«Талановитий невдаха» Дмитро Кедрін

Він загинув у 1945 році. Йому було всього 38 років, і напередодні смерті він записав у своєму щоденнику: «Я на рік старший від Пушкіна». Загинув він не на фронті, хоча і знаходився в безпосередній близькості від нього: через сильну короткозорість Кедріну було відмовлено у праві бути солдатом, і він став фронтовим журналістом. Вів поетичний розділ у фронтовій газеті, публікував військові вірші, був нагороджений медаллю і повернувся неушкодженим. А в ніч з 18 на 19 вересня 1945 року, коли війна була вже позаду, був убитий невідомими дорогою додому. Ні мотиви, ні винуватці злочину так і не були встановлені. За однією з версій, Кедрін був смертельно побитий, за іншою — на повному ходу викинутий з тамбура підмосковної електрички. Невисокий, щуплий чоловік, «старіючий юнак» в окулярах з товстими лінзами.

У Кедріна залишилися дружина і двоє дітей: син і донька. Саме вони стали спадкоємцями його посмертної всесоюзної слави. За життя ж він був майже невідомий: була опублікована лише одна книжка віршів «Свидетели», яка зазнала жорстокої редакторської правки. Внутрішні рецензії на подальші збірки віршів були розгромними. І Кедріна не друкували — попри позитивні відгуки Едуарда Багрицького, Максима Горького, Володимира Маяковського, Максиміліана Волошина, Михайла Свєтлова... Він говорив дружині: «Поет хоча б зрідка повинен друкуватися. Книга — це підбиття підсумку, збір урожаю. Без цього неможливо існувати в літературі. Невизнання — це фактично повільне вбивство, штовхання до прірви відчаю і невіри у себе».

«Талановитий невдаха» — казала про Кедріна Віра Інбер. Але звертати з обраного шляху він не збирався. Працював перекладачем: перекладав з української, польської, білоруської, литовської, естонської, татарської, сербохорватської, осетинської мов; писав вірші «в стіл»; говорив про себе: «Я обрав цю професію — професію поета — сам».

І, як колись у молодості, в далекому Дніпропетровську, продовжував вірити у свою зірку.

Дворянське коріння

Дмитро Борисович Кедрін не був корінним дніпропетровцем. Він народився в місті Балти Подільської губернії (сучасна Молдавія) і був незаконнонародженою дитиною дворянської дочки. Його дід, поміщик з важким і вибуховим характером, вельможний пан Іван Руто-Рутенко-Рутницький програв у карти всі свої статки і був вимушений поступити управляючим до чужого маєтку, що знаходився в Гайсині, на Волині. Але, програвши своє майно, шляхтич Рутницький виграв у карти у одного зі своїх друзів його дочку Неонілу і сорокап’ятирічним чоловіком одружився на п’ятнадцятирічній дівчині. Неоніла народила йому п’ятеро дітей, у тому числі сина Дмитра, який у 18 років покінчив життя самогубством через нещасну любов і в пам’ять про якого був названий Дмитро Кедрін, та двох доньок, Людмилу і Ольгу, які і стали героїнями заплутаної історії з народженням майбутнього поета.

Ольга була красунею і розумницею, неприваблива ж Людмила — потенційною старою дівою. Рутницький не пошкодував ста тисяч посагу і видав Людмилу за військового, Бориса Михайловича Кедріна, що був видворений з полку за дуель і жив у борг. Незабаром після від’їзду молодят до Катеринослава, де Борис Михайлович вступив до акціонерного товариства з будівництва Катерининської залізниці, Ольга зізналася матері, що вагітна. Щоб уникнути батькового гніву, мати відправила дочку до міста Балти, в знайому молдавську сім’ю, де Ольга народила і залишила сина Діму, після чого повернулася додому.

Незабаром після цього молода мати умовляє Бориса Михайловича усиновити дитину, щоб уберегти її від ганьби. Після довгих домовленостей той погоджується, і через рік після народження малюка охрестили й записали Дмитром Борисовичем Кедріним. Тільки у 1965 році з’ясувалося, що Борис Кедрін усиновив власного сина.

