«Видатні олімпійці Дніпропетровщини»: учасник двох Олімпіад, дзюдоїст Артем Блошенко

Артем Блошенко зараз працює старшим тренером чоловічої збірної України з дзюдо, головним тренером СК «Дзюдо-Дніпро» та тренером Центру олімпійської підготовки (ЦОП).

Артем Блошенко:

- майстер спорту України міжнародного класу,
- багаторазовий чемпіон України та переможець національних та міжнародних турнірів,
- «золото» молодіжного Чемпіонату Європи (2007 рік),
- «золото» в командному заліку на Чемпіонаті Європи (2011 рік),
- володар Кубка світу в особистому заліку (2011 рік),
- Олімпіада в Лондоні-2012 – 9 місце,
- «золото» Гран-прі (2014 рік),
- «золото» на континентальному етапі Кубка світу (2015 рік),
- «золото» Гран-прі (2016 рік),
- Олімпіада в Ріо-2016 – 5 місце (найвище місце для українських дзюдоїстів на цій Олімпіаді).

– Ви почали займатися дзюдо, тому що старший брат займався?

– Так, Андрій, він на 5 років старше, мене привів у дзюдо. Я страшенно не хотів займатися.

Вперше я прийшов на тренування у третьому класі. Походив трошки, потім перестав. І вже у п’ятому класі знов почав ходити потроху. Потроху, потроху і вже, напевно, класі у сьомому-восьмому я вже розумів, що хочу займатися.

У мене з’явилося бажання. А до цього це була мука, бо всі йдуть кудись, грати у футбол, бігати після школи, а я йду на тренування.

– Може у Вас були інші улюблені види спорту?

– Зрозуміло, як усі діти, я любив футбол, ігрові види спорту. Більше до цього мене тягло. Ну, цього вистачало на подвір’ї, в принципі.

Потім з’явилися друзі, знайомі в залі дзюдо вже. І все. Спільні інтереси й мене затягнуло… Потім уже захотів кандидатом в майстри спорту стати, потім майстром спорту. І ось так та й доборовся до Олімпіади.

– На одному з фіналів чемпіонату України Ви програли старшому братові…

– Так, у 2009 році. Ну, ми, напевно, не боролися тоді насправді. Тому що проти брата…

– А потім Ви брата обійшли з Олімпіадою, так?

– Потім вже очки у рейтинг набираєш. Чемпіонат України – це як стартова точка. Потім тебе возять на турніри, розглядають як перспективного спортсмена. А вже у 2012 році за рейтингом відібрався на Олімпійські ігри.

– На Олімпіаді в Лондоні-2012 Ви посіли 9 місце, а в Ріо-2016 були п’ятим. Які взагалі відчуття від Олімпіад у Вас?

– Перша Олімпіада – там все незнайоме, все цікаво. Я, коли приїхав на Ігри, невдовзі вирішив для себе, що приїду на наступні Олімпійські ігри. Принаймні, спробую відібратися і боротимусь наступний олімпійський цикл.

Відбір на Олімпіаду-2012 був важкий. Пам’ятаю, ми тоді до кінця відбиралися і, напевно, лише за півтора місяця до Ігор нам сказали, хто їде.

А на Олімпіаду в Ріо-2016 я вже цілеспрямовано готувався, розумів, що там треба показати результати. І вже трохи інші відчуття були. На другій Олімпіаді вже почуття цікавості в собі приглушив і був більш націлений на результат.

– А мандраж був на другій Олімпіаді?

– Мандраж, звісно, є. І на першій, і на другій. Мандраж дуже сильний.

У Ріо-2016 організм ніби забув, що вже був на Олімпійських іграх. І я постійно відчував хвилювання. Доводиться боротись з хвилюванням, заспокоювати себе якимись вправами, думками. Ці відчуття не з приємних.

– А ось життя навколо Олімпіади – де було найцікавіше?

– Я був на двох Іграх як спортсмен і ще на двох – як тренер. В Токіо-2021 я був тренером збірної команди України, а в Парижі-2024 – тренер збірної та особистий тренер Лізи Литвиненко.

