. Приїхали, дивимось біля хат пасуться кози. Підходимо до бабці і просимо:

"Візьміть козенят, бо вони у нас без догляду помруть".

Ви знаєте, був один випадок, який мене дуже сильно вразив. Я навіть зараз спокійно про це згадувати не можу. Це про вірність тварин своїм господарям. У селищі був один зруйнований будинок в який влучив снаряд. Його господарі напевне втекли, але з якихось причин залишили собаку – "кавказця". Ми десь пів року стояли у цьому населеному пункті і весь цей час цей пес сидів на порозі зруйнованого будинку, охороняв його і нікого не пускав у двір. Ми його годували. Домовлялися з волонтерами, ті привозили собачий корм у мішках, і від себе щось додавати: м’ясо, ковбасу. Він їжу брав, але до двору нікого не пускав. Будинок зруйнований, а пес сидить і охороняє його.

Ми коли виходили з того населеного пункту домовлялися з волонтерами, щоб вони його вивезли, але кавказці – це специфічна порода. Не кожен з ними може впоратись. Тим більше, що у того пса постійні обстріли вплинули певним чинам на його психіку. Коли починався черговий обстріл він біг і ховався у вугільному сарайчику. А тільки все затихало, він виходив сідав на поріг і знову його охороняв. Оця картинка собаки, який охороняє зруйнований будинок мене дуже вразила.

Ще якісь особливі випадки з тваринами можете пригадати?

Був ще один дуже зворушливий випадок. Одного разу ми попали під обстріл. Ми стояли тоді на відстані 5 кілометрів від ворога і їх артилерія постійно по нас стріляла. Вилізли після обстрілу з укриття і бачимо на землі калюжу крові. Подумали, що зачепило когось з наших. Почали шукати, хто це міг бути, але на щастя всі живі, ні в кого навіть подряпини не було. А вже потім знайшли пораненого песика на подвір’ї місцевого фермера. Коли сім’я виїжджала з цього будинку, собака злякалася і заховалася. Вони не змогли її тоді знайти та поїхали без неї. І от цьому песику уламок від снаряда прилетів прямо в морду. В нього була щелепа розтрощена, язик розірваний і він весь був у крові. Хлопці мені кажуть, давай його доб’ємо, щоб він не страждав. Я їм відповідаю: "Ні, я спробую його врятувати". У нас був хлопчина – парамедик. Він його подивився і каже:

"Рана серйозна, але це "дворняга". Імунітет у неї повинен бути міцним. Якщо до завтра не здохне, то буде жити".

Ми з цим хлопцем обробили песику рани. Потім він дав мені якісь "обезболи", я "проколов" цього песика і залишив його відлежуватись. А у цього фермера залишилося все господарство. У нього там качки табунами ходили по двору і ми їм поставили тазик з водою. Сиджу я вночі і чую якісь звуки. Дивлюсь, а цей песик повзе до цього тазика і лежачи намагається пити воду. І я зрозумів, що я тики недаремно витратив свій час на нього і він виживе.

Вижив?

Так. Ми домовились з волонтерами і вони його вивезли у ветеринарну клініку у Дніпро. Там йому зробили кілька дуже складних операцій, збирали щелепи, ставили якість пластини і він вижив. Цей песик кілька місяців провів у лікарні, а потім ми знайшли фермера – його господаря.. Він чесно плакав, коли дізнався, що пес живий, був поранений і його вилікували. Він приїхав у Дніпро у цю клініку… Там така зустріч була зі сльозами на очах… Цей фермер забрав цього песика і ми потім ще до нього їздили в гості. Ми стали друзями, спілкуємось, телефонуємо один одному. До речі він дуже сильно постраждав від війни. У нього було велике господарство: багато землі, склади, різноманітна техніка, комбайн – і все це довелось кинути. Вони з дружиною ледь втекли і зараз знімають невеличкий флігельок. Але не падають духом і навіть допомагають військовим. Ми коли були на передовій, то він або овочів і фруктів нам свіжих привезе, або свіжу рибу. Пам’ятаю, він телефонує і каже:

"Я тут щуку спіймав велику. Зараз вам її привезу". Я відповідаю: "Та куди ти приїдеш, у нас тут зараз стріляють". А він: "Та нічого, я швиденько". Ми потім з цієї щуки уху зварили.

А як у батальйоні відносились до такої вашої діяльності з рятування тварин: засуджували, кепкували, підтримували?

Звісно, що з цього приводу хлопці багато жартували. Хтось розділяв мої погляди, хтось допомагав. Я нікого з підлеглих не примушував, як командир, допомагати мені поратись з тваринами.

Але треба зрозуміти, що на війні всі знаходяться в стресовій ситуації і ні для кого не секрет, що деякі військові знімають стрес за допомогою алкоголю. А я для себе знайшов такий особистий спосіб психотерапії – спілкування з тваринами та догляд за ними. Мене це рятувало».

Повну версію інтерв'ю з військовослужбовцем можна прочитати тут