В Днепре презентовали книгу в честь героя «Расстрелянного Возрождения»

Имя писателя, поэта Аркадия Казки на десятилетия было вычеркнуто из нашей памяти и истории.

Он был одним из ярчайших представителей украинской интеллигенции, поколение которых позже назовут «Расстрелянным Возрождением». Юрий Пшеничный посвятил Аркадию Казке книгу «І світу білого не випив». Ее презентация прошла в Литературном музее Днепра, о чем там рассказали:

«Відбулася тематична зустріч "Життя й вічність письменників Розстріляного Відродження" і презентація книги Юрія Пшеничного "І світу білого не випив", присвяченої Аркадію Казці.

Роковини злочинної трагедії у Сандармосі знову нагадують про величезну ціну, яку український народ платить за свою свободу. Імена Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка нині відомі Україні, а творчість письменників знаходить все більше нових шанувальників. Зокрема серед студентів НТУ «Дніпровська політехніка», які долучилися до пам’ятного заходу.

Тридцяті роки минулого століття з атмосферою постійного страху й переслідувань влучно й тонко передбачив і поет, педагог Аркадій Казка, який загинув після несправедливих звинувачень за повністю сфабрикованою «Справою СВУ» у 1929 році.

У листі Павлу Тичині від 07.05.1925 Аркадій Казка писав:

«І скажу: що крижані гори зсуваються навкруги нас, коли ми переступаємо поріг 30-тьох років. Все дужче віє холод від бігунів – життя-смерті. Не знаю – може, це лише моє вражіння.

Спершу одного нема. Тоді другого. Та іще і ще – і пропускаєш. Аж ось вихопить – видере уже з твого кола. І вражає. Тоді ще – і ждеш. І тоді – починаєш почувати оте віяння безмежного крижаного невблаганного поля минувшини, щедро притрушеного кістками, забуттям і спокоєм.

І сам – холодієш. І зор робиться спокійний, байдужий, зор – що мент: 10–20 років – і він справді назавжди заскляніє».

Попри подібні геть не хибні відчуття, попри ситуацію в країні, де одна війна змінювала іншу, Аркадій Казка наголошував, що «можеш писати – пиши».

«…все в Часі згине... – але: ми повинні працювать і жить. Щоб кожний мент життя, яким би він страшним не був, хоч би це була сама смерть – ми повинні піднестись до величної мужньости римського цісаря Антоніна Благочесного і зустріть його з «Аcquаnimitas» (прим. Аcquаnimitas – незворушність).

Василь Мисик, поет, перекладач і учень Аркадія Казки, у книзі «Учитель» згадував:

«Він так умів зацікавлювати учнів, володіти їхньою увагою, що вони зовсім не помічали того, що діялось навколо. Добре пам’ятаю, як під час уроку Аркадія Васильовича за вікном нашого класу на шляху стали розвертатись махновські тачанки для бою з червоною частиною, що саме підходила до села від станції Межової. Коли з вигону заговорили кулемети, махновці стали відходити, а ми собі й далі слухали розповідь нашого викладача – урок ні на хвилину не перервався.

Вчитель наш, здавалось, не знав, що таке страх».

Поети познайомилися за часів учителювання Аркадія Казки на колишній Катеринославщині. Учитель започаткував шкільний літературний журнал «Соняшник», де вперше й вийшли друком вірші Василя Мисика. Прихильне ставлення до учня не обмежувалося лише часовими рамками навчання: письменники спілкувалися протягом усього життя. Те, як підтримував Аркадій Казка Мисика, як радив йому писати й як щиро захоплювався талантом молодшого автора? свідчить про людяність, об’єктивність, теплоту душі й доброту:

Аркадій Казка тяжів до класичних форм, які були представлені в українській літературі мало, а то й зовсім відсутні:

«Ще один мотив, який спонукує мене віддати твір друку (до тих мотивів, які я вже висловив у 1-му листі), це: у моєму творі, у невеличкому зшиткові, розробляються майже всі головні форми, які витворилися в европейській поезії протягом довгих століть: сонет, рондо, рондель, газель (перська), тріолет і навить найскладніша форма сонетового вінка. Річ в тім, що деякі з цих форм мало, а інші, то і зовсім не розроблялися в українській літературі. І от мене тішить думка, що може, мій збірничок послужить справкою для якогось молодого поета однією зо мною думки, чи зацікавить його якою формою, а іншим замкне уста брехливі (тим, що думають, ніби то вкраїнська мова не може бути придатною для досконалих форм поезії)».

У часи, коли літературна творчість була «переорана ідеологією», окрема книга Аркадія Казки так і не була надрукована.

«… в грізні хвилини відбудовування держави чи нації попереду йшли завжди поети – які і викликали у маси ентузіазм, чи так забруднене тепер, але високе слово: патріотизм».

«Грізні хвилини» для української держави настали знову, тим-то так і відгукується Казчина поезія, яка звучить свіжо, актуально, ніби написана буквально вчора, а не сто років тому. Не раз автор намагався поставити «многозначну крапку» на своїй літературній кар’єрі, та час розставив усе на свої місця.

І сьогодні полум’яне слово Аркадія Казки у його довершених формах спонукає до занурення у красу, неповторність і багатство української літератури, зворушуючи в кожного читача «чуття національної приналежности» і прагнення працювати для кращого майбутнього нашої країни».

Фото – Литературный музей.