І всі Олімпіади по-своєму цікаві. Зрозуміло, що ковідна Олімпіада в Токіо-2021 була трохи стисла…

Ігри в Лондоні-2012 запам’ятались, бо були першими для мене. Ігри в Токіо-2021 запам’ятались як перші для мене як тренера. Тут вже було трохи простіше: хвилювання були, але інші.

– Після Ріо-2016 Ви і планували завершувати спортивну кар’єру?

– Так, тоді я розумів, що завершуватиму свої виступи. Попередив хлопців і тих, хто мені допомагав, що я вже не йтиму на наступний олімпійський цикл. У мене травми були, проблеми свої.

Завершив, ще трохи потренувався.

А потім тренер Віталій Харламов мені доручив тренувати дітей. В 2017 році Віталій Дуброва запропонував стати тренером збірної команди України. Зараз я старший тренер збірної команди чоловіків. А також в Дніпрі я працюю головним тренером СК «Дзюдо-Дніпро» та тренером Центру олімпійської підготовки (ЦОП).

– Які поради спортсменам – майбутнім олімпійцям Ви б хотіли дати виходячи зі свого спортивного досвіду?

– Найголовніше – не треба зупинятися. Якщо поставив перед собою мету, то витрать час на неї, щоб потім не шкодувати, що недопрацював.

Тому що більшість, і в моєму випадку також, повертається в минуле і жаліє: «Я тут недопрацював, там недопрацював».

Якщо ти вибрав шлях професійного спорту, треба віддати всі сили. Щоб після закінчення спортивної кар’єри ти розумів, що віддав усе, що міг, і не шкодував.

Зрозуміло, ми всі ніби шукаємо причини не в собі, а в комусь. Але, по суті, насамперед причина в нас самих. Іноді може і тренер у чомусь винний. Але спортсмен має віддаватися своїй справі повністю. Тоді все вийде.

– А як брат поставився до того, що Ви обійшли його у спорті? На дві Олімпіади потрапили…

– Брат Андрій весь час біля мене був, коли я готувався на Олімпіаду в 2012 році. Дякую йому та Яші Хаммо, який на той час був для мене молодим тренером! Все літо приходили до нас в зал в Донецьку та допомагали готуватись.

– А Ви на своїй першій Олімпіаді виступали за Донецьку область?

– Так. А другі Олімпійські ігри – вже за Дніпропетровську область.

В 2014 році я виїхав з Донецька до Києва. Тренувався і жив у Конча-Заспі місяців п’ять. Мене там підтримали. І потім постало питання, куди мені йти далі. І Віталій Харламов та Сергій Плієв, а також президент СК «Тайфу-Дзюдо» Олександр Кисельов запропонували перейти до них і виступати за цей клуб.

Дуже дякую хлопцям, що допомогли мені у той складний час, а також Федерації дзюдо Дніпропетровської області, яку на той час очолював Михайло Кошляк!

Також до Олімпіади в Ріо-2016 брат мені весь час допомагав, був на зв’язку. І мій перший тренер Петро Олексійович Кудрявцев теж весь час контролював, весь час дзвонив, після кожних стартів давав настанови.

– У вас три сина. Чи пішли діти стопами батька, займаються спортом?

– Молодшому – Михайлику лише 3 роки, ходить у дитсадок.

Старший – Максим так, займається дзюдо і ще на футбол ходить. Все добровільно, задачі, щоб серйозно дзюдо займався, немає. Як він захоче.

Середній – Андрій теж займається дзюдо. Але зараз епоха гаджетів, то важко йде…

Я вважаю, що всі діти, доки вони навчаються в школі, мають займатись спортом. В інституті, після інституту, коли вже голова дозріла і ти розумієш, що тобі треба від життя, тоді вже займайся тим, що тобі подобається.

А поки малий, то подобається – не подобається, він повинен займатись спортом і розвиватися фізично. Будь-яким видом спорту. Тим паче зараз у школі фізкультури дуже мало.

Дитячий спорт дуже, дуже важливий і дуже потрібен. Професійний спорт – це вже на любителя.