До 1913 року, за свідченням самого Дмитра, він жив у місті Балти. В цьому ж році сім’я Кедріних повернулася до Катеринослава, і Борис Михайлович, який прогорів на будівництві залізниці, поступив на службу в залізничне управління. У нього зберігаються свої коні, бувають шумні гуляння, він стає почесним громадянином міста, але своїх дітей він не має, і врешті-решт просить «привезти йому Мітю».

У 1914 році батько Дмитра Кедріна вмирає, і його починають виховувати жінки: бабуся, мати і тітка. Причому про те, що Ольга доводиться йому матір’ю, Кедріну скажуть тільки після її смерті від тифу в 1920 році. Весь цей час вона вважатиметься його тіткою.

Катеринослав — Дніпропетровськ

У Катеринославі Дмитро навчається в Комерційному училищі, куди ходить повз пам’ятник Пушкіну, іноді зупиняючись, щоб постояти біля постаменту і в черговий раз перечитати вибиті на пам’ятнику рядки. «Від бронзового Пушкіна починається у мене тяга до мистецтва», — напише він пізніше. Та окрім цього було дитинство з віршами Пушкіна, Шевченка, Міцкевича, що розвинули в маленькому хлопчику смак і любов до російської, української і польської поезії. Згодом він активно і багато перекладає вірші Максима Рильського, Андрія Малишка, Володимира Сосюри. Пізніше Павло Антокольський відзначить, що «…у Кедріна виразна близькість і обізнаність не тільки в одній російській мові, але і в інших слов’янських — українській, польській…».

Після революції життя дворянської сім’ї змінилось. Гроші, здані Людмилою на зберігання до Катеринославського банку, були розграбовані першою ж бандою, що увірвалася до Катеринослава. Щоб вижити, Кедріни вимушені продавати книги, ікони, одяг…

У 1922-му Дмитро поступає до Катеринославського технікуму шляхів сполучення, де навчається до 1924 року, слідуючи давній сімейній традиції: обидва дядьки і батько були залізничниками. Він багато читає. Попри все в будинку зберігається багата бібліотека: Сенкевич, Дюма, Флобер, Бальзак, Ернест Ренан (“Історія походження християнства”), праці з астрономії Арреніуса і т.д. Крім того, Кедрін купляє у букіністів книги з історії, географії, філософії. Полюбляє бувати в Історико-краєзнавчому музеї у Дмитра Івановича Яворницького, посидіти у кам’яних баб.

Через дворянське походження його не приймають у комсомол, але він працює в молодіжних виданнях. Потім Кедрін кидає навчання в технікумі і стає професійним літератором. Його вірші публікують московські журнали «Прожектор», «Комсомолия», «Октябрь», газети «Комсомольская правда» та «Юношеская правда».

Вже тоді він відрізняється від інших товаришів по поетичному цеху. За спогадами Ігната Мусієнка, в будинку поета на етажерці стояли книги Шекспіра, Шиллера, Гьоте, Пушкіна, Лермонтова, Блока, Тихонова, Гумільова, Багрицького, Кіплінга, Маяковського. У своїх віршах він поступово відходить від загального хору пролетарських поетів. Його починають хвилювати ідеї краси, гармонії. Він переписується з Максиміліаном Волошиним, що живе у Коктебелі.

У 1929 році Дмитро був осуджений на два роки позбавлення волі за недонесення про відомий йому контрреволюційний злочин одного із знайомих. Під вартою він пробув 15 місяців і був звільнений достроково. В 1931-му разом з молодою дружиною, уродженкою Кривого Рогу Людмилою Хоренко Дмитро Кедрін переїздить до Москви.

Поет і влада

Але життя в Москві не склалося. Кедрін був надто далекий від генеральної лінії в тодішній офіційній поезії. Перша підготовлена ним книга віршів відхиляється попри пристойні рецензії.

«Я остаточно перестав відчувати себе поетом і добиватися так званої слави. Я безповоротно відчув, що переробляти себе нездатний. Те, що я написав останнім часом, друкувати не стануть. А писати інше я можу, але не хочу… бути маленьким я не бажаю, а у великі мене не пустять», — пише він до Дніпропетровська одному з товаришів. У результаті «Свидетели», перша і єдина збірка віршів, підготовлена ще в 1931 році, вийде у світ тільки 9 років потому.

