|«« | «« | »» | »»| |
У Межиріцькій сільській раді про Чернишових гарної думки:
— Сім’я молода, але живе так, ніби за плечима у батьків чималий житейський досвід, — говорить секретар сільради Тетяна Вікторівна Чумак.
Село Межирічі чимале. Маршрут автобуса з Павлограда продумано так, щоб коли вже й не вдається охопити всі сільські вулиці, так хоча б найближче під’їхати до них. Та, на якій мешкають Чернишови, неподалік від автобусної зупинки. До того ж мені пощастило на попутницю.
— Ви до Олени? Ой, так я ж поряд живу, ходімо, дорогу покажу… А втім, сьогодні вихідний, так їх може й не бути вдома… А ось ми зараз візьмемо та й Оленці на мобільний подзвонимо.
Й знову щастить — Чернишови вдома. Дорогою жінка встигає дещо розповісти про сусідів. Люди, мовляв, хороші. Батько з місцевих, мати — приїжджа.
— Прийшли, — зупинилися біля добротної огорожі. — Натискуйте он на ту кнопку на воротях.
Вже одного побіжного погляду на дім, подвір’я досить, аби зрозуміти — тут є хазяїн. Багато понабудовано усіляких споруд, призначення яких поки що невідоме.
— Не знаю, з чим ви до нас, але проходьте, — з’являється на порозі чоловік, як мені здалося, трохи збентежений. Почувши, що до них з газети, ще більше дивується. Нічого незвичного в них, мовляв, живуть, як усі. Але в тім-то й справа, що Чернишови зуміли й сім’ю міцну побудувати, й добробут їй забезпечити, й турботи їхньої батьківської з лихвою вистачає на усіх шістьох дітей. На моє переконання, про такі родини треба більше писати у газетах. Бо, на жаль, побутує думка, що багатодітна сім’я — обов’язково неблагополучна. Й народжують там, мовляв, лише задля грошової допомоги від держави.
— Гроші, звичайно, вони хоч у великій, хоч у малій сім’ї не зайві, — говорить Олена Анатоліївна, — але ми лише на державу не розраховуємо. Ми ще молоді й маємо руки. А в основному в нас усе на чоловікові тримається.
Ця тендітна молода жінка ще не раз упродовж нашої розмови віддаватиме пальму першості у сімейних стосунках чоловікові, скромно замовчуючи свою роль.
— Та мені не важко зовсім, — говорить, — бо в нас є усі зручності, як у міській квартирі — опалення газове, вода холодна й гаряча. Усе Елік своїми руками майстрував. Роботу на кухні мені полегшує спеціальна техніка — є комбайн для випікання хліба, мікрохвильова піч, різні блендери, міксери. Це велика допомога.
…Дивно складаються людські долі. Й як дізнатися, коли зустрічаються двоє, наскільки міцним буде їх сімейний союз? З Ельдаром Олена познайомилася на дискотеці. Вона працювала вчителькою у сусідньому селі, а у Межирічі жила її мама. Два роки зустрічалися перед тим, як зіграти весілля. Підслухавши мамину розповідь, одна з дівчаток, десятирічна Іра, простягає фотоальбом зі знімками, де «татко й мама женяться».
Починати сімейне життя було непросто. Свого кутка не було, грошей — теж. Та й звідкіля усьому цьому взятися у двадцятилітніх? Але подружжя не впало у розпач.
— У селі, якщо ти не ледачий, не скажу, що станеш багатим, але заробити собі на життя завжди можна. Наше село поряд з містом. Тож ми завели господарство. Тримали свиней, чотири корови в нас було. Вирощували усе на продаж. Звичайно, мали город. Працювали з ранку до ночі. Самі заробили ось на цей будинок. Ми поставили перед собою мету за два роки зібрати й віддати продавцеві потрібну суму. Однак вже через півроку повністю з ним розрахувалися. І скільки тут живемо, а це майже тринадцять років, все щось добудовуємо й добудовуємо. От дах підняли, хочемо нагорі зробити кімнату для дівчат... Та тут ще роботи й роботи!
Розповідаючи, Олена замішує тісто — буде свій хліб. До магазину, говорить, мало за чим ходять. У Чернишових правило: робити запаси. Борошно, крупи, цукор — лише мішками. Морозильна камера забита м’ясом та рибою. А соліннями різними увесь погріб заставлений.
