История Днепра: Какими были плавающие мельницы в нашем регионе?

Архивы сохранили редчайшие фотографии таких конструкций.

В свое время в Екатеринославской губернии и нашем городе были сотни традиционных мельниц – как ветряных, так и водных, расположенных на берегах рек. В свое время Городской сайт подробно писал о том, где были расположены самые известные мельницы нашего края и что теперь на их месте.

Но в 17-19 веках в нашем крае был еще один, достаточно редкий вид мельниц – так называемые наплавные.

Плавучая водяная мельница — разновидность водяной мельницы, в которой водяное колесо и присоединённые механизмы располагаются на плавающей платформе. Впервые появились в VI веке в Италии. Плавучесть платформы позволяет использовать мельницу с неизменной эффективностью при меняющемся уровне воды.

Такие, относительно небольшие конструкции располагались на специальной плавающей платформе. Мобильность такой платформы обеспечивали гребцы, которые располагались либо на этой платформе, либо в соединенных с ней лодках. Обилие рек и малых речушек в нашем регионе обуславливало распространенность такого вида мельниц.

Из истории вопроса.

«Наплавні млини (лодяки) були відносно простими за своєю конструкцією: підливні колеса встановлені на човні або плоті; одне або два жерни з'єднували зубчастою передачею з головним трибом, що знаходився між жореном і крутився валом колеса. Колеса складалися з двох дерев'яних хрестовин, з'єднаних дошками.

Якщо судно було великим, млинці розміщували біля передньої частини. Найчастіше лодяк складався з двох човнів (зазвичай байдаків чи гончаків).

Човен кріпили на стоянці кодолами. Якщо рівень води у річці зменшувався, млин відв'язували від берега та відпускали ловити течію.

На Прип'яті подібний млин діяв щонайменше з 1552 року. Існує згадка про човен на Дніпрі поблизу Черкас, датована 1666 роком. Київський Розписний список згадує плавучу млинку із двох байдаків на Дніпрі біля Києва у 1684 р.

На початок XVIII століття лодяки зафіксовані в Україні в щонайменше 30 місцях.

На початку ХІХ століття імперська влада у Києві сприяла будівництву лодяків на Дніпрі, оскільки місту не вистачало млинів. На середину ХІХ століття в околицях Києва діяло 19 лодяків, а всього в Київській губернії їх було близько 130. Проте наплавні мілини мешали пароплавству, і Дніпровська пароплавна компанія зробила клопотання про заміну наплавних млинів на стаційарні вітряки. Київський губернатор відхилив цю вимогу через загрозу подорожчання муки, проте використання лодяків все ж таки було обмежене дозволеними судноплавними начальниками місцями.

Згодом обмеження посилилися. Наприкінці ХІХ століття за статтею № 363 Статуту шляхів сполучення всі човни, що заважають судноплавству і не переведені в зазначене начальством місце, могли бути зруйновані без виплати компенсації їх господарям. А циркуляр від 11 січня 1883 року забороняв розміщувати лодяки на головних течіях річок; у місцях, позначених знаками судноплавства; у місцях розвантаження та навантаження пароплавів, а також там, де відомство шляхів сполучення веде роботи.

Парові агрегати почали тіснити млини з природним джерелом енергії, проте малі підприємства продовжували використовувати їх. У селі Кричильськ, що на Рівенщині, човен на плоту з бочок плавав Гориною до 1937 року. Поблизу Хотина човники працювали до кінця 1950-х років».

Пик популярности плавучих мельниц пришелся на 19 век.

Тем удивительнее информация, которой поделились в группе «Водяные, паровые, ветряные мельницы Украины». Участница группы Мари показала редкое фото 1931 года из книги «Пороги Днепра» Олега Власова. На фото показана плавающая мельница возле села Вовниги рядом с областным центром.

К тому времени Запорожская ГЭС еще не была введена в эксплуатацию. Пороги возвышались над гладью реки Днепр. И от мельников требовалось немалое умение, чтобы их обходить.