Бронежилети та каски – щоденні будні роботи лікарів екстреної допомоги у Нікополі

Багатостраждальне місто нашої області щодня зазнає нещадних обстрілів ворога.

При цьому рашисти не шкодують нікого – ні рятувальників, ні лікарів швидкої допомоги.

Андрій Мірошниченко – парамедик виїзної бригади інтенсивної терапії та реанімації. Він працює на Нікопольській станції вже майже 24 роки.

Але з початку повномасштабного вторгнення ця робота практично щодня відбувається під постійними обстрілами і з каскою на голові та «бронею» на плечах.

В інтерв'ю для «Відомо Медіа» він щиро розповів про те:

• як це — рятувати людей, коли над головою постійно літають ворожі дрони;
• чому мінно-вибухові травми стали «новою нормою» у Нікополі;
• і де брати сили не їхати з прифронтового міста.

Це – розмова про залізну витримку та справжню відданість справі справжніх героїв Нікопольщини.

« - Пам’ятаєте 24 лютого 2022 року, день який змінив звичне життя кожного українця? Як це відчулося тут для вас, для швидкої?

Дуже гарно пам’ятаю. Я заступив на чергування. Мене зранку розбудила донька, сказала, що бомблять всю Україну. Приїхав на роботу, всі в такому ж стані: сидимо і не розуміємо, що відбувається. Десь по обіді прийшов наказ з Дніпра: кільком бригадам виїхати на евакуацію поранених. Поїхали, робили свою роботу. Тож перший день війни я зустрів на чергуванні.

- Коли Нікополь почали активно обстрілювати, як це пережила швидка? Були звільнення, думки виїхати?

Багато людей побули в евакуації кілька місяців і повернулися, працюють і зараз. Навчилися з цим жити. У мене думок змінити місце чи роботу не було. Пам’ятаю літо 2022-го: тоді обстрілювали здебільшого вночі. Коли сідало сонце, всі морально готувалися, місто ніби завмирало, людей на вулиці не було. Перші виїзди на обстріли були шоком, але ми працювали і продовжуємо працювати.

- Як змінюється алгоритм виїзду, коли це наслідки атаки, а не звичайний побутовий випадок?

Треба розуміти: Нікополь близько, від берега до берега 4-5 км мінімум. При артобстрілах попередити майже неможливо, куди і коли прилетить. Коли є поранені, це координується з відповідними службами і диспетчерською. Диспетчерська може підняти: "Є виклик, готуйтесь, одягайтесь”. Ми одягаємось, сідаємо в авто і чекаємо дозволу виїхати. Бувають затримки, бо може бути так: людина постраждала від першого прильоту, а далі ще летить і летить. Є правило: постраждалих не повинно стати більше, ніж уже є. Безпека місця події - перший пункт протоколів надання екстреної меддопомоги. Тому виїжджаємо з дозволу, коли відносно безпечно, але ризик все одно є завжди. Ми ніколи не знаємо куди прилетить - тому на всі виклили, не тільки на обстріли їздимо в спеціальному спорядженні. Оснащення - протиуламковий бронежилет і шолом Це наша особиста безпека.

- Які виклики стали для Нікополя "новою нормою"?

До 2022-го для мене, умовно, не існував діагноз "мінно-вибухова травма". Зараз це звичний діагноз після обстрілів. Часто є контузії, проникаючі осколкові поранення, будь-які осколкові поранення. Раніше переважали побутові травми, ДТП, інколи хуліганські. А уламкових поранень від вибухів майже не було. Тепер це норма.

- Чи доводиться вам змінювати звичні медичні рішення через воєнні реалії?

Доводиться. Є пацієнти, наприклад, з хронічними станами, яких треба стабілізувати вдома і тільки тоді везти до медзакладу. Але коли є ризик повторного удару чи дрона, ми можемо одразу забрати такого пацієнта в автомобіль швидкої і надавати допомогу вже в дорозі. Інколи треба приймати нестандартні рішення, викручуватися, щоб не нашкодити пацієнту і самим лишитися цілими.

- Буває, що виклик більше про страх, ніж про медицину? Чи трапляються випадки, коли нікопольчани викликають екстрену медичну допомогу, бо бояться бути одні під час небезпеки?

Було, особливо у 2022-2023 роках. "Стрес-стан після обстрілу": люди лякалися, підіймався тиск, треба було заспокоїти. Зараз менше, мені здається, люди трохи адаптувалися. Але буває, коли самотні бабусі й дідусі залишилися одні в місті, бо їх рідні, молодші, виїхали. Приїжджаєш, міряєш тиск, робиш кардіограму. Швидка взагалі не повинна цим займатись, але куди діватись. Я ставлюся з розумінням, якщо люди не зловживають такими викликами.

- Чи є в Нікополі особливо небезпечні райони, куди ви не виїжджаєте?

Ні. Ми їдемо туди, де живуть люди. Але, як казав, координуємося з різними службами: ДСНС, поліцією, "Білими янголами". Якщо фізично можемо доїхати - їдемо і рятуємо людей.

- Які технічні проблеми найбільше заважають роботі екстреної допомоги?

Перебої зі зв’язком у місті. Нам важко додзвонитися до того, хто викликав, уточнити, як заїхати, особливо якщо адреса нестандартна: дачі, промзона. І починаються пошуки. На станції у нас є генератори, Старлінки, ми працюємо за будь яких умов. Але на території міста зв’язок реально ускладнює роботу.

- Що б ви хотіли сказати людям наостанок?

Навчайтесь надавати допомогу самим собі в першу чергу. Носіть із собою елементарні речі: турнікет, рукавички під свій розмір, бинт або бандаж. Для Нікополя це дуже важливо. Людина, яка вміє і має це при собі, може врятувати життя іншому. Хотілося б, щоб люди вчились, вміли рятувати і не боялись цього робити».

Прочитати повну версію інтерв'ю з героїчним медиком можна тут