Кедрін щосили прагнув прийняти Жовтневу революцію, повірити в її гуманне, визвольне значення. Один з його віршів — «Кукла» — про дівчинку із забитої сім’ї, якій радянська влада забезпечила «щасливе дитинство», дуже сподобався Горькому, запис про позитивне враження від вірша залишив Сталін. Інший літератор зробив би найвище схвалення трампліном для блискучої кар’єри. Але Кедрін не хотів ставати офіційним поетом.

Навіть в анкеті, заповненій після приїзду до Москви, він не став приховувати ні дворянського походження, ні терміну за контрреволюційною статтею. Як не старався Дмитро переконати себе в розумності того, що відбувалося, реальне єство сталінського часу давало про себе знати на кожному кроці, і разом зі спробами прийняти радвладу у віршах Кедріна починає звучати прихований осуд тотального терору. Тиск державної машини на особистість художника стає основною темою його творчості. Він створює головні твори всього свого життя — поеми «Зодчие», «Конь», «Свадьба», драму у віршах «Рембрандт». Всі вони обернуті в минуле, але їхні герої, творці художніх цінностей, стикаються на практиці з тим же, що і Кедрін, — зі всеосяжним тиском на художника з боку суспільства і держави. Особливо популярною в 60 — 70-х роках стала поема «Зодчие», ключовий епізод якої Андрій Тарковській використав у фільмі «Андрій Рубльов». Після недовгої «відлиги» повернулися «заморозки», і досвід прихованого дисидентства, «фіги в кишені» знову став у нагоді тим, хто не жив у 30-ті роки.

«Когда я уйду…»

А Кедрін жив. Жив бідно і невлаштовано. Заробляв на життя перекладами іноземних поетів, працював літературним консультантом у заводській газеті. Власної квартири не мав, переїздив з місця на місце, з гуртожитку до гуртожитку. «Робочий кабінет» його в маленькій кімнатці був відгороджений завіскою, за якою він і написав кращі свої твори.

На початку війни він разом з родиною залишається в Москві, не зумівши евакуюватися, і тут створює цикл віршів, які з документальною точністю передають настрій міста, що тоне в невідомості і з хвилини на хвилину чекає на вторгнення ворога. Але і про Дніпропетровськ, окупований фашистами, він не забуває.

У 1942 році поет здає книгу «Русские стихи», присвячену війні, до видавництва «Советский писатель», але знову дістає відмову. В 1943 році Кедрін вирушає на фронт військовим кореспондентом. Перед від’їздом він віддає до «Гослитиздата» нову книгу віршів, але її чекає та ж доля, що і попередню.

На фронті Дмитро Борисович відчуває себе по-справжньому необхідним: пише нариси, фейлетони, вірші, епіграми. Все це публікується у фронтовій газеті «Сокол Родины», яка пише про життя військових льотчиків. У кінці 1943-го його нагороджують медаллю «За бойові заслуги».

У травні 1945 року поет повертається додому. Забуті за час війни проблеми повсякденного життя знову нагадують про себе.

15 вересня 1945-го Дмитро Борисович повертається додому в сильному потрясінні. «Скажи спасибі, що ти зараз бачиш мене перед собою, — сказав він дружині, — тільки що на Ярославському вокзалі якісь дужі молодці трохи не зіштовхнули мене під електричку. Добре, люди відбили». А рано вранці 19 вересня його знайшли недалеко від залізничного насипу на купі сміття в підмосковних Вешняках. По дорозі до лікарні Дмитро Кедрін помер. Причина смерті — перелом всіх ребер і лівого плеча.

Ця смерть залишається загадкою дотепер. За однією з версій, поета убили за те, що відмовився стати інформатором НКВС і спустив зі сходів члена Союзу письменників, який приїжджав у вересні 1945-го з цією пропозицією. За іншою — був убитий агентами НКВС помилково: переплутали прізвища. За третьою — став жертвою хуліганів. Є версія, згідно з якою Кедрін помер у таборі, а замість нього була похована інша людина, адже мертвим його не бачив ніхто з близьких, упізнали за фотографією, а ховали у закритій труні.

Всі ці версії не відміняють одного: злочин був учинений, і беззахисний поет, добродушний і сором’язний очкарик був убитий з особливою жорстокістю у ніч з 18 на 19 вересня 1945 року. Він пішов, залишивши після себе сім’ю з дружини і двох малолітніх дітей і безліч невиданих віршів, що незабаром принесли йому посмертну славу…

1939