Цього суботнього дня майже усі вдома. Тільки найстарша Аліна (вона навчається у десятому класі) на заняттях гуртка образотворчого мистецтва. Справедливо буде назвати її навіть художницею-початківцем — досить подивитися її картини, написані олією. Батьки задоволені: дитина, здається, визначилася з майбутньою професією.
Якщо в Ельдара немає часу на виховання дітей, то Олені сам Бог велів узяти цю місію на себе. Після дев’ятого класу вона навчалася у педучилищі, після закінчення працювала вчителем молодших класів. Вже заочно отримала вищу освіту в Дніпропетровському держуніверситеті. Має диплом вчителя української мови та літератури. Тепер вона «підвищує кваліфікацію», навчаючись зі своїми дітьми у школі, переходячи разом з ними з класу в клас.
— Мені навіть цікаво, — зауважує з цього приводу моя співрозмовниця, — зараз у школі інші програми. Інколи чую, навіщо, мовляв, університет було закінчувати й дома сидіти. Але я так не вважаю. Усьому свій час. Зараз час займатися дітьми. А у школу я завжди зможу повернутися.
Учнів у Чернишових четверо. Крім Аліни, усі навчаються у молодших класах. Щоправда, школи різні, однак проблеми в цьому немає — є машина, на ній батьки привезуть дітей до школи й заберуть. Часто за руль сідає мама. На права Олена здала завчасно, коли ще тільки планувалася купівля машини.
Під час нашої розмови діти займалися своїми справами, не заважали. Лиш тільки одного разу звернулися до мами, коли прокинувся наймолодший братик. Фаріду сім місяців.
У чоловіка татарське коріння, він і давав імена дітям. Так у сім’ї з’явилися Ельвіна, Ельдар-молодший, Фарід. Ну а Давида так назвали на честь святого. Чернишови — люди віруючі. Тому народжуваність «регулювати» не збираються. Скільки, говорять, Бог дасть, стільки й буде.
Подружжю лише по 35 років. От тільки б здоров’я та сили не підвели, аби, коли час прийде починати дітям своє самостійне життя, було їм від чого відштовхнутися. Про це, мабуть, й повинні турбуватися батьки. Можливо, це також одне з правил Чернишових?
Відповідь, звичайно ж, логічно було б спитати у батька сімейства, але він зайнятий якоюсь роботою надворі, відриватись від діла, каже Олена, не дуже любить. Та вона все ж наважується погукати чоловіка. Той неохоче заходить до хати й відразу ж пропонує:
— Я краще покажу вам наш двір.
Перше враження ніби ти потрапив на будівельну базу. Власне, для цього, виявляється, й підсобні приміщення. Потрібно ж, пояснює господар, десь зберігати інструменти, техніку, матеріали. Бо, говорить, скільки будуть жити, стільки й облаштовуватимуться. Ще дуже хочеться красивим зробити подвір’я.
— По дорозі на Дніпропетровськ, — ділиться своїми планами Ельдар Едуардович, — продаються скульптури, усіляка інша ліпнина, гарні вазони для квітів. А скільки усього для озеленення двору — очі розбігаються. Заїжджаю, дивлюся. Обов’язково щось придбаю. Хочу ще басейн у дворі зробити, гойдалки поставити… Прямуємо у сімейний гараж. Втім, окремого приміщення для нього поки що немає. Під навісом налічую 7 одиниць техніки — 5 велосипедів, скутер, квадроцикл. Авто марки «Матиз», його водить Олена, та робоча машина чоловіка стоять окремо. У кожного з дітей по велосипеду, на квадроциклі взимку їздять до лісу поганяти зайців. Там у них своя стежина.
Зазвичай, багатодітні батьки не можуть відповісти на запитання: «Навіщо вам стільки?» Можна почути слова про віру, принципи виховання. Однак, ймовірно, найближчою до істини буде відповідь: «Просто ми любимо дітей». Проте важливо, щоб ця любов була діяльною. Як та, що у родині Чернишових, у яких своя уява про матеріальне благополуччя. Це аж ніяк не вілла на Лазурному березі (до речі, на морі вони не були жодного разу), а звичайний сільський будинок, у якому все має говорити про щастя та любов.
Автор: Валентина Кордюкова
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |