Дніпропетровець Валерій Вишинський 200-річчя Кобзаря зустрів на піку його імені

Гори ті ж самі. А ми інші

— Для мене це була машина часу, на якій я потрапив у той же район, на якому вперше був п’ятдесят років тому, — розповідає Валерій Трохимович Вишинський. — Ті ж вершини. І, чесно кажучи, на одному з етапів навіть чув голоси тих хлопців, з якими ми були там п’ятдесят років тому. Містика? Наприклад, чув голос Юри Пономарьова, який через рік після того, як у 64-му ми винесли на пік бюст Шевченка, загинув. Чув голос Вадика Зюзіна, мого колеги по зв’язці, який загинув у 1982-му. Напевно, тому що гори ті ж самі. А ми стали трішки інші.

- З чого ж все почалося?

— Наші фахівці, зокрема, Олександр Семенович Зюзін, фахівець з топографії, за завданням уряду до війни освоював цю ділянку Кавказу — Суганський хребет. І в 1939 році по праву першопідкорювачів одну з вершин заввишки 4200 метрів він і його колеги назвали піком Т. Шевченка. Поруч, до речі, знаходиться ряд вершин, пов’язаних з Дніпропетровськом, — імені газети «Зоря», імені газети «Днепровская правда». Їх також назвали наші земляки-першосходжувачі заслужений майстер спорту О. С. Зюзін, майстри спорту І. В. Федоровський, Л. Я. Ходюш, С. Д. Тюлєнєв, І. Ю. Кацнельсон та інші. Про це написав сам Ілля Кацнельсон у газеті «Зоря» 8 серпня 1964 року.

Отже, в 1939 ювілейному році ця вершина отримала назву пік Шевченка. А в 1964-му в процесі спортивної підготовки вже у нас виникла ідея пов’язати сходження з черговим ювілеєм Кобзаря. Наша команда з 25 осіб тоді включала різних людей. Багато з них були пов’язані з металургійним інститутом . Наприклад, керівник Олександр Зайдлер закінчив наш металургійний інститут, Ігор Іванченко закінчив вуз 1962-го і працював на Південмаші, я в 1963-му закінчив вуз як механік. Тож і вирішили ми до 150-річчя Шевченка встановити на піку його імені бюст поета. Пробіглися магазинами, але нічого гідного не знайшли.

Але оскільки ми всі вже були інженери, фахівці, то вирішили покластися на свої сили. Оскільки Ігор Іванченко працював на «Південмаші», то він домігся дозволу зробити бюст з легкого сплаву. Зазвичай такі скульптури роблять з бронзи. Але відтак, вага бюста могла досягти ста кілограмів. Спробуйте доставити таке в рюкзаку! Тому нам дозволили зробити з легких сплавів. У підсумку опрацювання всіх елементів скульптурного зображення його вага становила всього 16 кілограмів. Ми для нього виділили спеціальний рюкзак, який по черзі несли нагору. Скульптором виступив В. Хромов. Він зробив його з пластиліну, а вже потім Ігор Іванченко зайнявся виготовленням бюста як ливарник.

Район сходження досить складний. Тому він ніким, окрім наших дніпропетровців, не відвідується, покритий снігом і льодовиками.

Але відкриття півстоліття тому бюста Кобзарю стало «родзинкою» цієї вершини. Поруч — піки Пушкіна чи Руставелі, але бюстів цих поетів там немає. Хоча ці вершини більш відвідувані. Таким чином, є підстави для гордості: це найвищий у світі пам’ятник Кобзареві. До речі, на Памірі є пік Г. Петровського — ми там теж встановили бюст земляка. Тож, виходить, у нашому спорті були на чільних позиціях люди патріотичні, духовні, що в підсумку і виявилося в установці бюста. А що стосується інтелекту нашої тодішньої команди, про це можуть свідчити факти: з 25 осіб до сьогоднішнього дня одинадцять стали кандидатами і докторами наук.

На піку зустріли ювілей Кобзаря

— Як ви можете порівняти два сходження — 1964 року і нинішнє?

— Перша відмінність. Коли ми встановлювали бюст у64-му, було літо. Цього ж року ми піднімалися по суті взимку. А літні та зимові умови суттєво відрізняються. Ми піднялися на вершину 9 березня цього року. О 12 годині дня вже повідомили телефоном на батьківщину, що завдання, поставлене облспорткомітетом, виконали!

— Отже, 200-річчя поета-пророка ви зустріли на піку Шевченка!

