Мистецька школа Дніпропетровська

З дніпропетровською землею пов’язано і чимало відомих мистецьких імен, зосібна це ті мистці, що тут народилися.

Наприклад, відомий скульптор Євген Вучетич (його ім’я було присвоєно в 1974 році Дніпропетровському художньому училищу). Вшановують і вихідця з міста, теж скульптора радянської доби, але не тоді визнаного владою, — знаного в світі Вадима Сидура. Знаходимо й приклади, що Дніпропетровщина «дає світові» протилежних за своєю позицією художників: з одного боку, Ф. Решетников (автор хрестоматійної картини «Знову двійка»), з іншого — концептуаліст емігрант Ілля Кабаков.

Нашими земляками є й скульптор початку XX століття Володимир Беклемішев, професор Петербурзької академії мистецтв, автор багатьох монументів (наприклад, Грибоєдову в Тегерані), скульптор та плакатист Адольф Страхов (учасник втілення ідей агітаційно-масової пропаганди в м.Дніпропетровську), видатний Микола Глущенко, уродженець Новомосковська, міста-супутника Дніпропетровська, Марія Литовченко та Галина Неледва, канадієць Іван Бельський-Стеценко, мешканка Лондона, художник і поетеса Галина Мазуренко та багато інших. Якщо ці художники свого часу полишили Дніпропетровськ, то наступна низка імен — це ті, хто пов’язав свою життєву і творчу долю з містом на Дніпрі. Серед прибулих на початку XX століття — ті, хто створював місцевий художньо-культурний осередок; наприклад, випускники Петербурзької академії ИННН мистецтв: майстер реалістичного живопису Михайло Панін (з іменем якого пов’язано становлення і дніпропетровської художньої школи і відкриття в 1925 році художнього училища), художник-символіст Михайло Сапожников, а ще — випускник Миргородської художньо-промислової школи Микола Погрібняк — художник і згодом провідний педагог художнього училища.

Пізніше, в 1930-х, серед прибулих відзначимо скульптора Олексія Жирадкова (після Ленінградської академії мистецтв), одного з перших голів місцевої організації Спілки художників, Марію Котляревську, видатного українського графіка, людину складної долі, ученицю бойчукіста І. Падалки в Харківському художньо-промисловому інституті, а в післявоєнний час — Якова Калашника, реформатора художньої освіти в училищі часів «хрущовської відлиги», та ін.

Неординарний художник-педагог І Я.Калашник, уродженець Кіровограда, випускник Ризької академії мистецтв, був усунутий з посади викладача Дніпропетровського художнього училища на початку 1960-х років «за прищеплення учням ворожого формалізму». Саме його вважають своїм основним вчителем тодішні учні училища Феодосій Гуменюк та Володимир Макаренко (обидва після відсторонення Калашника від викладання в училищі відвідували його заняття в художній студії). Цих двох майстрів по праву можна вважати і дніпропетровськими художниками, незважаючи нате, що перший згодом опинився в Петербурзі, зараз — в Києві, а другий працює в Парижі. Вони стали серед тих, хто творив нове українське мистецтво у 1970-х — мистецтво, загнане у підпілля, мистецтво, що зазнало утисків та скандальної слави (йдеться про нелегальні, так звані «нонконформістські», виставки свідомих українців у Москві, Петербурзі, Прибалтиці). Заборони та ідеологічний тиск з боку влади відкрили цим художникам дорогу… на Захід. Здається, вони давно вже «відірвані» від міста на Дніпрі, — проте насправді завжди існував їхній тісний зв’язок з «малою Батьківщиною», і вплив їхнього мистецтва завжди відчувався у середовищі місцевих мистців.

Наступну, найбільшу групу складають ті, хто постійно проживає в Дніпропетровську або пов’язаний з місцевою художньою школою, тобто закінчив Дніпропетровське художнє училище. Для багатьох це стало трампліном у їхній подальшій творчості: вихідці з Дніпропетровська, скульптори — кияни Олексій Олійник і Василь Бородай, Іван та Валентин Зноби, москвичі — Іван Першудчев та Павло Бондаренко, відомі українські живописці Віктор Пузирков та Лев Вітковський, графіки Олександр Данченко та Олександр Губарєв, монументаліст Олександр Бородай і брати Микола та Петро Малишки, ті ж Феодосій Гуменюк та Володимир Макаренко, з наймолодшого покоління — Олег Голосій, ін.

Але сьогодні, говорячи про мистецьке обличчя Дніпропетровська у зв’язку з 45-річним ювілеєм Дніпропетровської організації Спілки художників, ми називаємо тих, хто був біля її джерел. Це, передусім, крім вже названих Паніна та Жирадкова, відомі художники В’ячеслав Ховаєв, Олексій Вандаловський (перший керівник місцевої Спілки), Георгій Невечеря. Пожвавлення роботи Дніпропетровського відділення Спілки художників, створеного в 1957 році, пов’язано, передусім, з іменем Георгія Чернявського, який очолював цю організацію 25 років — з 1959 по 1974, тобто до того часу, коли його перевели на роботу до Києва, секретарем правління Спілки художників та доцентом Київського художнього інституту. Подією в спілчанському середовищі стала групова виставка трьох дніпропетровських художників у Києві: Георгія Чернявського (народного художника України), Михайла Родзіна (заслуженого художника України) та Михайла Кокіна (народного художника України) в 1962 році. Г. Чернявський зміцнив Дніпропетровську організацію Спілки художників та художній комбінат, організував зведення Будинку художника, паралельно із Спілкою певний час очолював Дніпропетровське художнє училище.

