Дніпропетровськ: місто забутих міст

Стара Огрінь

Найбільш давнім містом, розташованим на теренах сучасного Дніпропетровська, безумовно, є слов’янське місто ІХ–ХІІІ ст. на Старій Огріні. За всієї безумовності існування та значності його розмірів, підтверджуваних археологією, назва цього міста на сьогодні лишається невідомою. Наявність слов’янського поселення була встановлена ще на початку 1930-х рр., коли проводились археологічні розвідки у зоні затоплення Дніпрельстану. Одначе серйозні дослідження було проведено лише наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років. Наслідки розкопок перевершили усі сподівання. У гирлі Самари було відкрито декілька міських кварталів, на теренах яких виявили напівземлянки, майстерню з виготовлення мідних котлів і декілька майстерень з виготовлення скла. Розвідками та шурфуванням було встановлено орієнтовні розміри поселення. Серед знахідок зустрічались навіть фрагменти плінфи (пласкої цегли, яка виготовлялася на Русі за візантійськими зразками). Укріплень, щоправда, виявлено не було, що навело дослідників на думку про мирне співіснування місцевих жителів із кочівниками.

Висновки, зроблені за наслідками розкопок, були очевидні. Тут, на одному із найбільших островів Дніпра, на узбережжі затоки, яку називають нині Ігренською, знаходилось досить велике торговельно-ремісниче місто. Умови його появи також досить ясні: вигідна гавань перед початком дніпрових порогів у гирлі також судноплавної (в усякому разі для суден того часу) річки Самара не могла не використовуватись у системі торговельного шляху «з варяг у греки». Засобами археології вдалося довести і те, що місто не загинуло остаточно у часи монгольської навали, а продовжувало існувати в набагато пізніші часи, аж по XV ст. Але відповісти на питання, яку назву носило це місто, археологія не спромоглася. Набагато легше було заявити про те, що це місто не згадується в жодному літописі або інших джерелах і назву його встановити неможливо. Незважаючи на те, що проблема «визначення» цілком нового міста не привернула особливої уваги істориків, з плином часу декілька версій з цього приводу все ж з’явилося. Широкого обговорення цих версій не було, але найбільш логічними та послідовними виглядають дві з них.

За однією версією, місто сформувалось у ІХ ст. на основі більш ранніх поселень як столиця уличів із назвою «Пересечень». Близько 940 р. «град, ім’ям Пересечень» три роки витримував облогу Свенельда, воєводи князя Ігоря. В подальшому місто залишалось опорним пунктом слов’ян над порогами, хоча назва «Пересечень» при цьому чомусь перейшла до міста під Києвом. Зруйноване у ХІІІ ст., місто було невдовзі відновлено і проіснувало аж до початку спустошення Русі кримськими ханами. Потім тут існували «городки» уходників (промисловиків, які здобували по Дніпру та Самарі рибу, звіра, мед та ін.).

За іншою версією, місто також сформувалось у ІХ – на початку Х ст. Саме тут було засновано візантійськими монахами невеликий монастир, призначений для подання духовної допомоги християнам, що мандрували через пороги. Тут зупинялися каравани княгині Ольги у 954 р. та князя Володимира у 988 р. А у 1152 р. місто слугувало опорним пунктом для великого князя Київського Мстислава Ізяславовича у його війні з половцями. Свідоцтва літописів більш ніж скупі, але схоже, що в цей час місто і острів, на якому воно знаходилось, носили назву «Монастирко». Пізніше, у часи Золотої Орди та Великого князівства Литовського місто, вірогідно, носило назву «Самарь». Загибель міста, як і за першою версією, пов’язана із посиленням набігів кримських татар.

Незалежно від сценарію існування міста часів Київської Русі в подальшому ця вигідна місцина лишалась одним із найбільш привабливих місць для облаштування поселення. Окрім розташованих тут згідно з досить великою кількістю свідоцтв «городків» уходників саме тут у 1558–1562 рр. розміщувався замок князя Дмитра Вишневецького, а пізніше, у 1647 р., — укріплений табір князя Яреми Вишневецького. У 1687 р., під час І Кримського походу, за розпорядженням князя Василя Васильовича Голіцина на цьому місці була споруджена тимчасова дерев’яна фортеця для зберігання «військового припасу». А у 1737 р. на узбережжі затоки за розпорядженням фельдмаршала Бурхарда Христофора Мініха було зведено фортецю Усть-Самара, при якій невдовзі виникла слобода, підпорядкована Старосамарській сотні Полтавського полку. Опісля ліквідації фортеці наприкінці 1770-х рр. ця слобода під назвою «Огрінь» (Ігрень) стала власністю князя Олександра Прозоровського. У 1820-х рр. її (вже у спадкоємців князя) було придбано намісником Новоросії Михайлом Семеновичем Воронцовим. Велика і вигідна гавань перед порогами інтенсивно використовувалась до кінця ХІХ ст. А розташоване при ній містечко Ігрень навіть перетворилось на один із найбільш потужних на досить довгий час центрів торгівлі лісом у країні. Занепад як гавані, так і містечка був пов’язаний із розвитком залізниць. А остаточна ліквідація гавані відбулася опісля будівництва Дніпрельстану та затоплення порогів.

