Криворізька сторінка Катинської трагедії

Шахта «Жовтнева»

Польські війсковополонені, 1939 рік

Шахта «Батьківщина»

Польські війсковополонені, 1939 рік

Польські війсковополонені, 1939 рік

Трагедія, що розігралася 1940 р., коли загинуло близько 15 тис. польських полонених, була результатом війни, розв'язаної проти Польщі двома тоталітарними державами — нацистською Німеччиною, яка напала на Польщу 1 вересня 1939 р., і Радянським Союзом, який згідно із союзницькими зобов'язаннями, закріпленими в пакті Молотова-Ріббентропа, 17 вересня розпочав "визвольний похід" на землі Західної України і Західної Білорусі. Радянські війська вдарили в спину полякам, котрі героїчно чинили опір нацистам. Близько 300 тис. польських солдатів і офіцерів опинилися на території анексованих областей у безвихідній ситуації. Майже 170 тис. польських вояків або повернулися додому, або, сподіваючись продовжити боротьбу з Німеччиною, перетнули кордони Литви, Угорщини і Румунії, а вже звідти рушили на захід.

Та близько 130 тис. польських вояків склали зброю. Плануючи "визвольний похід", у відомстві Л.Берії створили Управління у справах військовополонених (УСВ), яке очолив старший майор держбезпеки Петро Сопруненко. Ті, хто на думку НКВД, становив найбільшу небезпеку для радянської влади, незабаром опинилися на Луб'янці або в таборах.

Восени 1939 р. було організовано три головні офіцерські табори — Осташківський, Старобільський і Козельський, а також загальні — Путивльський, Юхновський, Грязовецький і в м. Южа. Загалом в СРСР було близько 130 таборів для військовополонених (де тримали не лише поляків, а й українців, білорусів, чехів, словаків, навіть німців і фінів. — В.Д.).

На початку жовтня 1939 р., згідно з директивою наркома НКВД Л.Берії, "військовополонених солдатів — українців, білорусів та інших національностей, жителів Станіславського, Львівського, Тернопільського й Луцького воєводств Західної України та Новогрудського, Віленського, Білостоцького й Поліського воєводств Західної Білорусії розпустити по домівках". Та за 10 днів у Москві віддано інший наказ: "Із кількості відпущених із Західної України та Білорусії відібрати добре вдягнених і фізично здорових 1700 чоловік і підготувати до відправки на роботи в Кривий Ріг ешелоном 16 жовтня. Охорону посилити".

Тоді було організовано табори, приписані до певних підприємств. Усього в них тримали понад 20 тис. рядових і молодших командирів польської армії. 14 тис. з них працювали на будівництві стратегічного шосе Володимир-Волинський (в інших документах Новоград-Волинський. — В.Д.) — Рівне — Дубно — Львів. А 10,3 тис. — на копальнях Криворіжжя, шахтах Донбасу, підприємствах Запоріжжя.

Історія табору польських військовополонених у Кривому Розі досі маловивчена. Довідатися бодай про деякі її факти можемо з дослідження відомого російського історика Наталії Лебедєвої.

Які ж причини та обставини того, що один з таборів для військовополонених поляків з'явився саме в Кривому Розі?

По-перше, це арешти 1937 р. Потім настали часи, коли повсюдно в країні люди почали працювати з оглядкою. "Це не був страх перед чимось конкретним, — згадував потім в'язень сталінських концтаборів відомий кінодраматург Олексій Каплер, — а психологічний настрій, який пройняв людей наскрізь". Коли на теренах СРСР тисячі керівників гірничих та металургійних виробництв, зокрема таких як перший талановитий директор Криворізького металургійного заводу Яків Веснік, опинилися, в кращому разі, за ґратами, люди відчули психологічну задуху.

По-друге, остання чверть 1939 р. і перша половина 1940-го були позначені в Кривому Розі дуже низьким рівнем видобутку руди. Металургам відправлялися такі мізерні партії доменної сировини, що вони змушені були тримати печі на "тихому ході","годуючи" їх буквально з коліс. Економічна Рада СРСР, яку очолював Анастас Мікоян, певно, намагалася виправити становище в головному залізорудному басейні країни — за рахунок "уливання" свіжої робочої сили (на початок 1940 р. в Криворізькому таборі вже налічувалося 6742 військовополонені. — В.Д.). Хоча, на думку історика і краєзнавця Тетяни Воронової, ця спроба була приречена від самого початку. Рабською працею ненавчених робітників неможливо було підняти індустріальний гігант, яким був Кривбас.

