Наводжу повністю цей вірш 22-річного Валер’яна Поліщука з січеславського часопису «Споживач» (1919) не заради його художніх якостей, а заради змісту. Франківська традиція («Я не люблю тебе з великої любові») пролунала й тут на повен голос.
Ми справедливо захоплюємося мужністю повстанців УПА і забуваємо, що український повстанський рух на Січеславщині (Катеринославщині, Дніпропетровщині) проти радянської влади при самому початку 1920-х років відзначався такою ж мужністю і відчайдушністю. Ні, не забуваємо. Просто мало ще знаємо про це. Ну як знову не послатися на поетів, яким дано коротко і ємко висловити те, про що можна розводитися нескінченно:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і воду,
Катам своїх поводарів оддав, –
написала Леся у вірші «Товаришці на спомин».
Марно шукати хоч слово про повстанський рух на Криворіжжі у грубезній «Истории городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область» (1977), де я переглянув статтю про Кривий Ріг. А якщо образ повстанця десь і виникав у художньому фільмі, то це була жалюгідна пародія, — згадаймо глумливі «Весілля у Малинівці» чи «Невловимі месники»... І цих фільмів — легіон.
Навіть перші вороги українського повстанського руху на Січеславщині — чекісти — були змушені визнати його живучість. Щоправда, замість слова «рух» вони послуговувались словом «бандитизм». Але визнавали, що цей рух «тому такий і живучий, що коріння його живить саме населення деяких місцевостей. Як інакше пояснити що часто-густо абсолютно розбитий загін якого-небудь отамана, загін, абсолютно розпилений, через деякий час знову виступає проти радянської влади, так же добре озброєний і в тому ж складі». («Очет Екатеринославской губернской Чрезвычайной комиссии. С 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. Екатеринослав, типография Губчека, 1921. С. 56.» Цей звіт перевидано в Дніпропетровську фотоспособом 1994 року).
1921-го голодного року на Криворіжжі, як і по інших регіонах України, розповсюджувалися летючки зі зверненням «До населення України» та наказом ч. І «По Повстанчеським військам Української Народньої Республіки». Наказ підписали головний отаман військ УНР Симон Петлюра і начальник штабу Юрко Тютюнник. «Чотири роки большовики обіцяють утворити рай на землі, — говорилося в цьому документі, — чотири роки обманюють нарід, але не раз у раз за гарними словами такі ж гарні думки і діла. Чотири роки більшовицького раю зробили своє діло. Не потрібно зараз розказувати ні селянинові, ні робітникові, ні працюючому інтелігентові про те, чого хотять більшовики, що таке комуна і як большовики будують свою «Робітниче-селянську владу»...
Готуймося же до останнього рішучого бою. Мусимо стати як один до нього. Мусимо стати до бою організовано, скувавши себе залізною дисципліною...
Селяни, робітники, інтелігенція, всім місце серед борців за загальну волю. ...Коли вся підготовча праця кінчиться, видано буде наказ про повстання, де буде сказано що і кому треба робить, а поки що готуйтесь до бою. Ні одного не організованого вибуху. Чекайте наказу.
Передавайте з рук до рук, з хати по хати, з села в село.
Грамотні переказуйте неграмотним».
Криворізький район щодо повстанського руху вважався першим у губернії. Саме в цьому повіті засновуються дві окремі організації. Перша з-поміж них, під керівництвом Клепача-Скляра заснувала Повстанком, до складу якого здебільшого увійшли боротьбисти. Проте ця організація з перших днів існування лишалася пасивною. Друга ж організація під керівництвом Пестушки-Степового (він же Блакитний) від самого початку притягла до себе відомих повстанців — Іванова, Гниненка, Петренка та інших й одразу виявила себе активною, являючи собою велику реальну силу.
Організація Клепача невдовзі була розкрита і, як свідчить вже цитований звіт, багатьох членів Повстанкому заарештувала Катеринославська Губчека. Це змусило самого Клепача і Скляра виступити з зібраним нашвидкуруч загоном, який буцімто не мав ніякого політичного забарвлення, хоч і був зорганізований боротьбистами. Не дивно, що деякі з членів організацій Клепача і Федорченка побачили, що їхні проводирі багато в чому поступаються Степовому щодо активності й організаторських здібностей. Тому вони й перейшли до Степового. Серед них, зокрема, були Віра й Паша Бабенки, Павло Кравченко та інші люди, які віддали життя за самостійну Україну. Віра Бабенко (1902–1921), нагадаю, була зв’язковою українських повстанських штабів. Вихованка першої української гімназії у Веселих Тернах почувалася незламною патріоткою. Як посланець окружного катеринославського штабу до уряду УНР в березні 1921 року побувала в Тарнові (Польща). Після повернення захоплена більшовиками і закатована в чекістських катівнях.