З 1930-х рр. Ігренська затока є перш за все пристойним місцем для риболовлі та відпочинку місцевих жителів. Зараз про минулу славу цього місця нагадує існування єдиної у Дніпропетровській області археологічної заповідної території, церква Святого Миколая, викінчена у 1857 р. на замовлення князя М. С. Воронцова, два невеликих цвинтарі ХІХ ст. і більш ніж скромний обеліск на честь перемоги кошового Івана Сірка над татарами у 1660 р. та ще декілька вуличок селища Стара Огрінь. Численні проекти зі створення тут великого лісопарку, на жаль, так і не було реалізовано, як не було реалізовано (але вже на щастя) і потужний проект 1980-х рр. з будівництва тут нового житлового масиву.

Стара Самара

Дещо вище Ігренського міста по Самарі розташовувалось місто, котре є набагато менш стародавнім, але також веде своє походження від часів, які на фоні 236 років, що приписуються Дніпропетровську, здаються легендарними. Згідно з археологічними матеріалами, появу тут першого козацького «містечка» можна віднести до 1520-х рр. На сьогодні прийнято вважати, що вже тоді це було помітне торговельно-ремісниче місто, яке виступало спадкоємцем Самарі. Однак ані місце його розташування, ані час його вірогідного виникнення не дають підстав для подібних тверджень. В цей час головною транспортною артерією регіону був Дніпро, а шляхи використовувались переважно татарськими загонами, а не купецькими валками. У руїнах і без населення стояли такі набагато північніші міста, як Полтава та Кременчук. Що ж вже тут казати про долину річки Самара!

Більш вірогідною виглядає версія, згідно з якою тут, у переправ через річку, знаходився досить великий сторожовий пост, який входив до системи оповіщення про татарські напади, створеної за польського короля Сигізмунда Старого. Також можливо, що уряд не мав до цього «городка» жодного стосунку і його було створено досить великою козачою ватагою, яка утворила тут табір для промислу над Самарою. Як би там не було, поселення закріпилося тут міцно і надовго. Археологічні розвідки дали достатньо велику кількість різноманітного матеріалу XVI–XVII ст., який засвідчує сталість поселення. На сьогодні існує навіть думка, що саме тут розміщувалась перша Самарська паланка Війська Запорозького.

Характер поселення різко змінився після І Кримського походу 1687 р. Враховуючи досвід, отриманий під час цієї невдалої операції, було визнано за необхідне створення вздовж Дніпра кількох фортець для розміщення армійських складів. Місце для першої з цієї системи фортеці, яка отримала назву «Новобогородицька», було обрано побіля старого козачого «городка». Її будівництво було розпочато вже у 1688 р. Проект потужної, на п’ять бастіонів, фортеці і укріплень передмістя при ній було виконано голландським інженером, полковником Вазалем (фон Заленом, ван Заленом за різними версіями прочитання імені). Спорудження фортеці велося військами під керівництвом окольничого Неплюєва та гетьмана Мазепи. В середині фортечних валів було споруджено Покровську церкву, подвір’я воєводи, три полкових будинки, наказний будинок, сім дворів для гетьмана, генеральної старшини та полковників, близько 250 хат для солдат, два порохових льохи, баню та близько 20 складів. Невдовзі по завершенні будівництва фортеці її було реорганізовано у місто із встановленням «квоти» населення у 1 000 родин.

Нове місто-фортеця дійсно стало тиловою базою у війні з Туреччиною, але планованої лінії фортець вздовж Дніпра споруджено не було. Натомість було розпочато спорудження Самарської фортечної лінії, яка продовжувала стару оборонну традицію південних кордонів Росії. Окрім Новобогородицька вздовж річки Самари з’явилися міста-фортеці Новосергіївське (Вільне), Кочережки. Планувалося зведення фортеці навпроти гирла річки Бик. У формованій системі укріплень знайшлося місце і для Самарської паланки запорожців як окремого укріпленого пункту. В перспективі східний фланг Самарської лінії мав опертися на старі укріплення Слобожанщини. Але закінчена вона так і не була. Та й планована колонізація не задалася. І причиною провалу стали не татарська загроза, річ більш ніж відома і звична для українців, як і засоби боротьби із нею, і не природні умови, дещо незвичні для українців. Спротив запорожців, які розцінювали будівництво міст як зазіхання на свої права і землі, вносив розкол у ряди поселенців і оборонців нової лінії; пряме російське управління із порядками в багатьох відношеннях набагато більш суворими, ніж на Гетьманщині та Слобожанщині, не сприяло шукачам кращої долі на і без того суворому порубіжжі; зміна зовнішніх планів уряду і подальша напруга Північної війни, яка не лишала ані людських, ані матеріальних ресурсів для масштабної колонізації, — ось головні фактори, що призвели до недостатньої колонізації між річками Орель та Самара.

