Героев Днепровской бригады ТРО отправили на лесоповал

На передовой – постоянная необходимость в досках и дровах.

Городской сайт регулярно сообщает о том, как нашим воинам помогают этим материалом самые разные предприятия и ведомства. Но дров и досок катастрофически не хватает. 

И в тех местах, где рядом с линией фронта еще уцелели леса и посадки, воинам приходится осваивать навыки дровосеков.

Этому вопросу свой очередной очерк посвятил ветеран 128-й отдельной Днепровской бригады ТРО «Дикое поле», известный днепровский историк Дмитрий Каюк.

Отметим, что Городской сайт регулярно публикует его интересные и необычные наблюдения о разных сторонах быта наших героев.

О вынужденной практике лесоповала на передовой Дмитрий Каюк написал следующее:

«Війна - це не тільки бої, кров і смерть. 

Це ще й безперервна виснажлива фізична праця. Чим глибші шанці, тим більше шансів - це закон. Тому солдати безперестанно копають, пиляють, насипають, будують і відбудовують. 

Перше, що робить солдат, коли заходить на лісосмугу, - починає окопуватися. Робота ця вкрай виснажлива. Зверху шар чорного важкого чорнозему. Потім тверда як камінь глина. І все це щільно заплетено корінням. Всі роботи тільки вручну. Ні про яку техніку і мова не йде. З інструментів: лопата, кирка, ножівка та сокира. Весь інструмент солдати купують або отримують у волонтерів. 

Те, що нам видають ..... Краще я помовчу. Дощ, сніг, крижаний вітер чи навпаки, тропічна спека. Байдуже. Треба закопуватися. Тоді є шанс вижити й перемогти. 

Коли траншеї й котловани під бліндажі/копанки готові, постає питання лісу. Солдати, що вийшли з бойового чергування, не бавляться й не кайфують. Помився, поспав, сьорбнув гарячого - й на заготівлю лісу. Теж робота не для піжонів. Недарма слово лісоповал в нашій культурі має каторжний присмак. 

Підйом о п'ятій ранку, вантажимося в машину і їдемо до лісгоспу. Там ми валимо сосни, обрубуємо віття, розпилюємо колоди й вантажимо їх на машину. Дуже важка робота.

Заготовлений ліс скидаємо біля "Кухні"(так називають КП роти). Тут його вже розпилюємо під розміри конкретного бліндажа. Знову вантажимо й веземо на лісосмугу. Буває, що колоди можна привезти на саму позицію. Але це трапляється вкрай рідко. Зазвичай ліс розвантажують на точці евакуації. Від неї до потрібної позиції можуть бути сотні метрів, а можуть бути й кілометри. 

І солдати починають на своїх плечах тягати колоди. Ноги тонуть в крижаній баюрі, спина тріщить, м'язи німіють, піт заливає очі, а ти все йдеш і йдеш. Відповідно до інструкції на нулі, носіння броні та каски обов'язкові. В доповіді про поранення, наприклад, є пунктик про те, що солдат в момент поранення був в засобах захисту. Але тоді ні копати, ні тягати ти не зможеш. 

Тому роботи в більшості випадків ми виконуємо без броні. Проте є позиції, де це самогубство, і от там справді копають в броні. 

Наскільки це важко навіть і уявити не можна. Побудували один бліндаж, починаємо будувати інший. Потім ще інший. 

А потім масований багатогодинний обстріл і все: добрий вечір. Починаємо спочатку. Окопи засипало, бліндажі розбило. І добре, якщо немає втрат. 

А потім нова позиція. І так безкінечно. 

На світлині колоди на точці евакуації. Незабаром понесемо їх на позицію Кс..нон».

Фото Дмитрия Каюка.