НКВД офіційно передав полонених Наркомату чорної металургії (НКЧМ), очолюваному на той час Іваном Тевосяном. За кожного в'язня Наркомчермет сплачував НКВД значну суму.

Хоча, як згадував у середині 1990-х рр. почесний громадянин міста Іван Фурт, котрий юнаком працював поруч із полоненими в механічних майстернях колишньої копальні ім. Кагановича, єдиного табору в Кривому Розі не існувало. Полонені жили там, де й працювали. На нинішній копальні "ПАТ "Євраз Суха Балка" — спадкоємиці копальні ім. Кагановича, а згодом і копальні ім. ХХ партз'їзду — можна знайти залишки барака польських полонених неподалік будинку рудоуправління.

Наприкінці листопада 1939 р. начальник УСВ П.Сопруненко, розуміючи, що тримати цих людей у неволі протиправно, запропонував перевести полонених на становище вільнонайманих робітників, закріпивши їх за робочими місцями, а солдатів з будівництва зняти, замінивши міліцією. Начальник УСВ вважав за доцільне "приступити до диференціації" офіцерського складу, щоб "вирішувати, яку категорію використати". Нарком НКВД Л.Берія рекомендації Сопруненка відкинув. І взагалі наказав навести в таборах "лад" — виключити можливість втечі і забезпечити регулярний вихід на роботу. Однак і в січні 1940 р. у Криворізькому таборі на роботи виходила чи не половина "контингенту".

Вочевидь, нарком Тевосян, розуміючи всю непродуктивність підневільної праці, таки домігся у всемогутньому відомстві Л.Берії права переводити полонених у вільнонаймані робітники, котрі працювали за домовленістю. Їх намагалися заохотити позиками на спорудження власних будинків, видачею радянських паспортів, приєднанням до них родин.

Що ж до власне поляків з центральних воєводств, яких серед ув'язнених було лише 1700 осіб, то з Москви надійшло спеціальне роз'яснення П. Сопруненка: мовляв, виїзд до Польщі ускладнився, і поляки перебуватимуть у таборі ще довго, тому "їх можна вербувати на постійну роботу так само, як українців та білорусів".

Отже, полонені в Кривому Розі працювали хто як умів, сподіваючись, що незабаром їх відправлять додому. Професійні навички новоспечених "гірників" дорівнювали нулю. Ненавчені люди не могли видати й половину виробничої норми, а "закрити" вузькі місця відстаючих підприємств — і поготів. Щоправда, за підрахунками доктора історичних наук Валентини Парсаданової, 10–15% полонених усе ж таки виконували норму. Мабуть, це стосується кваліфікованих металістів, котрі працювали на різних підприємствах міста, зокрема й у механічних майстернях копальні ім. Кагановича. Проте у звітах цих людей названо "білорусами й українцями, які хочуть закріпитися за своїми підприємствами". Як зауважує Тетяна Воронова, військовополонені заробляли на шахтах до 40–50 крб на день (з яких частину вираховували за утримання). Вони мали право відправляти грошові перекази рідним (навіть 20–30 крб. на день, які залишалися після всіх відрахувань, — на той час чималі гроші. — В.Д.).

Час спливав, а про звільнення не було й мови. І хоча в Криворізькому таборі не було таких досвідчених юристів, як, скажімо, в Старобільському, де одразу підвели міцну юридичну базу під "незрозумілі дії влади", із часом невідповідність цієї затримки міжнародним законам зрозуміли й тут. Ось як про це пише казахський історик Бауржан Жангуттін: "Писали звідусіль. Бо, потрапивши до полону, військовополонені не втрачали свого особливого менталітету. Якщо, скажімо, таке поняття як права людини в СРСР було пустим звуком, то полонені розуміли його по-іншому. Можете собі уявити, щоб у Радянському Союзі військовополонені, вважай ув'язнені, страйкували? В архівах зафіксовано факт, що "в Криворізькому таборі тривають масові ухилення військовополонених від роботи. Із 6927 полонених відмовляються від роботи до 2000 чоловік. Крім того, не виходять на роботу через відсутність взуття та спецодягу 1000 чоловік. На шахті ім. Карла Лібкнехта (нині шахта "Батьківщина". — В.Д.) утримуються 372 особи, абсолютна більшість військовополонених не виходить на роботу". Вони вимагали додержання своїх прав, нормальних умов праці".