— Так. Якщо в 1964-му ми просто підняли на вершину бюст, то в 2008-му, 2011 роках дніпропетровські альпіністи готувалися до спорудження постаменту. Якщо раніше бюст стояв просто на купі каміння, то зараз з’явився п’єдестал. Можна було навіть рушник повісити, і пам’ятник поетові виглядає дуже красиво і пристойно.

— А як пройшов сам день сходження на пік Шевченка в цьому ювілейному році?

— Тут дві складові — патріотична і технічна. Рух на пік ми почали о 3.00 ранку, в повній темряві. О 12-й годині вже були на вершині, але там затримуватися не можна було, бо треба було ще вчасно повернутися назад. Повернулися ми до нашого базового табору до шостої години вечора. Якщо врахувати, що караван складався з 16 осіб, людей різної кваліфікації — від майстра спорту до мало підготовлених місцевих жителів. Маршрут непростий. Влітку цей маршрут другої категорії складності входить до програми підготовки другого, третього розрядів з альпінізму. У зимових умовах ці складності збільшилися в кілька разів і відповідали маршрутові, підвладному першорозрядникам, майстрам.

Люди йшли не юрбою, а змійкою, відстань між елементами змійки іноді досягала ста метрів. Я, приміром, замикав цю колону і забезпечував безпеку балкарських товаришів. Загалом пробули на вершині тридцять-сорок хвилин. А Теміржанов прочитав шевченківські вірші балкарською. Сльози наверталися на очі. Ми також встановили пам’ятну дошку на честь сходження цього року. У Нальчику спілкувалися з місцевою українською діаспорою з національно-культурного центру «Дніпро». Нам істотно допомогла при підготовці до сходження місцева влада.

Пік «Зорі» є на Кавказі

— Вам доводилося підкорювати і пік газети «Зоря»?

— Ми двічі там побували. Названо його так 1939 року. Тож у цьому році ювілей — 75років появи піку імені «Зорі». Газета планує присвятити цій темі окремий матеріал.

— Альпінізм з точки зору механіки. Що можете сказати про це?

— Школу я закінчував на Півночі і займався декількома видами спорту. Було це під Воркутою, у Печорському районі. Там, де «дев’ять місяців зима, а решта — літо». Захоплювався лижами. Студентом мене привабив підводний спорт. Тут необхідно вміння орієнтуватися. Туризм і альпінізм передбачає якесь співтовариство, і ти ніяк не можеш бути один. Мінімальний осередок — це зв’язка, тобто дві людини. Напарник мене страхує і забезпечує безпеку, і навпаки — я страхую його . Об’єднують у горах і спільні побутові проблеми. А це вростання одного характеру в інший. А ще вміння пробачити в потрібний момент, вміння підставити плече. З відпрацювання інтелектуальних здібностей годі щось вище придумати. Часто вирішення завдань, які стоять тут, приходить там. Наприклад, під час сходження на пік Леніна я вирішив одну з непростих професійних задач.

— Тобто в горах розум літає, вивільняється?

— А скільки дискусій на різні теми виникає. Та й за все своє життя не побачиш і сотої частини тієї краси, що бачиш там. Тож альпінізм обдаровує нас і інтелектуально, і фізично, що важливо нам, працівникам розумової праці.

— Хто для вас Тарас Шевченко?

— До першого класу я пішов у Західній Україні, у тодішній Дрогобицькій області. Мої батьки були медики. Мама мені тоді подарувала тритомник Тараса Шевченка 1949 року. Він і зараз зі мною. Це була перша в моєму житті серйозна література . І не просто з картинками, але з серйозними картинами самого Шевченка, тієї ж «Катерини». Після Шевченка-митця в моє життя владно увійшов художник Рокуел Кент з його незвичайними північними пейзажами. А Шевченко зумів показати незвичність начебто забитого простого народу. Те ж стосується і його заслання. У тих принизливих умовах він дає приклад високого духу, нескореного, незломленого — незважаючи ні на що. Те, через що він пройшов, дано пройти не кожному. Ми опинилися на Півночі, бо батьки поїхали працювати на зоні лікарями. І довелося чути історії про те, як людина може впасти. А Тарас не зламався. Очевидно, він якось вплинув на мій вибір в альпінізмі: долаючи фізичні навантаження, ти накопичуєш якісь інші сили. Нас з дитинства вчили «боротися і не здаватися!» Гасел багато, а до них треба мати ще поведінку. І душу. У Шевченка це все було.

— Що у вас попереду?

— Збираємося зійти на пік Шевченка і до 225-річчя Кобзаря.