Прозові та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Дмитра Яворницького як митця, художника слова, дають можливість глибше і повніше зрозуміти духовний світ Яворницького-людини, стихію його творчих пошуків, переживань і мрій, вершини морально-етичних ідеалів. Діяльність його як письменника тісно переплелася з літературним життям Катеринослава початку ХХ століття.
Вивчаючи історію козацтва, розкриваючи таємничу красу старої України, він не просто ідеалізує славне козацьке минуле, а створює образ — символ духовної величі українського народу, піднімає його із зневажливого забуття до наповненого світлом ідеалу. Прагнення Д. Яворницького відтворити життя запорозького козацтва в усій його повноті і різноманітності дає ключ до розуміння потягу вченого повсякчас жити в стихії пошуків виражальних можливостей. Тому так органічно його літературна діяльність пов’язана з науковою, в певній мірі випливає із неї, доповнює і продовжує її. Більшість історичних досліджень Д. Яворницького мають на собі виразний знак імпровізаційності, відзначаються вільним розкутим стилістичним рядом, поєднанням наукового стилю з образним, художнім завдяки введенню в текст вставних епізодів, сцен, діалогів, портретних характеристик, описів природи, живої народної мови тощо. Це дає право віднести більшість з них до творів перехідних жанрів: художньо-етнографічний нарис, історіографічне оповідання щоденниково-репортажного змісту («Запорожье в остатках старины и преданиях народа», «По следам запорожцев»). Внутрішня потреба Яворницького-художника до образного висловлювання, скута в історичних дослідженнях вимогами наукового об’єктивізму і відповідною методологією, знайшла своє природне вираження в літературній творчості.
Багаторічне мандрування слідами запорожців, спілкування з народом давало можливість Д. Яворницькому не тільки накопичувати матеріал з історії, фольклору, етнографії, лексикології, а й глибше пізнавати життя різних верст населення, їх психологію, а згодом створити цілу низку високохудожніх творів, написаних серцем, сповненим любові до української землі. На літературному терені Д. Яворницький виступив на початку 1900 років уже як відомий учений і визнаний авторитет у галузі історії українського козацтва. У творчому доробку Яворницького-письменника роман «За чужий гріх» (1907), повісті «Наша доля — Божа воля» (1901; 1905), «Христос у серці чоловіка» (1905), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами» (1911), оповідання, новели «Русальчине озеро», «Драний хутір», «Три несподівані стрічі», «Славний боян Хома Провора», «Сповідь душі баби Палажки Хотюнки», «Добрий пастир», «Як жило славне запорозьке низове військо» та інші, поетична збірка «Вечірні зорі» (1910), які виходили окремими книгами протягом 1900–1920 рр. у Катеринославі, друкувалися в київських і місцевих періодичних виданнях «Киевская старина», «Рада», «Рідний край», «Дніпрові хвилі», «Споживач», «Кооперативне життя», українському декламаторі «Розвага», пропонувалися до вивчення у школі та були вміщені в шкільній читанці І. Труби «Стежка додому» (1918). У них письменник змалював широку картину з життя українського села кінця ХІХ — початку ХХ століття, реалістично відтворивши життя різних верств населення та їх психологію — своєрідних і колоритних постатей селян, міщан, панів, полупанків, представників релігійного культу, студентів і професорів університету, бурсаків, педагогів.
Д. Яворницький – автор понад 60 віршів. Поетична збірка «Вечірні зорі» нараховує 49 віршів і є своєрідним ліричним щоденником Д. Яворницького. У поезіях відчувається творче наслідування і продовження традицій Т. Шевченка, Я. Щоголева, поетів-романтиків В. Забіли, М. Петренка, поетики усної народної творчості. Частину своїх віршів письменник надрукував у катеринославських та київських часописах «Дніпрові хвилі», «Споживач», «Кооперативне життя», «Рада», «Рідний край», деякі залишилися ненадрукованими. Потреба в поетичній творчості жила у Д. Яворницького протягом всього життя. Улюбленим поетом вченого був Тарас Шевченко, що особливо позначилося на поетичній творчості письменника. Видатним явищем у шевченкознавстві стала праця Д. Яворницького «Запорожцы в поэзии Т.Г. Шевченко».
