Герой України з Дніпропетровщини. Командир штурмової групи «Безславні» 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади молодший лейтенант ЗСУ В'ячеслав Фесюра

Вʼячеслав Фесюра народився у 1980 році у Дніпрі. Закінчив місцеве ПТУ та отримав фах машиніста мостового крана металургійного виробництва. Працював будівельником та ремонтником на підприємствах Дніпропетровської області.

На війну з російськими окупантами пішов як доброволець у 2014 році. Воював проти ворога у складі 20-го батальйону територіальної оборони на Донецькому напрямку: Піски, Мар'їнка, Кирилівка, Горлівка, Авдіївка.

З 2016 2022 рік — проходив службу у 93 бригаді ЗСУ.

З лютого 2022 захищає Батьківщину у складі 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади. Пройшов шлях від солдата до офіцера, був неодноразово поранений, але кожного разу після одужання та реабілітації повертався до побратимів у стрій.

12.05.2025 Президент України Володимир Зеленський вручив Вʼячеславу Фесюрі найвищу державну нагороду — орден «Золота Зірка» за мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.

«Пригадую, дуже важкий і водночас дивовижний, навіть у чомусь цікавий був у мене той період служби в регулярній українській армії. Перебуваючи у складі ремонтної роти 60 окремої механізованої Інгулецької бригади, ми затрофеїли, відремонтували й поставили на фронт понад 20 одиниць орківської техніки. Це і БТРи, БМП, інша легка гусенична та колісна техніка. Вищі командири потім скажуть, що завдяки й нашій класній роботі бригада була переведена зі статусу піхотної у статус механізованої. Хіба це не здорово?!

Уявіть собі, що добра половина бронемашин була просто покинута лякливими російськими вояками. Це при тому, що була неушкоджена, повністю заправлена пальним та укомплектована чималим арсеналом боєзарядів. Заскочили в машину, завели та поїхали до Зеленодольська. Ну а підбиту техніку тягли на тросах. Шквальних обстрілів вистачало, але Бог нас милував.

Ще така особливість. Прославлена російськими телеканалами й газетами десантура тоді так тікала від українців, що аж курява за ними здіймалася. За такі наші колективні успіхи побратимів, і мене зокрема, відпускали на пару днів погуляти по Кривому Рогу.

Враховуючи, що тоді надто сутужно було на Донеччині, наші мобільні бойові підрозділи перекинули під Костянтинівку, потім Кліщіївку, Бахмут. Ось там бої були вже в рази серйозніші. У ворога побільшало техніки, особового складу. На горизонті від вибухів все гриміло і палало до неба. Сунуть росіяни на наші окопи технікою ще радянських часів, групами та з автоматами в руках. Часто перестрибують через вбитих своїх же бійців, перечіпляючись через ще неохололі тіла, але продовжують й надалі лізти. Йдуть в одному напрямку, бо назад мало хто з них повертається. Це не бійці, а зомбі. Їм по барабану свої важко поранені, розчавлені, безпорадні. Люди в адекватному стані так робити ніколи не будуть.

Бувало таке, що нищимо їх, нищимо безпілотниками, кулеметами, гранатометами, артилерією, а їх все підвозять і підвозять критими автомобілями до «передка». Отакий конвеєр смерті в них.

Взимку 2024-го я трохи поспілкувався з таким собі горе-бійцем. По всьому було видно, що ця людина призвана на службу з якогось кубла чи підвалу. Словом, повністю антисоціальний елемент, може й безхатченко, бо геть пропитий і прокурений. Родом десь із Ростовської області, і все торочить: «Клянусь, я не хотел воевать! Меня насильно мобилизовали в эту армию».

Я воїн. Викликали, попросили очолити штурмовиків. Сказали: «Це дуже важливо», і я без вагань приступив до виконання обов’язків.

З тих пір і воюю на найважчих ділянках з перевіреними у боях хлопцями. Вони у мене всі до одного Герої. Найстаршому з позивним «Куба» 52 роки. Але він як молодий — із поставленими завданнями повністю справляється.

Сила — це одне, але важливіша все-таки витривалість. Щоб ви зрозуміли, на бійцеві під нас зіткнень з окупантами знаходиться 43 кг амуніції. А маршрут пересування знаєте який? 6 - 7 км! І от якщо не будеш витривалим, сила в руках та ногах не допоможе. В цьому особливість штурмовика-бійця, який наступає, відбиває позиції у рашистів та ще й повертається до своїх у бліндаж.

Може, за бої на лиманському напрямку, а можливо — за штурмові вилазки на якихось інших ділянках фронту я отримав від Президента найвищу нагороду. А найімовірніше, це нагорода за мою багаторічну службу в армії ще з 2014 року. А якщо по правді, «Золота Зірка» не моя особисто, а всіх моїх побратимів.

Щодо нагородження, то було так. Повертаюся з короткочасної відпустки у штурмову групу, і тут як грім з неба серед реальних громів на "передку»: «Вʼячеславе Олександровичу, сьогодні ж відбувайте у Київ на вручення вам високої нагороди».

Поїхав до столиці. Стою по стійці струнко перед Президентом України Володимиром Зеленським у Маріїнському палаці. Верховний Головнокомандувач дивиться мені у вічі, міцно тисне руку і щиро дякує за службу. А я що? Відповідаю найголовніші свої слова: «Служу українському народу!»

Перед цим я був у відпустці, побачився трохи з рідними та одразу на фронт. Там роботи ще дуже багато. Ворога конче треба гнати з нашої рідної землі і ніяк по-іншому. Ні перед чим не зупинимось, поки не переможемо. Це війна, на ній розслаблятися не можна ні на секунду, попри найважчі втрати. Так, нам важко, але поступатися не будемо. Це правда, що особового складу не вистачає, хоча й призов іде. Але є розуміння, що бригад по всій лінії зіткнення багато і скрізь потрібні бійці.

Стосовно родини, то дружина з самого початку повномасштабки волонтерить, скільки є сил допомагає й сьогодні. 22-річний син мене підбадьорює, зараз він навчається в будівельній академії. Мої батьки, звісно ж, неймовірно хвилюються, хоча мама досі вірить, що я в ремонтній роті. Нехай так і думає, і їй, і моєму серцю спокійніше.»