Минає досить незначний проміжок часу, і армія Степового стала нараховувати до двадцяти тисяч чоловік при своїх гарматах і кулеметах. При загоні були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди. Їх Степовий добув, захопивши в Криворізькому повіті дві автоколони і пускаючи під укіс військові ешелони зі спорядженням. Хоча гаслом Степового була Самостійна Україна, до штабу, якщо вірити чекістським донесенням, входили люди різного політичного забарвлення. Тут були представники російських монархічних груп типу полковника Кропиви, Терещенка, який прилетів на аероплані від Врангеля, інженера Мокриці тощо. У той час, коли дрібні партизанські загони не могли розраховувати на власні сили і зверталися по допомогу до Врангеля, Степовий від Врангеля допомоги не хотів одержувати. Але й діяти самому йому вже було важко. Тому він переносить свою діяльність на Київщину. Переслідуваний червоними частинами, він був змушений повернутися на Січеславщину.
Степовий, як і раніше, не мав наміру входити в контакт з білими, оскільки стосунки Петлюри з Врангелем іще не визначилися. Степовий по дорозі на Катеринославщину віддає наказ про розпуск своєї армії, перед цим він розбиваючи свою армію по полках, суворо дотримуючись територіального принципу. Кожен полк забирав належну йому зброю і, прямуючи по домівках, ховав її в місця, відомі лише деяким особам з командного складу полку. Іншим приводом, який спричинив розпуск армії Степового, служила ще повна необмундированість її. Степовий розраховував, що відпущені повстанці у себе вдома одягнуться і у випадку потреби будуть знов швидко зібрані.
Після розпуску Степовим своєї армії на території губернії оперували лише невеликі загони, які частково вийшли з армії Степового, а частково були знов сформовані. Начальник кавалерії повстанчої армії Степового Ілля Тищанин (псевдонім Іванов), не виконавши наказу про розпуск армії, відколовся з частиною кавалерії і, як старий махновець, пішов на об’єднання з Махном, який у той час приєднався до Червоної армії. Проте дорогою був заарештований і запроторений до Катеринославської Губчека.
Невдовзі після затримання Іллі Іванова Чека заарештувала також начальника штабу тієї ж армії Гниненка (псевдонім Вовгура). Свого часу Кіндрат Гнатович навчався в Лісовому інституті в Петрограді. Мобілізований 1915 року, він посилається до школи прапорщиків, по закінченні якої проходить артилерійські курси зі стрільби й дістає чин підпоручника. Лютнева революція застає Гниненка в Петрограді, потім він потрапляє на Південно-західний фронт і діставши відпустку, поселяється в Катеринославі. Тут вступає до партії українських соціал-демократів, обирається делегатом на Всеукраїнський Військовий з’їзд у Києві. Повернувшись з Києва, Гниненко вступає до третього Січового куреня, названого згодом полком. За гетьмана він йде в повстанці, а за Директорії є сотником при Верхньодніпровському полку. На оголошену Денікіним мобілізацію не зголошується, а піднімає в районі Жовтянської волості збройне повстання проти Денікіна.
Радянська влада має Кіндрата Гниненка за свого, і обирає головою виконкому і воєнкомом Жовтянської волості. Проте з приходом до села Жовтого повстанського загону Костя Степового Кіндрат Гниненко переходить на його бік і обіймає посаду начальника штабу І Олександрійської повстанської дивізії. Відтоді починається його безкомпромісна боротьба проти радянської влади — він робить наскоки на міста, на залізничні колії та станції, розбирає залізничні лінії, псує телеграфні та телефонні станції, всіляко шкодячи радянській владі.
З розпуском армії Костя Степового Гниненко тимчасово переховується в селі Нетесівка Ганнівської волості Криворізького повіту, запасшись фальшивими документами на ім’я Наконечного. Коли його прийшли заарештувати, він казав співробітникам Чека:
— Кепсько буде вашим родинам і тій місцевості, де ви мешкаєте. Від усіх вас зостанеться пух і порох, бо я зареєстрований у партії самостійників, де вже відомо хто мене узяв, і куля, приготовлена для мене, дістанеться вам.
Судила Кіндрата Гниненка-Вовгуру Катеринославська Губчека. Вистачало доказів того, що він є непримиренний переконаний ворог радянської влади. За постановою Губчека повстанця розстріляли. Усього з жовтня 1920 по листопад 1921 року Катеринославська Губчека розстріляла 452 чоловік.
