Санінструктор 108-ї Кодацької бригади ТРО вже три роки рятує Україну від рашистської чуми

Три роки тому Ольга залишила дітей та свою ветеринарну клініку та пішла добровольцем на фронт.

Вона керувалася міцними моральними переконаннями та такою позицією: «Я – медик, тому маю служити і захищати!». Прикладом для неї став її чоловік-прикордонник.

Про бойовий шлях Ольги у 108 Кодакській бригаді ТРО розповіли:

«Ольга – медикиня.

На війні вже три роки. У 108 Кодакській бригаді ТРО ЗСУ – близько року, виконує обов’язки санінструктора.

- Мій чоловік – прикордонник. Коли в Україну посунули російські колони, його частину однією з перших направили на оборону Києва, - розповідає жінка. - Я залишилась з дітьми та післяопераційними тваринами (була лікарем ветеринарної медицини і з 2000 року мала свою лікарню). Проте згодом чоловіка перевели у тилову частину, і тоді, користуючись такою нагодою, вирішила йти на війну вже сама. Сказала собі: «Я - медик, а тому маю служити тим, хто став на захист нас - жінок, а також дітей та літніх людей - від рашистської «чуми»!».

Ольга прагнула стати бойовим медиком. У вересні 2022 року добровольцем доєдналась до ЗСУ. Близько двох років працювала на евакуаційних потягах. Разом з такими ж медпрацівниками опікувалась пораненими, забезпечуючи їх перевезення до шпиталів. Час від часу бажаючих лікарів направляли у бойові частини. Жінка викликалась і згодом потрапила у 108-му окрему бригаду ТрО.

- Попри те, що тут я опинилась випадково, у частині мене зустріли неймовірно доброзичливо та тепло, - згадує Ольга. – Колеги зробили все, аби я не відчувала себе чужою.

- З якими складнощами довелося стикнутися? Мабуть, відчули різницю з умовами служби в евакопотягу?

- Важко не було, адже я не привередлива до побуту, - каже медикиня. – Більше переживала, як я буду ставитися до поранених хлопців. Однак співчуття та турбота прийшли самі собою.

Нині Ольга - санінструктор, багато працює з документами. Однак, якщо потрібно, виконує все, що роблять колеги-медики. Часто супроводжує поранених від стабілізаційного пункту до госпіталів. Однак є й особливості в її роботі…

- Слух про те, що у бригаді з’явився свій ветеринарний лікар, розповсюдився швидко. Почали звертатися бійці та цивільні люди з проханням допомогти їх улюбленцям, - каже Ольга. – Собаки, кішки та інші тваринки тут на фронті на особливому рахунку. Вони знімають стрес, психологічно лікують своїх господарів. Їх годують, пестять так само, як у цивільному житті, однак ставлення майже як до людини.

- Чи правдиве твердження: не бери кота в армію, там видадуть?

- Так, це правда! – посміхається Оля. – Прифронтові села пустіють, тому собаки та коти збігаються туди, де люди. Намагаються робити все, аби дісталося чимось поласувати. Ну й, на жаль, вони також страждають від війни, отримують поранення… Хлопці звертаються. Я лікую їх улюбленців.

- Багато хто вважає, що армія – це певна деградація мирного фаху. Чи є у Вас змога професійно розвиватися?

- Про жодну деградацію й мови не може бути, - заперечує Ольга. - Я лише розширила власні фахові можливості, стала гарним медиком. А рік назад ще й склала іспити у медичний коледж. Тепер заочно навчаюсь на фармаколога. Тобто, розвиток триває. Загалом у 108-й бригаді я буду стільки, скільки можливо. Не можна кидати роботу, яку ти почав. Отож я тут – до перемоги!

- Чи маєте плани на майбутнє?

- Я - інструктор дресирувальник міжнародного класу. І хоча у кінелогічному спорті нема таких понять як «майстер спорту» чи щось, я зі своїми собаками виконувала міжнародний норматив. Зокрема, на послух, пастушу службу, пошук людей у лісі, тощо. Це захоплювало. Планую повернутися у спорт і представляти Україну на поважних міжнародних змаганнях. А найголовніше - мрію повернутися додому. Я розумію, що двічі в одну річку не увійдеш, однак дуже хочеться, щоб наша країна була гідна. Щоб знову спокійно працювати та насолоджуватися мирним життям».

Фото 108 бригади.