Були навіть випадки втечі з таборів. Становище більшості полонених залишалося складним. Вони не могли покинути табір і роботу. Багато з них не були забезпечені одягом і взуттям, а тому їх не могли використовувати в шахтах і копальнях. Через несплату підприємствами НКЧМ їдальням за харчування ті відмовлялися годувати поляків. Серед військовополонених почастішали випадки виробничого травматизму й відмови виходити на роботу. Але кожен випадок обурення ретельно фіксували. У таборі вистачало агентів та інформаторів.

У листі до Сталіна від 5 березня 1940 р. Берія запропонував розстріляти 14,7 тис. осіб з трьох таборів (Осташківського, Козельського й Старобільського) і 11 тис. з в'язниць Західної України та Білорусі, на що отримав "добро".

Серед контингенту трудових таборів почали виявляти офіцерів, тих, хто служив у поліції, жандармерії, розвідці, прикордонників, осадників, котрі підпадали під рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. Їх відправляли до Козельського, Старобільського й Осташківського таборів. Як пише вже згадувана професорка Наталія Лебедєва, 5 квітня 1940 р. начальник УСВ П.Сопруненко віддав розпорядження начальнику табору "Дзержинськруда" Второву терміново відправити в Осташківський табір 17 військовополонених — поліцейських, тюремників, активних діячів "антирадянських" політичних партій та осадників.

Збереглося звернення до радянської влади, складене в Марганецькому відділенні Криворізького табору і датоване квітнем 1940 р.: "Ми, поляки із зайнятих Вами областей, — ішлося в листі, — звертаємося до Вас із проханням. Нам відомо, що СРСР, оголосивши нейтралітет і не беручи участі у війні як нейтральна держава, обіцяв нас через три місяці звільнити. Ми працювали і чекали визволення, але нас тримають досі, і ми не можемо повернутися до своїх родин, які залишаються без засобів до існування. Ми не просимо поліпшити наше становище, але ми просимо швидше відправити нас на батьківщину". Чи була реакція на цей лист — невідомо.

Разом із 15 тис. в'язнів трьох уже згадуваних спецтаборів у квітні-травні 1940 р. ще кілька десятків виявлених у таборах НКЧМ офіцерів і поліцейських було розстріляно в Катині, Калініні, під Харковом, у Путивлі та інших місцях. За останніми даними, було знищено близько 22 тис. представників польської еліти. Хоча й це ще не остаточна цифра, бо не всі місця поховань знайдено.

Та на цьому не закінчується історія Криворізького табору. Після знищення польських офіцерів і в'язнів у тюрмах сталінське керівництво заходилося ліквідовувати табори НКЧМ з переведенням військовополонених до системи ГУЛагу. Інтенсивна підготовка цього "заходу" тривала протягом усього березня — першої половини травня 1940 р.

За наказом НКВД було навіть створено бригаду для приймання від НКЧМ таборів військовополонених Криворізького басейну. Очолив її начальник 1-го (оперативного) відділу УСВ НКВС УРСР Тішков. Ця ж бригада розробила план переміщення військовополонених з Криворізького табору та інших таборів НКЧМ. Усього ж планувалося сформувати 6 ешелонів (227 вагонів), які відправлялися б з інтервалом один день. Насамперед мали вивезти військовополонених — уродженців територій, які відійшли до Німеччини й Литви, потім — жителів західних областей України та Білорусі. Хоча наявність "зайвих полонених", за повідомленнями Тішкова, керівників трестів та заводів, "сильно гальмувала" виробництво, НКВД не погодилося їх звільнити. Не звільнили навіть немічних інвалідів, котрих було вирішено доставити в одне з відділень Рівненського табору, де організувати для них "працевикористання". А тим часом майже всі залишені німці й особи, за яких клопотало німецьке посольство, були звільнені й передані тоді ще союзникам.

Після рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 10 травня 1940 р., яке стосувалося польських солдатів і унтер-офіцерів з колишніх таборів НКЧМ, заступник наркома внутрішніх справ комдив В.Чернишов передав по прямому проводу керівникові бригади центрального апарату НКВД Криворізького табору Г.Антонову: "Окрім 2000 чоловік, відправлених на будівництво НКВД №1, усіх інших полонених, котрі перебувають у відділеннях "Дзержинськруда", "Октябрьруда", "Ленінруда" й "Нікополь—Марганець", відправити на станцію Котлас, у підпорядкування "СєвЖелДорЛагу"…". Як пише Наталія Лебедєва, наказувалося також "забезпечити кожного полоненого постільною білизною, парою спідньої білизни та взуттям. Увесь інший господарчий інвентар, а також продовольство, відправити разом з ешелоном… Важкохворих до етапу не включати".

