АНД РВ

19 вересня 2024, 14:39

Навчальний семінар із суб’єктом пробації, присвячений темі колабораціонізму в роки війни і окупації

18.09.2024 року психолог Амур-Нижньодніпровського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» у Дніпропетровській області Едуард Абашія провів із суб’єктом пробації профілактичний захід на тему: «Колабораціонізм і співпраця: причини, типи, ознаки». В рамках семінару були визначені основні поняття та розглянуті причини колабораціонізму в роки війни і окупації, охарактеризовані основні типи колабораціонізму та співпраці, зроблено оцінку цих явищ та певні висновки.

Колабораціонізм у воєнний час стосується не лише відносин між окупантами та окупованим населенням, але й допомоги, яку будь-який уряд надає злочинному режиму. Під час Другої світової війни колабораціонізм урядів і громадян був вирішальним фактором у збереженні німецького домінування в континентальній Європі.

Після того, як Еммеріх де Ваттель швейцарський юрист, філософ, дипломат, сформулював концепцію «права народів» у XVIII столітті, було проведено розмежування між анексією та військовою окупацією, тим самим ввівши поняття більшого захисту для населення, яке опинилося під контролем іноземної армії.

Окупація території є загальною ознакою війни і тягне за собою вчинення актів як колаборації, так і опору. Розвиток національної свідомості з кінця XVIII століття та зростаюча ідентифікація громадян з державою змінили погляд на таку поведінку, коли лояльність до держави та зрада їй стали піддаватися моральному осуду. Під час Другої світової війни та у зв’язку зі злочинами, скоєними нацистською Німеччиною, термін «колабораціонізм» набув особливо негативних конотацій (відтінків), які він має сьогодні.

Не можна заперечувати, що колабораціонізм як урядів, так і окремих громадян був фундаментальним елементом функціонування окупованої Німеччиною Європи. Більше того, на відміну від відвертої ідеологічної залученості деяких європейців до нацистської справи, вона аж ніяк не була маргінальним явищем. Воно також не обмежувалося лише країнами, окупованими Вермахтом: уряди незалежних країн, таких як Фінляндія, Угорщина, Румунія чи Болгарія, співпрацювали, хоча й різною мірою, з урядами нейтральних країн, таких як Швейцарія, Швеція та Португалія.

Колаборація, якою б різноманітною вона не була за своїми формами та мотивами, завжди була підтримкою нацистської Німеччини, принаймні, з точки зору ведення війни. У 1968 році історик Стенлі Гофман запропонував розрізняти першу форму колаборації, засновану на необхідності, «державну колаборацію», яка може бути добровільною або недобровільною і спрямована на підтримку громадського порядку та економічного життя (інтереси, спільні як для окупантів, так і для окупованих) - це був випадок режиму Віші (уряду Франції) - і другу форму колаборації, «навмисну» та «індивідуальну», мотивовану переконаннями або ідеологічною згодою. Польський історик Чеслав Мадайчик розрізняв «шкідливу» і «корисну» колаборацію. Але межі між цими різними формами колабораціонізму були нечіткими, і багато ультраколабораціоністів вважали, що діють як патріоти.

Як у випадку окупації, так і у випадку союзів (незалежно від того, чи були вони добровільними, чи ні), співпраця ґрунтувалася на спільних інтересах. Зокрема, нацистська Німеччина покладалася на окуповані країни, держави-сателіти та союзників у питаннях постачання та забезпечення; таким чином, їхня співпраця стала необхідною для ведення війни.

Крім того, своєю прихильністю до нацистських позицій уряди країн-колаборантів сприяли легітимізації політики агресії, репресій і переслідувань. Зі свого боку, країни-колаборанти намагалися отримати більш почесне становище в новому європейському порядку під німецьким пануванням, зберегти свою незалежність або переглянути положення чи кордони мирних договорів після 1918 року.

