У батьківському домі зібралися всі: як переживають війну вихованці дитячого будинку сімейного типу з Дніпровського району

В оселі подружжя Орленків завжди гомінко та людно. Вони виховують дев’ятьох дітей, які залишилися без батьківського піклування.

Під час війни до родини влаштували ще двох хлопчиків. А почалася історія цього дитячого будинку сімейного типу з бажання доньки Тетяни і Петра. Вона мріяла про сестричку. Так у них з’явилася дівчинка Олександра. Пізніше родина поповнювалася чи не щороку.

«Важливо, щоб діти виховувалися у родині. У нас сформовано 189 дитячих будинків сімейного типу. А ще – 299 прийомних родин. У них знаходиться майже 2 тисячі дітей», – каже заступник голови Дніпропетровської ОВА Ольга Горб.

Маму-виховательку Тетяну війна застала на лікарняному ліжку. Вона терміново повернулася додому. Там на неї вже чекали.

«Зібралися всі. Найстарші повернулися з гуртожитків коледжів. І навіть Саша, яка вже заміжня, також приїхала додому. Нас тут було стільки, що й на підлозі доводилося спати. Це було 24 лютого, а вже на початку березня ми взяли під тимчасову опіку трьох дівчат. Їх евакуювали з Ізюму. Найстаршій було 16 років, найменшій – 7. Вони від нас вже поїхали», – розповідає пані Тетяна.

Жінка постійно була на кухні – треба було годувати чималу родину. Готувати допомагали дівчата. По господарству, а воно у родини чимале, частіше поралися хлопці та чотирнадцятирічна Маргарита.

«Пам’ятаю, що у перші дні війни у нас тут черга на заправку була велика. Татко також їздив туди. Наказував нам і телефони зарядити, бо можуть світло виключити, – пригадує Маргарита. – Батьки заспокоювали, що все буде добре, що не треба боятися. Та й брат мій рідний також писав – підтримував. У родинному колі все легше переживати».

Згодом великим родинам почали пропонувати евакуюватися. Їхати треба було за кордон – подалі від загроз ворожих обстрілів та повітряних тривог. Пропозиція надійшла і Орленкам. Згодилися на неї не всі. Вдома залишилися троє найстарших хлопців. Поруч з ними був батько-вихователь.

«Троє найстарших хлопців залишилися зі мною вдома. Допомагали в усьому. Вони і їсти варили, і корову доїли, коли я не встигав, – ділиться батько-вихователь Петро. – А за іншими дітьми сумували, коли вони виїжджали».

В евакуації частина родини Орленків пробула майже півроку. Аж доки діти не почали проситися додому. Серед тих, кому кортіло повернутися в Україну, і 22-річна Аріанда. Дівчина у цій родині вже одинадцять років. До мами й тата, а саме так вона називає Тетяну і Петра з перших днів, прикипіла всім серцем.

«На початку наче все добре було: Туреччина – класно. Потім якось вже додому закортіло. І татка побачить хотілося, і до навчання повернутися», – розповіла Аріанда.

Після повернення пані Тетяна замовила дітям закордонні паспорти. Пояснила, аби мати змогу убезпечити їх у разі чого. А ще – родина поповнилася. Тимчасово прийняла до себе двох хлопців.

«Вони жили з бабусею у Кривому Розі, а на обліку стоять у Скадовську Херсонської області. Місто в окупації. Зв’язку з тамтешніми службами немає. Тому віддати дітей на усиновлення чи під опіку зараз неможливо», – пояснює мати-вихователька.

Через безпекову ситуацію майже 100 великих родин з області виїхало в евакуацію за кордон, 54 – за межі регіону. Майже 60 залишаються на Дніпропетровщині.