Але полонені так і не отримали ані білизни, ані взуття. Керівництво рудоуправлінь давало своїм службовцям вказівки перешкоджати вивезенню полоненими постільної білизни. Вагонів для поляків та їхніх конвоїрів надали значно менше, ніж було потрібно.

Згідно з архівними даними, напередодні ліквідації у відділеннях Криворізького табору перебувала така кількість полонених: у "Дзержинськруді" — 2965 осіб, "Октябрьруді" — 1134, "Ленінруді" — 1402, у відділенні "Нікополь—Марганець" — 1128. Частину полонених — уродженців західних областей, котрі були лояльні до радянської влади, відправили до Рівненського табору, де вони будували аеродроми, дороги, зводили військові споруди. Подальша їхня доля невідома. Найвірогідніше, що їх було страчено на початку війни, коли енкаведисти масово розстрілювали в'язнів у Західній Україні.

Основна група "криворіжців" опинилася в так званому Північному залізничному таборі ("СєвЖелДорЛаг"). Конвоїри вже від самого початку етапування почали ставитися до поляків як до злочинців, відбирали в них усі особисті речі. Чому саме "СєвЖелДорЛаг"? Будівництво Північно-Печорської залізничної магістралі Котлас—Воркута, довжина якої становила 1191км, мало на меті з'єднати цей регіон з європейською частиною країни, щоб дати ще більший поштовх розвитку вугільного басейну. Для забезпечення будівництва залізниці потрібен був приток свіжої дармової робочої сили. По приїзді полонених розкидали по відділеннях "СєвЖелДорЛагу", які були розташовані вздовж майбутньої Північно-Печорської магістралі. До них тут ставилися гірше, ніж до кримінальних злочинців. У листопаді 1940 р., коли почалися жорстокі північні морози, майже половина полонених усе ще жила в землянках. Ось що доповідав керівництву молодший лейтенант держбезпеки Романов: "Усі приміщення до зими не підготовлені. Нари з кругляка. Матраців, подушок, навіть соломи немає. Хворі лежать у наметах на нарах з того ж таки кругляка". Сусідство ж з кримінальними злочинцями призводило до крадіжок, бійок. Працювали по 10–12 годин, провалюючись у сніг на півтора метра, часто не маючи іншого, ніж чуні з кори, взуття. Людям по кілька днів не видавали хліба, а що вже казати про м'ясо, жири, овочі. До кінця 1940 р. померло 109 полонених, за перше півріччя 1941-го — ще 70. Були спроби втеч, але більшість утікачів ловили, засуджували і відправляли до найвіддаленіших дільниць "СєвЖелДорЛагу", звідки вже ніхто не повертався. За найменшу непокору людей засуджували як за "антирадянську діяльність", і тоді вже ставлення до них було як до злочинців, з котрими можна робити все що завгодно.

І все-таки групі поляків, етапованих з Криворіжжя на Північ, вдалося вирватися з ГУЛагу. З початком війни між емігрантським урядом Польщі і Москвою поновилися дипломатичні відносини — було підписано угоду про формування польської армії на теренах СРСР. Лише наприкінці червня — початку липня 1941р. польських солдатів перевели до табору в м. Южа, а звідти — вже амністованих — у вересні 1941 р. відправили в Бузулук, Татищеве й Тоцьк для формування армії під командуванням Владислава Андерса, екс-в'язня Старобільського табору. Польська армія залишила СРСР, вирушивши весною-літом 1942 р. на Близький Схід.

Такою на сьогодні є ще одна сторінка історії сталінських репресій проти громадян Польщі на теренах УРСР.

А нам важливо пам'ятати, що в 1940-х рр. жертвами більшовицького терору на теренах України були не тільки поляки, а й українці. Катинська трагедія — спільна трагедія поляків, українців та білорусів. Лише зрозумівши це, ми зможемо усвідомити горе наших сусідів-поляків, порівнюючи його з масштабами страждань, через які пройшли українці. І цьому дуже посприяли б меморіальні заходи в Україні, присвячені 75-м роковинам Катинської трагедії.