Заслужений лікар Валерій Хімчак допомагає діткам вже 42 роки

В атестаті випускника значилися лише четвірки та п’ятірки, причому останніх було набагато більше. Педагоги навіть рекомендували перескласти кілька екзаменів, аби претендувати на золоту медаль. Та він відмовився: нехай буде як є.

Але юнак ще не зробив вибору. Аби визначитися, дав навантаження рукам. Так сталося, що бригаду мулярів, де був Валерій Хімчак, наприкінці літа 1964 року відрядили до міста Долинськ, де спеціалісти із Федеративної Німеччини споруджували сучасний цукровий завод. Будівництво «зашивалося» із строками ведення робіт, тож із усієї Кіровоградської області прислали будівельників на «прорив».

Якось Валерій після роботи з друзями подався на водоканал купатися. Неподалік відпочивала родина з хлопчиком років п’яти. Батьки не помітили, як дитина почала тонути. Коли малюка витягли з води, він не подавав ознак життя, тому викликали «швидку допомогу». Медики прибули надзвичайно оперативно і під їхніми вправними руками дитя ожило.

Валерій був уражений картиною повернення дитини до життя. В голові промайнула думка: медицина! Допомога немічним дітям! Ось діло, якому варто присвятити життя.

Санітарний всеобуч існував недарма

…Трудова лікарська біографія педіатра Валерія Хімчака розпочалася на початку сімдесятих років минулого століття в Миколаївці, де його призначили головним лікарем дільничної лікарні. Позаду — Дніпропетровський медінститут, інтернатура на базі шостої Дніпропетровської міської клінічної лікарні…

Село Валерію Терентійовичу і його дружині Тамарі Степанівні, котру призначили педіатром, сподобалося. Та й сама лікарня у гарному місці: на високому правому березі тихоплинного Базавлука. Проте умови праці, як кажуть, бажали бути кращими: кожна палата і кабінет опалювалися пічними грубками, і за несприятливої погоди у приміщенні було повно диму.

Робота в сільській місцевості має свої особливості. За радянських часів, наприклад, у колгоспах формували санітарні дружини, щороку проводили огляди, як казали, їхньої «бойової» готовності. Навчати азам надання первинної допомоги потерпілим доводилося місцевим лікарям.

Якось за Базавлуком, у Лошкарівці, вирувала гроза: дощ, раз по раз спалахували блискавиці… Вулицею рухалася запряжена кіньми бричка. Раптом розряд влучив у коня, він упав на землю, за який час там зібрався людський натовп… Пролунав телефонний дзвінок, збентежений голос повідомив, що небесний електричний розряд вразив і хлопчика, котрий вів додому корову.

Лікар прихопив усе необхідне і швидко дістався місця події. Схвильовані селяни юрмилися біля дитини, неподалік чорнотою зяяла свіжовирита в землі яма.

— Хотіли прикопати хлопця в землі, — звернулися до Валерія Хімчака жінки, які входили до складу санітарної дружини, — проте ми, пам’ятаючи ваші настанови, зробили йому штучне дихання і заборонили закопувати…

Хлопчик був живий, у лікарні йому зробили необхідні процедури, аби нейтралізувати наслідки електричного удару. А Валерій Терентійович навіч переконався, що санітарний всеобуч не минув марно – люди діяли як належить у такій ситуації.

Шлях до «заслуженого»

…Першою з Миколаївки у Софіївку рушила Тамара Степанівна Хімчак, котру запросили на роботу до центральної районної лікарні. Через рік, передавши повноваження головного лікаря, і Валерій Терентійович був у селищі – його призначили на посаду районного педіатра. Тут Хімчаки отримали квартиру і облаштувалися, як кажуть, назавжди.

Тридцять років Валерій Терентійович перебував на посаді районного педіатра. За цей час атестаційною комісією обласного управління охорони здоров’я йому присвоїли першу, а згодом і вищу категорію лікаря-педіатра. Не залишилася непоміченою діяльність доктора і на державному рівні: у 1981 році його нагородили орденом «Знак Пошани», вже в незалежній Україні отримав кілька грамот Міністерства охорони здоров’я України. Своєрідним апофеозом визнання професійної діяльності стало присвоєння Валерію Терентійовичу Хімчаку у 2006-у році почесного звання «Заслужений лікар України».

— Якось у дев’яностих роках минулого століття, — поділилася спогадом головний лікар районного центру первинної медико-санітарної допомоги Тамара Бідулько, — через упередженість деяких посадовців мене нізащо звинуватили у професійній недбалості. Врешті-решт, в усьому розібралися – справедливість взяла гору. Однак серед колективу найбільш занепокоєним ситуацією виявився Валерій Терентійович: підтримував морально, звертався в усілякі владні інстанції, переконуючи у моїй непричетності до прикрого випадку…

Щодня лікареві доводиться оглянути, проконсультувати, надати допомогу щонайменше півсотні дітей. Уявляєте, яка їх кількість, пройшла через руки Валерія Хімчака за сорок два роки медичної практики?! А яке при цьому треба мати терпіння, скільки витрачено фізичних і душевних сил? Немовля чи маленьке дитя — не доросла людина: не скаже, що й де в нього болить… Скількох мам доводилося переконувати Валерію Хімчаку в тому, що з дитям усе буде гаразд, якщо вони неухильно виконуватимуть лікарські рекомендації та поради…

У квітні заслуженому лікарю України Валерію Хімчаку виповнилося 67 років, має законне право на заслужений відпочинок. Може, й відпочивав би, та коли його попросили допомогти, прийшов у центральну районну лікарню, де щиро ділиться з колегами своїм величезним практичним досвідом і знаннями.