Як «петриківка» вижила у радянщину: інтерв`ю з майстринею Галиною Назаренко

Петриківський розпис або "петриківка" – один із впізнаваних і відомих у світі символів України. У 2013 році був внесений до реєстру ЮНЕСКО як надбання світової нематеріальної культурної спадщини людства.

Про те, якою є самобутня, не зрадянщена "петриківка", як нині артринок сприймає народне мистецтво та якої підтримки воно потребує — в інтерв'ю Суспільному розповіла художниця Галина Назаренко.

Як змінюється петриківський розпис?

Коней у Петриківці малювали завжди. Тоді які фарби були — анілінові, а зараз — будь-який вибір на гаманець і на бажання, що по кольору, що по використанню: чи це олійні, чи акрил, чи гуаш.

Все змінюється, не стоїть на місці, не може петриківка зупинитися на тому, коли малювали яєчним жовтком і фарбами з соку, коли зараз все є. Незмінним залишилося лиш те, що малюємо пензликом котячим — цьому заміни не знайшли.

Як сприймають петриківський розпис за кордоном? Як сувенірку чи як високе мистецтво?

Петриківку знають. Але на жаль, як сувеніри. Вона не дооцінена і ми зараз хочемо довести, що це високе мистецтво, я вірю, що це можливо. Сувенірка повинна буть, ми її ніде не дінемо, це і поширення інформації про петриківку і робочі місця, і збереження традицій, і праця художника. Але розпис має розвиватися і як високе мистецтво.

Можемо говорити про ціну на таке мистецтво?

Це залежить від художника. Молоді, ті що працюють у петриківці — намалювали пару картин і вже хочуть заробить. Але тут важливе ім'я художниці чи художника, майстерність і попит. За свої роботи можу сказати — від ста до півтори тисячі доларів. Дорожче продати не вдавалося. На хліб петриківкою не заробляю. На хліб важко цим мистецтвом заробити, на жаль.

Мені чоловік дає кошти і є змога купити полотно італійське, фарби, пензлики, вони теж дуже дорогі. Я думаю, що настане час і будуть державні програми, спрямовані на підтримку петриківського розпису.

До речі, перед повномасштабним російським вторгненням розпочали будувати сучасний музей петриківського розпису. Це супер! В Петриківці неоднозначно це сприйняли, бо на тому місці прибрали дитячий майданчик. На ньому були скульптури жахливі, як на мене, то я так рада що їх прибрали.

Якщо грамотно зробити підхід — це може стати культурним осередком для села і це треба розуміти. До речі, під час війни багато переселенців тут у нас. Петриківка, як я кажу, зажужжала, ожила, і якраз треба осередки такі робити, бо може з такого малого піде й те велике мистецтво, тим паче, що в наш час онлайн все. Онлайн виставки можна на весь світ робить. Але знову ж таки потрібен сучасний підхід. Я надіюся, що воно так і буде.

Навіщо нам зараз Петриківський розпис? Яким він має бути в Україні і в світі?

По-перше, він відображає справжню українську душу. Які ми яскраві, веселі, в кожній картині немає негативу, тільки позитив: на щастя, на кохання, про діточок, про врожай. Навіть якщо беремо старі мальовки художників, чорних кольорів тоді не було.

Розкажіть про те, як намагалися цю самобутність знівелювати у радянські часи. Як зросійщували петриківку?

Чорне тло. Чорне тло не притаманне петриківському розпису. Петриківка — це білі стіни хати, як тло для розпису, і скрині — темно-зелені, охристі, вишневі. А чорне взялося від хохломи. І моя гіпотеза — це якраз той шанс, що нас не знищили, що ми трошки зросійщилися тим чорним тлом і вижили. Але зараз він так уївся, і як цього не розуміють, що не повинно бути чорного, його можна замінити темно-зеленим, темно-синім, темно-вишневим і воно буде благородним.

Яка мета була, коли хотіли зросійщити петриківку?

Тоді тільки вижити хотіли. Бо в кожному регіоні були розписи — їх майже всюди знищили. Але не вдалося наш розпис знищити. На кожному етапі був хтось талановитий, хто допомагав розвиватися далі. В експериментальному цеху для художників була заборона — чорне тло це Росія, не притаменне петриківці і ми на ньому не малювали. А на фабриці "Дружба" в радянський час на чорному малювали. Ті вироби тоді експортували у 25 країн світу і це ще валюту приносило.

Чи йде зараз передача традицій петриківки? Цікавляться нові майстри?

Тут двояке відношення. Ті, що за межами Петриківки їх одразу видно, це винятки, коли людина з Петриківкою не пов'язана й одразу буде супер. Вони трішки помалювали і вже вважають, що вони художники, те, що вони так себе цінять, може то й добре, може і ми так себе почнемо цінити, але ж майстерність? Я от наприклад, до сих пір щось вчуся, щось думаю, художник повинен все життя бути у пошуку.

Після початку повномасштабної війни виникали такі проєкти?

Я практично не малюю після 24 лютого минулого року, але у мене були доробки, знаєте, як розфарбовки. Я просто їх роздруковувала, роздавала людям і казала: малюйте, малюйте, малюйте. Там була основна тема це ангелики, моя любима. Мені й самій сумно, що я не малюю, але сподіваюся, коли закінчиться війна ми якийся крутезний проєкт зробимо.

На той рік не знаю, як воно буде, але вже один японський університет хоче лекцію провести, вже списувалися зі мною. Ставили мені питання: яка різниця між хохломою і петриківським розписом. Є гіпотеза, що хохлома пішла від петриківки, якщо беремо історично, то Україна таке коріння має, що тій хохломі й не снилося. Навіть розпис беремо, це те, що досліджувалося, у трипільській культурі вже був розпис.

Взяти найвідоміших українських мистецьких кураторів — вони не візьмуться за петриківку, бо на цьому не заробиш. Вона не вписується в сучасний артринок, а ми це робимо потихеньку.

Мрія така є — у ці часи всі заговорили про петриківку, може це і є наш шанс для відродження української культури. Раніше її затирали, робили з нас манкуртів, щоб ми не знали нічого, але не зважаючи ні на що, десь на підсвідомості по частинках все одно збереглася наша українська культура і тепер ми будемо показувати її на весь світ гучніше.