60 років тому у нашому місті урочисто відкрили Алею військової Слави

9 травня 1965-го року була урочисто відкрита алея від Пам'ятника генералу Пушкіну (нині від нього залишився лише постамент) до місця, де за два роки, у жовтні 1967 року, буде встановлено грандіозний пам'ятник Меморіал Вічної Слави.

Алею відкрили, залишивши меморіал «на потім»

Це місце на початку проспекту Карла Маркса (Яворницького нашого часу) на довгі роки стало головним центром проведення всіх заходів, пов'язаних із Днем Перемоги та Днем визволення Дніпропетровська (Дніпра).

А рівно 60 років тому ця Алея військової слави була урочисто відкрита. Вже тоді вона передбачала спорудження грандіозного пам'ятнику з вічним вогнем, який згодом і був встановлений на самому її початку.

До речі, мало хто знає, що невеликий за розміром пам'ятник був встановлений на алеї в день її відкриття.

Він розташовувався нижче за сучасний меморіал. Приблизно на тому місці, де закінчується оглядовий майданчик, звернений до річки Дніпро.

Майже детективна історія з пошуком місця для такого меморіалу

Варто сказати, що історія створення цієї алеї та пам'ятника були складними та заплутаними.

Ідея створення величного монумента на честь перемоги у Другій Світовій війні виникла одразу після її закінчення.

На початку 1945 року таку меморіальну зону планували створити в рамках загальної концепції відновлення Дніпропетровська, який був дуже зруйнований під час війни. Але спочатку її хотіли розмістити у районі… ринку «Озерка».

Було навіть розроблено проект обеліска, який планували розмістити в районі перехрестя проспекту Карла Маркса (Яворницького) та Шмідта (Бандери). На місці, де пізніше встановили пам'ятник письменнику Горькому (демонтований під час декомунізації).

Трохи пізніше, того ж таки 1945 року, виникла ідея створення меморіальної алеї з грандіозною пам'яткою у найвищій точці головного проспекту – між старим корпусом історичного музею та гірничим інститутом. Приблизно тому місці, де пізніше встановлять пам'ятник Ломоносову (теж демонтований).

День Перемоги відклали на 20 років

Але потім у справу втрутилося негласне розпорядження Сталіна: не святкувати День Перемоги після 1945 року. Вважалося, що війна залишила в країні дуже гірку пам'ять, вулиці і без того переповнені скалічених ветеранів війни – нічого про це зайвий раз нагадувати…

І справді, до 1965 року День Перемоги в СРСР не відзначали, 9 травня не було вихідним.

Цю традицію вирішив змінити Леонід Брежнєв. Генсек сам був фронтовиком, і вважав, що до 20-х роковин закінчення війни День Перемоги треба відзначити з розмахом!

Коли цей наказ генсека озвучили «на місцях», почалася судорожна підготовка до ювілею. У Дніпропетровську дуже швидко визначили, де таки має бути головне меморіальне місце. До 20-річчя Перемоги встигли створити Алею військової Слави, залишивши споруду монумента Батьківщини-Матері на потім.

Довгі пошуки місця для меморіального комплексу

Про цю цікаву та заплутану історію з головним сакральним місцем військової пам'яті у нашому місті свого часу Міському сайту розповідав відомий історик, завідувач відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Максим Кавун:

«Історія спорудження Монументу Вічної Слави сповнена загадок: чому від ідеї до реалізації пройшло майже чверть століття (з 1944 по 1967 роки) і чому місце розміщення пам'ятника переміщувалося на карті міста? Адже він, про що мало хто знає, споруджений на третьому місці – рахуючи від первісної ідеї.

Почнемо з того, що історично змінювалася сама назва пам'ятника. Вивчаючи докладно це питання, мені вдалося з'ясувати, що вперше було висловлено ідею «Обеліска» на згадку про визволення Дніпропетровська, потім планувалося збудувати «Колонну Перемоги», і лише потім споруджено «Монумент Вічної Слави».

І всі вони планувалися у різних місцях міста.

У рамках повоєнного проекту відновлення центральної частини Дніпропетровська одразу було заплановано і спорудження пам'ятної величної споруди у формі обеліску. Місце це, напевно, здивує сьогоднішніх городян – його припускали розмістити неподалік залізничного вокзалу та ринку «Озерка».