Появу літературних творів Д. Яворницького вітали Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, М. Сумцов, Є. Чикаленко, Олена Пчілка, І. Рєпін, Д. Дорошенко, В. Білий, В. Данилов та інші, відзначаючи їх реалістичність і правдивість, сатирично-гумористичне спрямування, багатство та колоритність мови. Найбільш цікавою і цінною є стаття Петра Єфремова «Письменник-кольорист», у якій вперше подається загальна характеристика прози письменника, його індивідуального художнього стилю, підкреслюється талант як письменника-колориста. Критик уважно підмітив, що Яворницького-вченого талановито доповнює Яворницький-письменник. Якщо у своїх наукових працях він «реставрує» з археологічних та документальних джерел «одшуміле, заспокоєне, одстояне, але активне творче життя предків» і веде читача у вир бурхливих подій героїчного Запорожжя, то у художніх творах він ступає тільки слідами запорожців, ловить відгуки далекої старосвітчини, спостерігає й змальовує «різноманітність та колоритність типів, сцен, зустрічів, пригод, переживань і вражень» нащадків «по мужской или женской линии» запорожців, більшість з яких позбавлена в реальних умовах суспільно-політичного життя кін. XIX – поч. XX ст. духовних сил і можливостей побудувати міцні підвалини майбутнього для своїх же нащадків.
У прозових творах Д. Яворницький відтворює реалістичні картини з життя українського села сучасної йому епохи, продовжуючи і творчо наслідуючи традиції класичної літератури, зокрема творчості Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, О. Кониського, Б. Грінченка, Олени Пчілки, Марка Вовчка та інших. «В отакому малюванні життя України, переважно сільської України другої половини ХІХ ст., у відтворенні побуту різних класів і станів її громадянства, — побуту то сталого, одстояного, ніби скам’янілого, то зрушеного динамічними силами життя, в процесі перебудови своєї, — бачимо ми ту ділянку, ту постать, що зайняв і обробляв Д.І. на літературному полі», — писав П. Єфремов. За манерою письма Д. Яворницький належав до генерації українських белетристів, які орієнтувалися на художньо-епічну традицію XIX ст. Психологічне осмислення образів, побудова діалогів, насичених прислів’ями та приказками, живописне відтворення портретних характеристик героїв, мальовничість пейзажів свідчать про глибоке знання Д. Яворницьким життя народу, живої народної мови, яка у його творах «потрушена іскорками народного сміху і гумору», що, за словами І. Нечуя-Левицького, «трапляється найбільше в англійських письменників, в Діккенса, Штерна, Шерідана, що піддержує в читальникові увагу й цікавість».
На перший погляд прості, життєві сюжети прозових творів, легкі для сприйняття вірші (багатовимірне спілкування поета-лірика з народною словесністю), криють у закодованих символах та алегоріях глибокий соціальний та філософський зміст, а порушені в них світоглядні питання пов’язують їх в єдину «книгу життя» з усім багатством вічних питань людського буття. В епіцентрі творчості письменника — пошуки шляхів до спасіння людської душі, людського в людині. Сутнісні параметри людини Д. Яворницький означував у широкому діапазоні — від найвищого злету духовності («За чужий гріх»), через пізнання Бога в собі («Христос у серці чоловіка»), відданість споконвічним моральним принципам («Наша доля — Божа воля»), до моральної обмеженості, зла, жорстокості, некерованої вседозволеності («Поміж панами», «У бурсу! У бурсу! У бурсу!»), в які вкорінюється руйнівна деградація.