Сподіваюся, колись буде написано біографію ще однієї колоритної постаті в повстанському русі на Придніпров’ї доктора Н. Геліва. 7 січня 1921 року Симон Петлюра наділив його повноваженнями свого персонального представника у політичних справах при повстанських організаціях Катеринославської губернії та північних повітів Херсонщини і Таврії, що працюють під прапором і за урядовою програмою Української Народної Республіки. Доктору Геліву доручалося вступити у зв’язок з іншими повстанськими організаціями, що працювали на сусідніх теренах та сприяти їхньому об’єднанню поміж собою. Метою такого об’єднання було «а) створення одної великої організації для акції проти окупаційної влади большовицької і б) для запровадження влади УНР на землях Українського народу».
Такі повноваження Гелів дістав у Тарнові, безпосередньо спілкуючись з керівниками УНР в еміграції. Гелів був сербом за національністю. З ним зустрічався в Криму Левко Чикаленко і про ту зустріч 1920 року лишив цікавий спомин. Отже, Гелів був родом з міста Скутарі над озером тієї ж назви у Македонії. Син заможних батьків, юнаком він, закінчивши середню школу, спромігся дістатися до Швейцарії і вступити в Женеві на медичний факультет місцевого університету. Там він познайомився з українкою з Богуслава на Київщині й оженився з нею. З переказів своєї родини він знав, що прадід його був родом з України. Під час руйнування Січі Катериною ІІ предок дістався за Дунай, де оселився в Добруджі. Коли якась частина запорожців з намови російського уряду повернулася назад на Україну, то його предок, разом з іншими, що зосталися в Добруджі, був з наказу турецького уряду переселений до Македонії, де вони й осілися над озером, а деякі громади були розселені по інших місцях Туреччини і навіть десь аж у Малій Азії.
Тож приїхавши з дружиною до Богуслава, доктор Гелів нострифікував свій докторський диплом (себто підтвердив того визнання) і став лікарювати в тій місцевості. Так мирно і спокійно він проживав аж до приходу до них на Богуславщину більшовицької влади за часів відступу Директорії. Але коли почався наступ денікінців, то обставини склалися так, що червоні хотіли його ліквідувати. Був напад на його садибу, але він спромігся якось заховатись, проте його родину схопили червоні і в нелюдський спосіб знищили. Тоді він пішов у повстанці і мстився червоним як тільки міг. Заставши на Катеринославщині сильний повстанський рух, доктор Гелів приєднався до загону Михайла Брови. Той разом з отаманом Федорченком послав доктора як уповноваженого від повстанських груп у штаб Врангеля в Криму. Метою поїздки була виключно політична інформація про становище радянської влади на Україні, про ставлення її до національних запитів українського народу і виявлення того ж ставлення з боку Врангеля. «Разом з ним був родом з Богуславщини молодший за д-ра Геліва чоловік, що подав своє прізвище Козир-Зірка. Бачилися ми з ним разів зо три, але жоден з них не питав нас про можливості дістатися до нашого фронту. Певне вони були з Криму на обрахунку і вважали свою долю пов’язаною з місцевою владою» (Чикаленко Левко. Уривки зі спогадів з років 1919–1920. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1963.– С. 135–136).
Вдруге доктора Геліва з його супутником Євген Чикаленко зустрів вже в Тарнові, де була резиденція Петлюри: «Ці двоє пробули в Тарнові довгенько, а потім подалися на схід, на Україну. Згодом принесли наші люди з України відомості, що Гелів знову розпочав свою партизанщину і що через якийсь час його оточили большевики в якійсь хаті і він так довго відстрілювався, аж поки вони не підпалили хату. Догадувалися, що його зрадив той самий його товариш — Козир-Зірка...»
В оточенні д-ра Геліва справді був Андрій Зірка, тільки не Козир-Зірка, а Зірка-Рибалка, який хоч і подав допомогу чекістам, але теж згодом був розстріляний.
Можливо, саме від Зірки Чека дізналася, яким чином із Криму Гелів потрапив до Тарнова, де інкогніто жив Петлюра. Після своїх відвідин білих 1920 року у зв’язку з ймовірним розгромом Врангеля Гелів і ще десять повстанців поїхали з Криму до Константинополя, а звідти вирушили до Тарнова — місцезнаходження уряду Української Народної Республіки. Зустрівшись із Петлюрою, днів через десять повстанці вирушили в Україну.
Другим щодо повстанського руху після Криворізького вважався Солонянський район. Тут діяв загін Семисенка, який нараховував сто чоловік. Катеринославська Губчека одразу оцінила масштаб постаті Гелева, який приїхав з повноваженнями від самого Петлюри для організації повсюдного повстання. Чека надала цьому фактові великого значення. Тому в ті місця, де міг бути доктор, було послано кращих співробітників ЧК.
