Дніпровський режисер поставив незвичайну виставу у Закарпатському театрі

Драма «Приречені» розповідає про дуже незвичну традицію серед албанських жінок.

П'єса Олега Михайлова «Клятвенні діви» присвячена рідкісній традиції серед албанських жінок, яких називають бурнеша. Ще в молодості вони відмовляються від усіх жіночих прагнень, даючи обітницю целібату.

За постановку складного в психологічному плані матеріалу взявся наш земляк Артур Опрятний, якого багато дніпровських театралів знають як актора та режисера театру Драміком.

А одну з головних ролей у новій виставі «Приречені» відіграла ще одна колишня актриса Драмікому Маргарита Савенко, яка нині служить у Закарпатському музично-драматичному театрі.

Про прем'єру вистави розповіла ужгородський театрознавець Олеся Данилець:

«Коли ми маємо свободу вибору, свободу життя - нам здається, що так і має бути. Що це - норма. Що немає потреби боротися. Коли жінки в сучасному цивілізованому світі можуть навчатися, працювати, обирати чоловіка, керувати автомобілем чи користуватися смартфоном - ми не замислюємось, що не всі мають такі права. Часто зручніше не думати, що десь у світі жінки досі не мають голосу. Вони - безправні й безмовні.

У деяких країнах є, здавалось би, можливість стати “рівноправними” членами чоловічого світу. Але - за певної умови. Відмовившись від усього жіночого. У далекій Албанії таких жінок називають бурнеша - вони приносять обітницю целібату, обіцяють ніколи не кохати, не виходити заміж, не народжувати. У сучасному суспільстві їхній відповідник - «кар’єристка». Формально - свобода, насправді ж - постійне балансування на тонкій межі. Адже аби утвердитися в патріархальному світі, жінка часто змушена жертвувати особистим. Грань між свободою і несвободою - не завжди помітна. Вона проходить по людській душі.

Про цю межу - вистава “Приречені” за драмою Олега Михайлова “Клятвені діви” у постановці Артура Опрятного. Це трагедія жінок, які живуть на території несвободи. І головне питання, яке проходить через всю виставу: чи мали вони вибір? У суспільстві, де все регулює албанський Канун - суворий морально-правовий кодекс, якому підпорядковується кожен крок.

На малій сцені простір розділено на невеликі входи-виходи, де кожна з героїнь має своє відокремлене місце, сховане за завісою. Сценічний майданчик - темний, холодний, побудований із металу, сірої мішковини та шорстких поверхонь, схожих на камінь. Усі костюми - сіро-чорні, безбарвні, майже злиті з фоном. Жінка тут має бути непомітною, покірною, розчиненою в середовищі.

Постановочна група - художниця Людмила Бєла, композитор Геннадій Гордельянов і режисер Артур Опрятний - створюють атмосферу безвиході, яка буквально відчувається тілом. У цьому середовищі - немає жодного променя світла, у цьому домі не плачуть. Тут легше ненавидіти, ніж любити. Усі героїні - носії вірусу жорстокості. Вони карають слабших, зраджують, здатні на насилля. Але їхні дії не викликають відрази. Навпаки - співчуття. Ми не маємо права судити людину, яка живе у тотальній несвободі, де страх затьмарює розум, а інстинкти самозбереження диктують поведінку.

Акторки працюють у партитурі ролей точно, злагоджено, з внутрішньою переконливістю. Їхні образи багатошарові та багатогранні, вони сповнені і гніву, і ненависті, і надії, і всі глибоко трагічні та … приречені.

Фінал вистави - кульмінація не сюжетна, а символічна. Фінальна мізансцена - мов ікона. Це не лише алюзія на Скорботу Богородиці. Це і присутність Марії Магдалини - жінки з розпущеним рудим волоссям, яка оплакує не лише Христа, а й увесь загублений жіночий досвід. Навіть коли акторки виходять на поклон, вони творять статичну мізансцену під хрестом, що створює відчуття зупиненого часу.

Наприкінці вистави зривають всі завіси, що буквально повністю стирає всі межі, забирає особистий простір, у якому жінка не належить собі. Залізна конструкція створює чітку візуалізацію Голгофи, що окреслює остаточну жертву. І ця жертва - не лише героїні вистави. Вона - історична. Культурна. Жіноча».

Ілюстрації зі сторінки Артура Опрятного