У злиднях і темряві минає життя селянина Максима Вітряка та його родини («Наша доля — Божа воля»), гине, знесилившись у боротьбі з несправедливістю інтелігент-народник Гриць Дурденко («За чужий гріх»), тупість і паразитизм обмежених, нікчемних обивателів, котрі проживають по хуторах губерніального містечка Красноставу (автор має на увазі місто Катеринослав), пані Стасючки, пана Цуцала, княгині Башмачки, поміщиків Борзаків та інших веде їх до деградації, аморальності, економічного занепаду, самовиродження («Поміж панами», «У бурсу! У бурсу! У бурсу!»).
Трагізм своїх героїв письменник пояснює як розплату за відступництво нащадків від моральних і духовних устоїв предків, як шлях до духовного очищення людини. У Д. Яворницького соціокультурний і морально-етичний імператив предків є своєрідним моральним кодексом, заснованим на загальнолюдських, християнських, гуманістичних цінностях (любов до ближнього, душевна чистота, самопожертва заради дітей, роду, рідної землі, віра, страх за гріхопадіння), національних історичних традиціях, оберегом землі, на якій живуть його герої, а разом з тим й сам автор і його сучасники.
Повість «Наша доля — Божа воля» — великий прозовий твір, яким Д. Яворницький започаткував свій прихід в українську літературу. «Д. Яворницького всі досі знали з його важких і цікавих праць історичних про Запорозьку Січ, писаних великоруською мовою; повістю ж, та ще й по-вкраїнському, він обізвався вперше, – писав Б. Грінченко в рецензії на твір, надрукованій у журналі «Літературно-науковий вісник». Епіграфом до твору письменник взяв приказку із запорозького фольклору — «Спробувати пера та чорнила — яка в йому сила», підкресливши цим свій дебют в художній літературі, пробу пера.
Перший варіант повісті під назвою «Максим Вітряк» був написаний Д. Яворницьким в 1897–1898 рр., коли він працював приват-доцентом в Московському університеті, займався науковою діяльністю і тісно зійшовся з літературно-мистецькими колами міста. Московське літературне оточення сприяло тому, що саме у цей час Д. Яворницький паралельно з науковою й викладацькою роботою почав писати великі прозові твори, зокрема повість «Наша доля...» Надрукована вона була в 1901 р. в журналі «Киевская старина» завдяки клопотанням головного редактора Володимира Науменка, який швидко зміг провести твір через цензуру. Повість відразу ж здобула популярність серед читачів і була перевидана окремим виданням у Катеринославі в 1905 р.
У повісті перед читачами постає українське село пореформеної епохи. В центрі уваги автора – трагічна доля сім’ї Максима Вітряка в умовах розкладу патріархальних установ життя під натиском нових суспільно-політичних стосунків. Центральною постаттю у творі виступає сам Максим Вітряк – батько родини, невсипущий трудівник і господар, який понад усе цінує в людях чесність і працелюбність. Він живе спокійним, розміреним життям свого села, шанує людей, любить дружину і дітей, поважає закон і не нарікає на долю. Такими виховує і своїх чотирьох синів і доньку, прагнучи прищепити їм успадковану від батьків мораль покірного та чесного трудівника. Зіткнувшись із життєвими випробуваннями, Вітряченки зраджують батьківські настанови і тим самим порушують закони вічності — вироблені упродовж віків і випробувані життєвою практикою багатьох поколінь традиції народної доброчесності й релігійно-християнської моралі. Їхнє відступництво — то трагічний шлях до духовного звиродніння, на який штовхає людей руйнівна сила побудованого на псевдо цінностях суспільства. Головний герой повісті переживає моральний занепад і виродження своєї родини. Перебуваючи все життя у духовному рабстві, він, як той вітряк, корився долі і жив мораллю «На все Божа воля».