В 1960-х роках «дніпропетровська спілка» поповнюється іменами, серед них — Микола Боровський (заслужений художник України), В. Філоненко, В. Горбаченко та інші, що вже пішли з життя, а також сьогоднішні ветерани Спілки художників України, заслужені художники А. Потапенко, П. Магро, М. Козулін, Ф. Клименко, Б. Волков, котрі продовжують активну творчу працю, — про це свідчить ювілейна виставка у Дніпропетровську та Києві цього року: соковиті натюрморти й пейзажі М. Кокіна, Ф. Клименка, О.Талєєва, ліричні краєвиди А. Потапенка, П. Магра, В. Жугана, артистичні акварелі М. Козуліна, фігурні скульптурні композиції Б.Волкова. Представники старшого покоління залишаються на позиціях реалістичного мистецтва, черпають своє натхнення у спілкуванні з природою, за рідкими винятками уникають концептуальних висловлювань.

В 1970-х та на початку 1980-х естафету художнього процесу підхопила наступна генерація художників: Анатолій Ткач (заслужений діяч мистецтв, голова Дніпропетровської організації після Г. Чернявського), С. Фоменок (заслужений художник України), Микола Кублик, Є. Бєліков, Є. Логвиненко та багато інших — вагомими сюжетно-тематичними полотнами. Скульптори К. Чеканьов (заслужений художник України) та В. Щедрова, а пізніше В. Небоженко (нині народний художник України) на той час виконували немало офіційних замовлень, в цей, «брежнєвський» період мистецтво, як відомо, активно формувало своє «фасадне обличчя», пов’язане з пропагандою «комуністичного способу життя» та «завоювань соціалізму». Трохи зваженіше стояли ті, хто не вписувався в систему: Віктор Матюшенко з його проникливими пейзажами, Олександр Бородай та В’ячеслав Данилов (який пізніше, з 1992 по 2001 рік, очолив Дніпропетровську організацію Спілки художників, нині заслужений художник України) з монументальними розписами громадських приміщень і скульптор Олександр Невечеря. Іван Шулик занурився в театрально-декораційне мистецтво. Залишають Дніпропетровськ, в якому важко працювалось, Ф. Гуменюк, Ф. Курильов (автор оригінального скульптурного пам’ятника козаку-садівнику Лазарю Глобі в парку його імені) та інші. Декого з названих вже немає в живих, дехто відійшов від активної творчої діяльності, дехто виїхав не те що з міста — з країни… Принаймні на цьогорічній виставці з плеяди «сімдесятників» можна побачити лише живопис завжди творчо невгамовних Є. Логвиненка та О. Сопєлкіна (нині заслуженого художника України). В тогочасній атмосфері негативного ставлення до національного в мистецтві затаюються товариші Гуменюка — Володимир Падун та Григорій Чернета, який переходить на педагогічну роботу в Художнє училище.

Це вже в наступне десятиліття, напередодні Незалежності, художники відчули духовну розкутість і подих перетворень. Залунала козацька тема в графіці А.Гармаша та А.Дерев’янка, в живопису С.Ісаєва (голови Дніпропетровської організації Спілки художників з 1989 по 1992 рік) та В. Городиського; нові пошуки в скульптурі демонстрував Г. Хачатрян, в графіці — В. Дробиш. Більш демократичною та розкутою ставала атмосфера в Художньому училищі при новому директорові В.Хворості, що активно працював у книжковому мистецтві та екслібрисі. Подих шістдесятництва та екзотику казахських мотивів привіз на свою Батьківщину скульптор і кераміст П.Куценко. Активними учасниками республіканських та всесоюзних виставок у 80-х роках в Києві та Москві стали живописці Л.Антонюк, А. Онищенко, скульптор В. Наконечний (з Вінниччини), графіки В Корнєв, В. Мірошниченко, О. Пахомова, В. Коркішко (з Полтавщини) та ін.

На зміну розміреним, офіційним виставкам прийшли альтернативні мистецькі акції. Зазвучали нові імена. Ігор Єрмолов розкрив себе як автор колористичних, експресійних пейзажів. На спілчанських виставках з’являються, як ковток свіжого повітря, оригінальні графічні твори Олександра Ткаченка та Станіслава Юшкова; Єрмолов (зараз — мешканець Києва), Ткаченко (нині проживає в США) та Юшков у 1988 році репрезентували своє мистецтво в Києві, в Політехнічному інституті (це був, до речі, перший вихід до столиці нового, ідеологічно незаанґажованого мистецтва дніпропетровців часів «горбачовської перебудови»). Через рік цю виставку було представлено в Дніпропетровську. Проте наше місто, відоме як «батьківщина застою», важко прокидалося до усвідомлення свого минулого та сучасного, тяжко опановувало свою національну культурну спадщину.

