Коханий мій рідний народе, чи збудешся врешті чи ні?

Ліна Костенко вже здивувала, мабуть, своїх прихильників виходом роману «Записки українського самашедшого», який дещо перегукується з «Окаянными днями» Івана Буніна і написаний кров’ю серця. Тепер заслужений працівник культури України Марія Проценко, пройнявшись цією книгою, посилила її ще й віршами Ліни Костенко і написала дуже стислий, проте сильний сценарій, за яким зіграла моновиставу. Поставила її режисер народна артистка України Лідія Кушкова, яка знайшла багато виразних метафор і образів для відтворення цього насиченого думками і почуттями тексту.

«Мені дуже шкода було свою рідну, незалежну державу, не хотілося писати чогось прикрого. Але коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, я свідомо на це пішла, бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і треба втриматись над краєм прірви», — так Ліна Костенко думала ще до написання роману у 2010 році, тепер ці слова стали ще актуальнішими, і автори вистави це довели. На наших очах з гірких роздумів народжуються пекучі вірші. Захоплення своєю країною, багатою і щедрою, талановитою і святою, змінюється щемним болем за те, що вона тепер уся в крові. У неї усе забрали, нічого вже немає, навіть геніїв своїх ми віддали у чужі культури. Звичайно, «не пощастило нашому народу, дав Бог сусідів, ласих до нашесть», «у греків був дволикий Янус, а в цих – орел двоглавий – заклює!».

Майдан – це ми захотіли, ми самі вийшли. Та хіба за таку волю полягли там люди, за таку державу? «Ми що не виборем, то втратим, і в цьому вся наша біда». Як бентежить те, що перемогу народу влада присвоює собі і використовує у власних цілях.

Актриса змінює настрій, її голос, то благальний, то гнівний, то печальний, вона захоплює цим глядачів. Вона часто згадує і звертається до Бога – чи бачить він що коїться на нашій стражденній землі? І раптом ми разом з актрисою бачимо всевидяще око Всевишнього, з якого котиться сльоза. Це вражає.

Закінчується вистава словами: «Простіть мені, що знову б’ю на сполох, на Благовіст ще, люди, не пора…». Однак і в актриси, і в глядачів, незважаючи на те, що в багатьох на очах сльози, просвітлені обличчя і живе надія в серці – що «повстанемо з руїн», народ-таки виборе свою волю, і таки збудеться!