Та сувора дійсність жорстоко руйнує його наміри, нівечить і розкладає молоді душі, призводить їх до загибелі. Старі заповіти виявилися непридатними до нових суспільних умов. Втрачаючи одного за одним своїх дітей, він помирає сам, залишившись непохитним у своїх переконаннях, утверджуючи тим самим торжество споконвічних моральних цінностей, на яких ґрунтується духовна першооснова суспільства, народу, нації: «Род приходе, род переходе, а земля вовік стоїть...» — говорить письменник словами Єклезіаста з «Біблії». В духовних надрах народу, в тій священній землі, ім’я якій — Україна витікають джерела майбутнього, криється порятунок. Тільки самовіддана праця в ім’я народу принесе дорогоцінні здобутки й надії на краще життя. Право визначити долю майбутнього народу Д. Яворницький залишає за молодим ученим Іваном Краченком.
В основу написання повісті покладені живі спостереження, взяті з життя селянина Максима Микитовича Пасішника, земляка Д. Яворницького із села Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії. «...до цього часу я ніколи не писав нічого із того, що зветця белетристикою, і дуже боюсь, чи до ладу воно буде. Боюсь, главна річ, за мову, — фабулу я взяв усю, як єсть, з натури. Був такий чоловік, Максим Максимович, тільки не Вітряк, а Пасішник, і у нього чотири сини і одна дочка. Життя їх було трагічне, — таке саме, як я описав у своєму оповіданні».
У Д. Яворницького було декілька варіантів назви повісті — «Максим Вітряк», «Максим Микитович Вітряк та його діти», «Максим Микитович Журба», «Максим Чередник», про що свідчать листи до К. Білиловського, з яким письменник радився з цього приводу: «...хотілося б мені назвать його не «Вітряком», а якось інак — «Журбою», або «Чередником»; хай би він був «Максим Микитович Журба». «Вітряк» мені не овсі подобаєтця, а «Журба» краще припада до серця. Що ти скажеш на це? Як ти поблагословиш на «Журбу», то й буде він «Журба».
Повість має посвяту: «Присвячую К.О. Білиловському». Білиловський Кесар Олександрович (1859–1934) — український поет, упорядник і видавець альманаху «Складка» (1896, 1897), доктор медицини й хірургії, щирий товариш і творчий наставник Д. Яворницького Не випадково, що саме К. Білиловському вчений довірив свою першу повість, бо за його ж порадою взявся за літературну працю вже тоді, коли написав свої основні наукові твори. «Ти сам здорово знаєш, що я тобі вірю, як богові, бо тобі дано і талант критика, і талант поета, і талант філософа і талант ученого чоловіка. І ще ти знаєш, що я через тебе ж таки в останні роки почав писати повісті, залишивши історичні праці».
Надсилаючи варіанти рукописів для вичитування, вчений прохав К. Білиловського робити зауваження стосовно змісту, уважно правити мову та стиль. «...Слухай сюди, друже мій єдиний: якщо тобі доведетця друкувати мого «Вітряка», то я тебе прошу не перемінять моє правописаніє і друкувать так, як я пишу, а не так, я/к/ пишеш ти: ти пишеш: «воно діється», я пишу: «воно дієтця»; ти пишеш: «треба довидаться», я пишу: «треба довидатця». Так, як я пишу, писав Квітка, писав і Шевченко, пише і Щоголев, так нащо ж його вигадувати новину? Я тебе прошу не перемінять мене у цім, або ти мене так уразиш, що мені гидка і праця моя стане. Така у мене уже натура». При друкуванні твору умови Д. Яворницького були враховані редактором «Киевской старины».
Д. Яворницького хвилювало, як складеться доля першого літературного твору, що скаже критика, чи не буде дошкульних зауважень в недостатньому знанні української мови. Давалася взнаки несправедлива критика його історичних студій, зокрема «Истории запорожских козаков», після чого він полишив фактично наукові дослідження і перейшов на художню творчість. «...чи продививсь ти мойого «Максима Вітряка» і чи багато ти знайшов там проти української мови помилок? Може, та вся моя праця даремна і не коштує щербатого шеляга?...Пиши, не кривляй душею, бо краще мені тепер же спалити мою працю, ніж друкувати та тоді читати над собою глум та посміх людський...».