Знаковою подією в місті стала персональна виставка Феодосія Гуменюка у Дніпропетровському художньому музеї в 1990 році (після Львова, Канади та США). Падун, далекий від офіційних виставок протягом тривалого часу, нарешті виходить «з підпілля» зі своїми образами, пройнятими степовими вітрами, народними інтонаціями (його персональна виставка так само демонструвалася в Дніпропетровському музеї після Львова). Нарешті, за львівським прикладом місцева організація Спілки художників та Дніпропетровський художній музей «відчинили» двері «непарадному», зокрема й національному, мистецтву: після виставок Гуменюка та Падуна свої персоналії в стінах музею показали О. Бородай, Л. Антонюк, А. Онищенко та О. Пахомова (втрьох), Г. Чернета, В. Бузмаков, В. Апет.

З 1989 року місцева влада підтримала ініціативу творчої інтелігенції про проведення конкурсу на пам’ятник видатному історикові, співцеві козаччини Дмитру Яворницькому (конкурс завершився вже в роки Незалежності, і в 1995 році з’явився перший український монумент нового, національного звучання, авторами якого були переможці конкурсу — скульптор Володимир Наконечний та архітектор Василь Мірошниченко).

Мистецьке пожвавлення відчувалось у творчості художників різних поколінь. Картина розвитку місцевого мистецтва ставала строкатою та складною. До спілчанських лав у 90-х увійшла велика когорта різноманітних художників: живописці В. Арсенов та В. Афанасьєв, В. Бузмаков та В. Тевяшов, Михайло Кублик та Ю. Євдущенко, С. Лаушкін та Г. Єгорова, графіки О. Вабищевич та С. Боровський, Степан Жиляк (скульптор, родом з Івано-Франківщини, нинішній голова Дніпропетровської організації Національної спілки художників України) та чимало інших. Щойно перелічені, а також «наймолодші» члени Спілки — В’ячеслав Апет, Володимир Мельник, Людмила Тафійчук, Елла Євстаф’єва, інші склали основне ядро цьогорічної ювілейної виставки. Багатьох із цих художників з їхніми новими творами дніпропетровці мали можливість побачити на двох дніпропетровських міжнародних бієнале «Пан-Україна» в 1992 та 1995 роках, що були організовані «Пан-Українською галереєю», створеною при Дніпропетровській організації Спілки художників України в рік проголошення Незалежності. Саме там, вперше в Дніпропетровську, в нових умовах незалежної України по-новому зазвучала національна тема в творчості свідомих українців. Постаті українських гетьманів, Козака-Мамая та видатного історика Д. Яворницького створив у скульптурі Володимир Наконечний. Українські мотиви забриніли в красивому живопису Леоніда Антонюка та Анатолія Онищенка, які неодноразово підтверджували свою високу мистецьку планку на групових та персональних виставках. Як тоді, так і нині нестандартні ходи вибудовує на полотнах у своїх декоративних композиціях на українську тематику Володимир Корнєв. Запам’ятовуються символіко-пісенні мотиви в графічних аркушах Олени Пахомової, духовно насичені образи природи в живопису Василя Коркішка, медитативний простір картин Володимира Мельника, загострене почуття сучасності полотен В’ячеслава Апета. В останні роки жодну серйозну дніпропетровську виставку не оминають художниці, що кохаються в українській поетиці, — Людмила Тафійчук (живопис по дереву) та Елла Євстаф’єва (живопис), майстри петриківського розпису Андрій Пікуш (заслужений майстер народного мистецтва) та Марія Пікуш, Валентина Міленко, Наталка Рибак, Валентина Панко.

У стислому огляді неможливо назвати усі вагомі імена та події художнього процесу регіону. Нагадаємо, що велика частина області — Криворіжжя — це вже відокремлений мистецький осередок, поза нашим переліком залишились імена нікопольських, дніпродзержинських художників, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема петриківського розпису. Все це заслуговує окремої розмови.

Ювілейна виставка минулого року засвідчила, що Дніпропетровська організація Національної спілки художників України, наближаючись до свого майбутнього 50-річчя, переживає непростий період нового становлення. Образотворче мистецтво Козацького Краю — багатобарвне, та часом контрастне: у ньому межують риси консервативності і модерності. Це ще раз підтверджує думку, що наш час породжує явища протилежного характеру, явища-антиподи. Причина, мабуть, — і у відсутності вищої художньої школи (до того ж, на жаль, Дніпропетровське художнє училище, після більш ніж 70-річного терміну свого існування, некомпетентним рішенням владних структур було перетворене наприкінці 90-х на відділення Дніпропетровського обласного… театрально-художнього коледжу), і у складних переплетеннях мистецьких доль, і в сутності, «ментальності» самого міста — індустріального та бюрократичного, козацького та космополітичного, інертного та завзятого одночасно.

Олена Годенко-Наконечна, історик мистецтва

www.artvertep.dp.ua