Вони вислідили, що доктор Гелів знаходиться в Солоному в квартирі Чумаченка, який разом з Семисенком і Бондаренком належав до верхівки повстанського загону. Агент, якому було доручено влитися в середовище з оточення д-ра Геліва, не мав змоги далі стежити за ним, а також увійти до помешкання, позаяк у ньому відбувалася якась нарада. Поспішаючи поінформувати про це Губчека, цей співробітник тимчасово передав спостереження своєму товаришеві, котрого попередив, щоб осіб, зібраних в квартирі Чумаченка, не чіпали, а у випадку їхнього виходу стежити за ними назирці. Так це було чи не так, але такою є версія подій самого Чека. Агент, який не зрозумів інструкцій, поданих йому співробітником, заявив розташованим у селі Солоному частинам 1-ї Кінної армії, що в будинку Чумаченка відбувається засідання петлюрівської підпільної організації.
Будьонівці, дізнавшись про це, оточили хату і зажадали від повстанців здачі. Ті почали стріляти. Тоді червоні підпалили хату. Як з’ясувалося згодом, згоріло троє чоловік — доктор Гелів, Олександр Белінський, який приїхав з ним з-за кордону, і власник хати Чумаченко. Брат Чумаченка, який вибіг на подвір’я і продовжував відстрілюватися, був убитий будьонівцями там же на подвір’ї. Так чекістів позбавили змоги особисто розстріляти д-ра Геліва, людину, про яку, підкреслюю знову, треба писати окремо.
Починаються масові арешти серед усіх причетних до організації повстання. Серед них — Олексій Андрійович Литвиненко — голова Весело-Тернівського виконкому, який 1920 року субсидував організацію Повстанкому при її створенні. Всього на Криворіжжі заарештовано 33-х активних членів організації. Героїчно загинув Кость Степовий-Блакитний (справжнє прізвище Пестушко, 1898–1921). Для нейтралізації Костя Блакитного ЧК розробило спецоперацію. Під час масових арештів була оточена хата, в якій знаходилися Степовий і Лютий. Почавши стріляти, вони кинулися тікати від юрби чекістів. З ними був член повстанської організації Олексій Кравченко, заарештований напередодні і який виявив бажання «спокутувати свою провину перед радянською владою». Отже, наздоганяючи Степового, Кравченко намагався зупинити його. Він кричав йому навздогін:
– Повстанці не праві! Ви помиляєтеся! Чека не такий страшний орган, яким його малювали. Чека зовсім не прагне знищувати якомога більше людей.– І, вказуючи на себе, він додав: – Дивись, адже я працюю, і ти працюватимеш разом зі мною!
Але на Степового ці умовляння не діяли. Не зупиняючись, він разом з Лютим продовжував відстрілюватися від чекістів, які наздоганяли його. На шляху втечі Степового десь узявся червоноармієць, сполоханий пострілами і збуджений побаченою сценою. Він вистрілив з гвинтівки у спину Степовому. Пораненому ще подали першу медичну допомогу, але кров зупинити не змогли. Степовий прощався з життям зі словами:
– Вмираю за рідну Україну.
Лютому вдалося втекти. Тим часом серед заарештованих були сестри Бабенки — 19-річна Віра і, мабуть, ще молодша за неї Паша (Параска). Віра щойно повернулася з-за кордону від Симона Петлюри, куди її послав д-р Гелів із донесенням про його благополучний приїзд за призначенням. Віра Бабенко з-за кордону привезла наказ про тимчасове призначення до появи Степового отаманом Верхньодніпровського та Криворізького повітів Юхима Єльченка. Отамана Юхима Артемоновича Єльченка також чекав розстріл. Постановою великої трійки Катеринославської Губчека від 25 серпня 1921 року у справі ліквідації Центрального Повстанського Комітету України розстріляно п’ятдесят дві особи. В їх числі більшість (28 чоловік) становили інтелігенти, було також чотири робітники, п’ятнадцять селян. Серед розстріляних — січеславський публіцист, член УСДРП Пилип Щукин — дослідник творчості Івана Манжури, Тараса Шевченка, Василя Корніє—нка. Закатовані також вихованки «Просвіти» сестри Віра і Параска Бабенки. У більшості джерел датою загибелі зв’язкової штабу УНР Віри Бабенко названо 7 вересня 1921 року, тож напевне цього числа Чека розстріляла й інших. Імена усіх 52-х розстріляних нині відомі.
А як здалі ми – то в борні тяжкій
Сила гордая виявляється...
Микола Чабан