Це явище можна було спостерігати з 1938 року у випадку балканських держав, які прагнули, зокрема, захистити себе від експансіоністських планів СРСР. Тим часом у 1940 році Франція сподівалася зберегти свою територіальну цілісність, водночас скориставшись поразкою для встановлення тоталітарного режиму.

Вторгнення Німеччини до СРСР у 1941 році, яке подавалося як остання битва за визволення Європи від більшовизму, мало серйозні наслідки для європейської співпраці та призвело до її поступової радикалізації. Рейх збільшив вимоги до своїх партнерів щодо поставок зброї, продовольства, робітників і комбатантів.

Водночас в окупованих країнах, попри жорстокі та систематичні репресії, організовувалася опозиція нацизму та розвивалися рухи опору. Владні еліти, які до того часу були готові до співпраці, поступово відкликали свою підтримку або співпрацювали вже не так ефективно. Вони поступово поступалися місцем колабораціоністським рухам.

Так, призначення Відкуна Квіслінга міністром-президентом Норвегії в лютому 1942 року породило надії серед колабораціоністів на інших окупованих територіях. У Франції повернення П’єра Лаваля на посаду голови уряду в квітні 1942 року не зачепило паризьких колабораціоністів, але ознаменувало початок широкомасштабних франко-німецьких переговорів щодо подальших поставок до Німеччини. В результаті німецького тиску колабораціоністи - Жозеф Дарнан, Філіп Анріо, Марсель Деат - увійшли до складу уряду в грудні 1943 року.

На певній кількості територій, окупованих Рейхом з літа 1941 року, місцеві політичні сили вдавалися до погромів, з німецьким підбурюванням або без нього. Берлін також намагався використати таку співпрацю для посилення своєї міжнародної пропаганди, особливо щодо Сполучених Штатів: йшлося про легітимізацію переслідування частини населення, представляючи його як частину загальної тенденції, якої дотримувалися численні європейські держави. Якщо держави не бажали ініціювати чи координувати цю політику, Берлін відряджав експертів з оточення Адольфа Ейхмана, зокрема Теодора Даннекера, організатора перших депортацій у Франції, а згодом - у Софії, Римі та Будапешті.

Протягом ХІХ століття окупація регулювалася нормами звичаєвого права, доки Гаазька конвенція 1907 року не визначила це поняття і не поклала на окупаційну армію завдання підтримувати порядок відповідно до законів, що діють в окупованій країні. Женевські конвенції 1949 року, що були доповнені Протоколами 1977 року, згодом наголошували на захисті людей. Незважаючи на цю правову стандартизацію, окупаційні режими в Європі значно різнилися залежно від характеру конфліктів і географічних територій, а також політичної природи режиму, що здійснював військову окупацію.

Реальність військової окупації, як правило, відзначалася насильством по відношенню до окупованого населення. Під час Великої війни, у випадку Німеччини у Франції та Бельгії або Австро-Угорської імперії в Сербії, це було рівнозначно режиму терору. Наприклад, військова влада виправдовувала страти цивільних осіб придушенням шпигунів або нелегалів, а також вдавалася до реквізицій людей і техніки в рамках воєнних дій. Місцева адміністрація іноді залишалася на місці і слугувала ретранслятором для окупантів.

У Бельгії, Польщі, Галичині та Сербії було встановлено генерал-губернаторство, хоча військовий контроль здійснювався паралельно. Так було в Румунії з генералом Маккенсеном і в Польщі з маршалом Гінденбургом. Що стосується країн Балтії, які підлягали військовій адміністрації (Ober Ost), то метою Німеччини була експлуатація, примусова германізація і, в довгостроковій перспективі, колонізація та анексія.

Окупаційні режими часів Другої світової війни мають певну схожість, незважаючи на більш ідеологічний вимір конфлікту. Це, зокрема, стосується Польщі, починаючи з кінця вересня 1939 року. У той час як західна Польща була включена до складу Рейху, генерал-губернатор (Ганс Франк), який підпорядковувався безпосередньо Гітлеру, керував польськими територіями на сході разом із Варшавою та Краковом і використовував репресивні методи, щоб підпорядкувати місцеве населення рабству.