К. Білиловський завжди цікавився, як йдуть справи у товариша, високо цінував його художній хист, жваво відгукався з порадами, робив численні зауваження стосовно мови, стилю, затягнутості сюжету. Д. Яворницький був надзвичайно вимогливим до себе і самокритично висловлювався з приводу оцінки його літературного хисту: «Я ніколи не думав про себе, що я єсть яка-небудь величина, щоб порівнятись мені чи з Шевченком, чи з Квіткою, чи з Кулішем... Я думав і думаю, що нема безталаннійш від мене чоловіка із тих, що коли-небудь брались за перо. Краще мені було б сидіти де-небудь на пасіці за діда, чим брать на себе званіє «ученого», або «литерата».
Усе літо 1898 р. вчений працював над повістю, переробивши по-новому: «Не дуже радує мене і «Максим Вітряк», хоча я над ним працював усе бите літечко і мало чи не всього переробив, придавши йому багато Тарасового духу, якого я набравсь у це літо коло могил. Де його надрукувать, я ще й сам не знаю, — знаю тільки, що в Росії не можна, бо дуже я там [чихвостив] наших попів». Хвилювало Д. Яворницького й те, як поставиться цензура до окремих моментів твору, зокрема образу наймолодшого з синів Максима Вітряка, який став штундистом.
Спершу саме у петербурзькому альманасі «Складка», упорядником і видавцем якого був К. Білиловський, і хотів Д. Яворницький надрукувати свій твір. «Любий мій Кесарю! Як я тобі сперше сказав, так і тепер скажу — «Максим Вітряк» твій, і як ти хочеш, так і повертайсь з ним. Як хочеш взяти до «Складки», бери». Та з певних причин повість була надрукована пізніше в іншому періодичному виданні і під іншою назвою. «На Ваші питання скажу Вам по порядку усе: оповідання моє «Максим Вітряк» я одіслав до «Киевской старины», і нехай уже за нього воюєтця з цензурою пан Науменко».
Своїм змістом і мовою «Максим Вітряк» вразив російського вченого, професора Московського університету Федора Корша, якому Д. Яворницький сам читав твір у чорновому варіанті. У листі до К. Білиловського від 24.02.1898 р. він із захопленням пише: «Був оце я на днях у Ф[едора] Євг[еновича] Корша і прочитав йому по чорновим аркушам «Максима Вітряка». Корш був прямо таки занімів од мого «Вітряка» і сказав мені таке, що будьто він баче нову зорю в українській літературі...»
Творчими задумами Д. Яворницький ділився і М. Комаровим, якому надсилав до Одеси рукопис, прохаючи прослідкувати за мовою, радився стосовно змалювання образу сина-штундиста: «Язика я набирався більш коло могил, як копав їх то в Катеринославщині, то в Херсонщині. А все ж таки хотілось би мені, щоб моє оповідання, вперше чим побаче світ, побувало у руках таких людей, що знають добре українську мову. Чи не взяли б Ви на себе вагу прочитати мою рукопись? Я б дуже подякував Вам за те, якби сказали мені щиру правду про мою працю». Вчений дав багато корисних порад, вказавши, разом із тим, і на низку хиб: занадто великі описи природи, етнографічний елемент, що заважає зосередитись на розвиткові «драматичної акції»; варто було б скоротити останню главу про сина-штундиста, що дасть цензурі підставу для заборони. Назву твору він радив уточнити «Максим Вітряк та його діти», бо доля дітей становить суть змісту повісті. Одеська громада високо оцінила літературну спробу вченого-історика і запропонувала, при потребі, видати твір.
Захопила повість і Б. Грінченка, який чекав її надрукування в «Киевской старине», цікавився, чи пропустила цензура твір до друку, а згодом написав з Чернігова: «Наша доля — Божа воля» я вже прочитав з великою цікавістю, і думаю, що своїм змістом, і мовою (дуже гарною) сей твір мусить взяти на себе увагу нашої публіки». Він написав дві схвальні рецензії на перший літературний твір Д. Яворницького в «ЛНВ» та «Волыне».
