Героини Днепровской бригады «Дикое поле»

В 128-й отдельной Днепровской бригаде ТРО «Дикое поле» не очень часто рассказывают о судьбах своих женщин-военнослужащих.

И на то есть целый ряд причин.

Но 8 марта в 128-й бригаде с лихвой компенсировали этот дефицит. И рассказали о судьбах сразу нескольких своих героинь:

«Власниця перукарні стала командиром підрозділу!

Вона пройшла бої під Бахмутом, Торецьком, Курахово, стала головним сержантом і командувала відділенням ударних безпілотників на Курщині. Вікторія - вже три роки у Збройних Силах України, хоча ніколи не планувала служити у армії чи будувати військову кар’єру.

Вона - професійний бухгалтер. Коли втомилася від цієї роботи, то відкрила власну перукарню. Згадує, як святкувала 12 років дитині, а наступного дня почалось повномасштабне вторгнення. Вікторія тоді й подумати не могла чим обернеться її рішення вступити до Збройних Сил.

Далі були бойові виходи на найгарячіших точках фронту. Тепер Вікторія приєдналась до 128 бригади «Дике поле» - новий етап у військовому житті, а перукарня почекає

Лесі 22 роки, у неї три вищі освіти, військова кафедра і вона служить у 128 бригаді ТрО “Дике Поле”

Леся зі школи мріяла про військову кар’єру. Після 11 класу намагалася вступити до Військового Інституту при київському національному університеті імені Шевченка, подавалася до Національної Академії Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного. Але виявилося, що військові виші потребують не лише знань, але й виконання фізичних нормативів. Тоді Леся вступила до Уманського педагогічного університету, де й отримали три вищих освіти.

Вона - бакалавр з соціального забезпечення, магістр психології і соціальної роботи. Навіть встигла попрацювати у пенсійному фонді, але мрія про Збройні Сили України не зникла. Протягом року вона вперто тренувалась, щоб покращити фізичні можливості і таки вступила на військову кафедру! Під час навчання стала командиром відділення, де командувала хлопцями, які пройшли бойові дії.

Лариса - крута інструкторка з вогневої підготовки.

У далекому вже цивільному житті вона була директором з персоналу промислового гіганта, Харківського танкового заводу.

Лариса - донеччанка. Вона втратила дім, коли її рідний Донецьк опинився в окупації. Тоді вона покинула все і почала будувати нове життя з нуля. Коли 24 лютого 2022 року російські ракети вдарили по Харкову і заводу, де вона працювала, Лариса вирішила, що не хоче і не буде знову тікати - вона битиметься за свою землю, за своє нове місто.

У Збройних Силах завдяки вмінню керувати і працювати з людьми вона стала головним сержантом батальйону. Багато тренувалася і вчилась у снайперів. Вона хотіла не просто служити, а знищувати ворога. Но одному з бойових виходів бою отримала перше поранення. Уламок увійшов у бронежилет - гематома на спині була така, що лікуватися довелося півроку, хоча й без відриву від служби.

Посічені уламками руки і ноги після того удару у спину Лариса за серйозні поранення не вважає. Шкода лише розірвану форму - занадто дорога, щоб постійно покупати нову, жартує вона.

Коли пішла вчитися на інструктора з вогневої підготовки - довелося лише відполірувати навички, а решту вже знала. Головна наука - це навчитися вчити інших.

Бійці, що тепер проходять вишкіл у Лариси, це чоловіки від 18 до 50 років з гаком, називають себе жартома “мамині черешенки”. Лариса ставиться до цього серйозно: “Армія взяла вас у мам в оренду, тому вчити вас буду так, щоб ви до цих мам повернулись живими. Для цього треба вміти перемогти ворога”. Якщо кожен її курсант знищить стільки ворогів, як вона - у росії не вистачить резервів.

Лариса скучила за нормальним жіночим одягом і модним взуттям. Але у якийсь момент зрозуміла, що звикла до кочового способу життя, коли знищення ворога важливіше за будь який комфорт.

Колись вона обов’язково повернеться до старої роботи ейчара, а поки Лариса готує у нас крутих стрільців!».

Фото 128 бригады «Дикое поле».