У Західній Європі окупаційні режими були складнішими. Наприклад, у Франції співіснували різні німецькі окупаційні зони (Північ і Па-де-Кале як «заборонена зона», Ельзас-Мозель як фактична анексія), а також італійська окупаційна зона. В окупованій зоні закони уряду Віші мали бути затверджені німецькою владою. Військова окупація перетворилася на систематичну реквізицію ресурсів і людей. Окуповане населення було передано під владу військової адміністрації, яка делегувала свої повноваження в питаннях репресій німецьким службам безпеки та поліції, а політичні питання були доручені представнику Міністерства закордонних справ Отто Абецу. Першочерговим завданням був контроль над країною, щоб запобігти її можливому повторному втягненню в конфлікт, однак окупант швидко прийшов до використання ресурсів країни у своїх цілях, спираючись на співпрацю з французькою державою.

Після завершення двох глобальних конфліктів окупаційні режими намагалися забезпечити виконання мирних договорів. Після 1918 року окупаційні режими союзників, особливо французькі, еволюціонували залежно від того, чи передбачали вони дотримання умов перемир’я, виконання Версальського договору та доданої до нього Рейнської угоди, чи окупацію Руру в 1923 році. Окупація слугувала як для забезпечення безпеки, так і формою тиску на переможену сторону. Цілі та засоби відрізнялися на територіях, де населенню було надано право вибору шляхом плебісциту, до якої країни належати (Саар, Верхня Сілезія, Мемель).

Спираючись на приписи Гаазьких конвенцій, державні та приватні служби повинні були відновити свій звичайний хід, щоб забезпечити безпеку окупаційних військ. Таким чином, превентивна окупація в Німеччині, яка спочатку була підпорядкована режиму угоди про перемир’я, стала превентивною окупацією. Окрім демілітаризації лівого берега Рейну, окупаційні війська здійснювали контроль над управлінням прирейнськими територіями місцевою владою. Тим не менш, вперше військове командування було підпорядковане цивільній адміністрації, Міжсоюзницькій верховній комісії Рейнської землі (IARHC), до поступового скорочення окупації відповідно до території та впродовж п’ятнадцяти років, за умови, що Німеччина поважатиме свої зобов’язання. Евакуація, до речі, відбулася достроково у 1930 році.

Незважаючи на визнання німецького суверенітету, Міжсоюзницька верховна комісія Рейнської землі мала право видавати накази щодо правосуддя та поліції, користувалася правом реквізиції та здійснювала контроль за набуттям чинності нових німецьких законів. Ця політика «мирного проникнення» поєднувалася з політикою сили та санкцій у разі невиконання німецьких зобов’язань. Таким чином, основний тягар окупації лягав на населення, яке важко переносило її присутність, до речі, більше через демонстративне французьке домінування, ніж через фінансовий тиск.

У липні 1945 року, після Потсдамської конференції, окупант проводив власну політику щодо населення та місцевої влади в чотирьох німецьких та австрійських зонах. Однак спільна адміністрація сформувалася в західному секторі зі злиттям американської та британської зон (січень 1947 року), а згодом і французької. Під час створення Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) у травні 1949 року військові губернатори поступилися місцем цивільним верховним комісарам до кінця окупації (травень 1955 року). Такий самий рух відбувався і в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Берлін, однак, залишався розділеним на чотири окупаційні зони до 1990 року.

У контексті холодної війни, що зароджувалася, окупація претендувала на більш гнучкий і навіть «дружній» характер, як тільки мова йшла про окупацію країни, яка стала союзником. Окупація у воєнний час продемонструвала суворість військової адміністрації по відношенню до населення, яке часто піддавалося режиму терору. У рамках міжнародної системи, що формувалася під час Другої світової війни, а потім у повоєнний період, окупаційні режими намагалися забезпечити виконання мирних договорів, хоча населення залишалося об’єктом різноманітних практик підтримання порядку з боку окупаційних сил, - зазначив психолог.