Значно пізніше, видавець київської газети «Рада» Є. Чикаленко, підкреслюючи особливо виняткове значення історичної белетристики у відродженні національної свідомості народу, звертався до вченого з проханням написати невеликий прозовий твір для своєї газети, і, разом із тим, відзначив його літературний хист у написанні повісті: «Ви фаховий історик, спеціально знаєте краще всіх історію Запоріжжя. У Вас неабиякий белетристичний талант, чому б Вам не взятись за якусь велику повість з запорозького життя? Ваша «Наша доля, Божа воля» та й «За чужий гріх» свідчать, що Ви можете писати цікаво».
Боляче вразила письменника-початківця рецензія в газеті «Русские ведомости» за 1902 р., в якій повість була названа як річ «нехудожественная». На певний час Д. Яворницький припинив літературну працю і тільки за порадою українського вченого, редактора українського історичного часопису «Киевская старина» В. Науменка повернувся до закінчення нового твору — автобіографічного роману «За чужий гріх». Згодом він написав ще повісті, оповідання, нариси, прагнучи засобами художнього твору перевиховати людство, показавши вади всіх і кожного, перевернути духовний світ людини, рятуючи її душу. Його твори б’ють на сполох, як козацькі литаври, і нині.
Останнім часом з усієї художньої спадщини Д. Яворницького перевидано роман «За чужий гріх» та збірку прозових творів із тією ж назвою, до якої увійшли роман «За чужий гріх», повісті «Наша доля — Божа воля», «Поміж панами». Уривки з роману, одне з оповідань повісті «Поміж панами» та декілька віршів увійшли до навчального посібника з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм «Літературне Придніпров’я» і до антології літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я «Сяєво жар-птиці».
Пізно
Весна. Я знов би квіт в саду нарвав,
І знов веселу б пісню заспівав,
Боюсь: весняною порою
Майнуть і стануть перед мною
Ті дні, ті роки, що минули,
Ті думки, що давно заснули,
І чари ті, що я не вспів допить
І сни, що пізно їх уже будить...
Безталання
Знемігся я. Широкий степ і вітер вільний,
Що весело в степу травою коливає,
Мене, безсилого, уже не привітає:
Уже давно згубив я своє щастя, бідний,
І там, де думав я знайти щасливу долю,
Знайшов біду я. Всі мої святі бажання
Розвіялись у прах, зосталися страждання,
І зникли всі думки, мов крутень той у полі…
До соловейка
Добре тобі, соловейко,
Що ти голос маєш,
Що ти співом своє горе
Й біду розважаєш,
Що ти, славний соловейко,
Гуляєш поволі,
Чи у лузі зеленому,
В степу, або в полі,
Чи у лісі, на орісі,
Чи в темному гаю –
Скрізь літаєш, скрізь співаєш
У Божому раю.
Линь до мене, в мій садочок,
Сідай край віконця,
Заспівай же, соловейко,
Раненько до сонця.
Чи ти бачив, скажи мені,
Високі могили?
Чи не чув ти про що з вітром
Вони гомоніли?
Чи летів ти степом, полем?
Чи бачив пороги?
А чи чув ти, соловейко,
Як стогнуть небоги?
Розкажи ти, манесенький,
Що синєє море
Та про славу козацькую
Рокоче-говоре?
Де та слава козацькая,
Куди запропала?
Тая слава, що орлом скрізь
По світу літала?
Чи цвіте де калиною
Вона над водою?
Чи де в приймах живе вона,
Бідує вдовою?
Чи у наймах чужих дітей
Вона доглядає,
Життя бідне, безталанне
Кляне-проклинає?
——————————————
Співав довго соловейко,
Покіль похлинувся,
Як вдарився він за море,
Та вже й не вернувся.
Ой весело гула в степу
Козацькая воля,
Та враз стихла і замовкла:
Спіткала недоля...
ІСТОРИЧНЕ ФОТО |
Пр. Карла Маркса. Площа перед парком Чкалова, 1960-е гг. |