Люди Днепра: Михаил Пронченко – расстрелянный фашистами, запрещенный Москвой…

Исполнилось 115 лет со дня рождения нашего земляка, поэта с трагической судьбой.

Михаил Пронченко (07.09.1909 – 11.02.1942) навсегда вошел в летопись патриотов Украины и нашего региона. Талантливый и самобытный поэт приложил всю свою жизненную энергию для борьбы за будущее независимой Украины.

Сталинский режим его преследовал, запрещал, угрожал. Но погиб Михаил на 33-м году от рук палачей не советских, а фашистских.

Памяти поэта и патриота в Литературном музее Днепра провели специальное мероприятие.

Оно было организовано по инициативе Сичеславского общества политических заключенных и репрессированных. Его председатель Иван Дремлюга напомнил о судьбе поэта:

«Девізом незламних і послідовних борців за волю України стали слова самобутнього поета Михайла Пронченка, 115 річницю якого сьогодні відзначили в музеї "Літературне Придніпров'я" за ініціативи ГО "Дніпровське товариство політичних в'язнів і репресованих":

Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише держави треба вороття,
Святої Української Держави!

Про трагічну долю і надзвичайний талант непересічного поета, борця за незалежність України Михайла Пронченка (1909-1942) розповіли голова обласного товариства Іван Дремлюга та співробітники музею Світлана Мартинова і Анастасія Теплякова.

Звучали українські патріотичні пісні і козацькі думи у виконанні бандуристів Петра Ткаченка і Василя Жованика.

Вірш Михайла Пронченка про головного ворога України, що був написаний далекого 1939 року після його повернення з 5- річної каторги, особливо дошкульно звучить тепер, під час кривавої московської навали на мирні українські міста і села.

Не раз!
Не раз татарською ордою
Й ляхами топтана була,
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.
Та в серце гнів багнетом коле,
І жах, мов привид, ожива —
Ніхто вовіки і ніколи
Так не топтав нас, як Москва:
Вона проходила чумою,
Несла жахи свої страшні,
Зривала дикою рукою
Квітки і чисті, і ясні.
В могили нас дочасно клала,
Хоч слали ми добро за зло, —
Але й могили розривала —
Й спокою мертвим не було.
За слово тихе нас карала
Вогнем жорстокої руки —
За хліб нам камінь подавала,
Холодний, наче Соловки.
Москва незнаною ордою
Тобою, краю мій, ішла, —
Не раз в степах Дніпром-рікою
Кров запікалась і текла.
1939».

Фото – Литмузей, Иван Дремлюга