У грудні 1945 р. газета «Дніпровська правда» повідомила, що архітектори Б.І. Білозерський та Т.І. Чуянов «розробили обеліск 28-метрової висоти, який буде поставлено на перетині осей проспекту К.Маркса та вулиці Шмідта. Він буде вертикальним орієнтиром зустрічати тих, хто приїжджає до міста. На фасаді обеліска розміщено чавунну дошку з наказом товариша Сталіна» (про звільнення міста 1943 р.)».

Обеліск цей не з'явився, а окрема дошка з наказом Сталіна встановлено лише 1967 р. біля входу до парку Чкалова (нині Глоби) з боку вул. Столярова.

Однак, як мені вдалося встановити, практично тоді ж було озвучено й інший варіант розміщення пам'ятної споруди – на найвищій точці колишнього Соборного пагорба, на бульварі проспекту Карла Маркса, навпроти старого корпусу історичного музею. Ще січні 1945 р. міськрада Дніпропетровська ухвалила рішення про програму на складання проекту реконструкції проспекту К. Маркса, запропоноване тим самим головним архітектором міста Б.І. Білозерським, де чітко визначено «розміщення потужного архітектурного скульптурного акценту, який вінчає проспект Карла Маркса…».

У 1948 р. ця теза лягла в основу ідеї про «Колонну Перемогу». Історик архітектури О. Швидковський у книзі «Дніпропетровськ» (1960 р.) озвучив інформацію, що «пропозиція щодо планування та забудови цієї площі була зроблена під час одного з конкурсів на архітектурно-планувальне рішення проспекту Карла Маркса (1948 р.) архітектором О. Малишенко (київський «Діпромісто»). Він запропонував замість скверу з високою зеленню розбити посередині нової площі зелений партер, установивши в центрі пам'ятну колону Перемоги. Ця колона, завдяки своєму розташуванню на вершині пагорба та по осі проспекту, не тільки проглядалася б протягом кількох кілометрів під час руху вздовж головної вулиці, але була б добре помітна і з Дніпра».

Зазначу, що ідея улаштування величних пам'ятних обелісків або колон на честь Перемоги у центрі великих міст була типовою для повоєнних міст усього Радянського Союзу. Такі обеліски й досі прикрашають площі Санкт-Петербурга, Києва, Мінська та інших великих міст.

Стара ідея набула нової форми

Однак із незрозумілих причин від реалізації цієї ідеї у Дніпропетровську відмовилися. Це питання ще чекає на свого дослідника. І лише в середині 1960-х років ідея знову спливла на поверхню, щоправда, дещо змінила своє місце. Під час бурхливого перетворення Дніпропетровська на мегаполіс на горизонті замаячила грандіозна забудова узбережжя Дніпра зі східного боку пагорба (так звані «Мандриківський» та «Лоцманський» масиви – майбутній житловий масив «Перемога»). Необхідно було запропонувати грамотне рішення щодо оформлення нового відрізку проспекту Карла Маркса, що виходить у напрямку до Дніпра (до революції цей відрізок іменувався «2-й Мандриківський узвіз»).

Тоді архітектори витягли з архівів ідею пам'ятника, перейменувавши його «Монумент Вічної Слави».

Але, порівняно з варіантом 1940-х років, колона перетворилася на обеліск, який «спустився» з вершини пагорба на два квартали нижче і в результаті гордо піднявся над набережною. Причому, на мій погляд, зміна розташування пам'ятника зовсім не виглядає як містобудівний програш. Навпаки, вийшло зовсім нове втілення, грамотно пов'язане з ландшафтом і середовищем, орієнтоване насамперед на панорамне сприйняття.

31 жовтня 1967 року відбулося урочисте відкриття пам'ятника Вічної Слави.

Автори пам'ятника – скульптори В.І. Агібалов та М.Ф. Овсянкін, архітектори - А.А. Максименко та Е.Ю. Вінниця. Монумент є високий пілон, облицьований плитами рожевого граніту. На вершині пілона височить виконана з титанового сплаву постать Батьківщини-Матері заввишки 4,5 метра, що тримає у правій руці смолоскип як символ свободи, у лівій – пальмову гілку як символ пам'яті. У нижній частині пілона – гранітні скульптури воїна, партизана та підпільника. Загальна висота пам'ятника – 29,5 метрів.

Перед постаментом запалено Вічний вогонь…».

Ілюстрації з архіву Міського сайту та міського Управління з питань охорони культурної спадщини.