В ряду укріплень Самарської лінії Новобогородицьк став найбільш вдалим проектом. Лише тут дійсно укріпились не лише військові, але й цивільне населення. Але навіть це відносно успішне самарське місто не стало самодостатнім у господарському відношенні, постійно перебуваючи в залежності від підвозу провіанту з Гетьманщини. Можливо, з плином часу ситуація у Новобогородицьку змінилася б на краще, але цього часу у міста якраз і не було. Внаслідок провалу Прутського походу Петра І у 1711 р. і укладеного під час нього мирного договору між Росією та Туреччиною Самарська лінія була повністю ліквідована. Усе населення було виселено, споруди розібрано, і від Новобогородицька лишились лише дві лінії земляних валів: фортеці та посаду. Хоча навіть і в цей час руїни міста все ж не були зовсім вже запустілими. Кількість монет 1710–1720-х рр., знайдених тут під час археологічних розвідок, досить велика.

Відновлення міста було розпочато під час російсько-турецької війни 1736–1739 рр. з перебудови одного з бастіонів фортеці у сторожовий редут. А вже у 1741 р. тут було дозволено оселитися отаману Барану із товариством. Відновлене місто отримало назву «Стара Самарь», хоча інколи згадується і як Богородишне. З 1743 р. Стара Самарь стала сотенним містечком Полтавського полку.

На наявному плані 1747 р. місто з його великими укріпленнями та двома десятками кварталів виглядає вже більш ніж солідно. В ньому з’явилася церква, побіля якої, швидше за все, діяв базар і було розташовано сотенну канцелярію та міську ратушу (останні дві установи згадуються у документах). Існують згадки про численних ремісників і заможних господарів Старої Самарі. На сьогодні розкопками виявлено лише залишки землянок та напівземлянок, в тому числі і досить багатих.

Як повноцінне місто Стара Самарь проіснувала 20 років. Конфлікт між Військом Запорозьким та Полтавським полком з приводу земель між Оріллю та Самарою призвів до поступового занепаду міста. А у 1762 р. запорожці провели згін старосамарців, які не бажали переходити у підданство Війська. Внаслідок цієї операції Стара Самарь втратила статус сотенного містечка, міське самоврядування і більшу частину жителів. В подальшому її називали містом скоріше за інерцією. Основну масу її населення складали солдати та офіцери гарнізону, а козаків та посполитих не вистачило б і на пристойну слободу.

У 1782 р. Богородишне спробували включити до складу Катеринослава Кільченського, але далі проектів справа не зрушилась. Кілька років потому, 23 вересня 1786 р., коли Катеринослав Кільченський вже носив назву «Новомосковськ», князь Г. О. Потьомкін наказав перенести це місто до Богородицька. У пізніших «Атласах» Катеринославського намісництва Богородицьк дійсно називається повітовим містом Новомосковськом. Але в реальності ніякого переносу не відбулося: Новомосковськ та Богородицьк існували цілком окремо один від одного. Остаточна ліквідація обох міст відбулася у 1794 р., коли відповідно до указу Катерини ІІ повітовим містом Новомосковськом стала колишня Самарська паланка Війська Запорозького – слобода Самарчук (Новоселиця).

Земля Богородицька відійшла німцям-колоністам з Йозефсталі, які використовували старі фортечні вали у якості загону для череди. Можливо, саме ця цивільна і прагматична функція і рятувала залишки фортеці протягом ХІХ ст. У ХХ ст. їх схоже врятувала революція. Існуючий сьогодні так званий «зовнішній вал» насправді не має жодного стосунку до фортифікаційного будівництва. Він є залишками недобудованої залізничної гілки, яка мала з’єднати берег Самари із залізницею Мерефа — Херсон. Схоже, що на території колишньої фортеці мали намір спорудити якесь підприємство, що призвело б до повного її знищення. Революція відмінила ці плани назавжди. Єдиною будівлею, яка пережила смерть міста, стала Покровська церква, що була перенесена на лівий берег Самари до слободи Одинківка, де і простояла до 1930-х рр.