Історія одного роману, чи роман про одну історію

Відповісти сьогодні на питання: “Куди ми йдемо?” не уявляється можливим без знаходження відповіді на інше: “Звідки ми прийшли?”. То ж чи треба пояснювати, якого значення у цій ситуації набувають історичні романи і повісті і як багато тут залежить від рівня заглиблення письменника в історичний матеріал? Адже часто ми засвоюємо історію не з підручника, а із захоплюючого роману, де крім наукових подій і фактів є їх своєрідне художнє прочитання, де живуть своїм неповторним життям такі ж, як ми, люди, де киплять наші ж пристрасті.

“Чого в Україні споконвіку бракувало, так це єдності. Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а от єдності катастрофічно не вистачало. Зате розбрати і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили — з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, хоч в яке століття заглянемо, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, — великою кров’ю і тисячами молодецьких голів, які злітали з плечей широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок”, — і сьогодні ці слова про події трьохсотлітньої давності, вкладені Валентином Чемерисом в уста свого героя, здаються переконливими і зрозумілими.

До історичної тематики В. Чемерис вперше звернувся у 1960-ті роки. На той час він був знаний в літературних колах як перспективний гуморист, якого критики неодмінно згадували у своїх оглядах. За сім років літературної праці видав шість збірок гумору, всі вони схвально були зустрінуті читачем.

Після гуморесок, фейлетонів, анекдотів та афоризмів проба пера відомого вже письменника у жанрі історичного роману стала несподіванкою для всіх, та не для самого Валентина Чемериса, якого завжди сковували рамки гумору. Не випадково він пробував себе і в жанрах фантастики, публіцистики, літератури для підлітків та юнацтва, історичної романістики.

Що ж до історії, то її Чемерис любив зі шкільних років. Особливо цікавила письменника історія Скіфії. За його твердим переконанням, скіфи були одним із тих народів, що суттєво збагатили історію нашої країни. “Подивіться: скіфські вози, які скрипіли дерев’яними колесами із металевим обіддям 2,5 тисячі років тому степами України, — точна копія майбутніх возів, які називалися чумацькими, або простіше: чумацькі вози — точна копія скіфських возів. Так що зв’язок нерозривний. ...А візьміть вишивані рушники — це вже, здається, настільки українське, тисячу разів українське. А насправді це корінням сягає Скіфії, скіфських аплікацій”, — ці слова відомого скіфолога Євгена Черненка часто повторює Валентин Чемерис.

Письменник шукав глибинне коріння свого народу, а разом з тим відповідь на питання, щу важливіше для історії: доля народів, події, з яких вона (історія) творилася, чи доля однієї людини, її почуття та думки?

Отож і в романі “Ольвія” описується конкретна і важлива історична подія — війна між скіфами та могутнім військом перського царя Дарія, що відбувалася наприкінці VI століття до н.е. А на тлі цієї війни розгортається історія короткого і трагічного, повного поневірянь і пригод життя юної гречанки Ольвії, яку з політичних міркувань, з волі батька — архонта грецької колонії Ольвії — видали заміж за могутнього і владного вождя скіфів Тапура.

Вихована в традиціях античної культури, свій шлюб з варваром-кочівником вона сприймає як крах життя. «Грецьку дівчину, яку батьки віддавали заміж, везли у нову сім’ю в гарно вбраному, заквітчаному повозі. Та тільки молода переступала поріг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад їй уже нема вороття, немає і не буде до склону її літ. Віднині вона переставала існувати для своїх батьків, для рідні, для всього світу білого. Бо повозка спалена за дверима, а попіл розвіяний вітром…».

Та коли вона починає розуміти суть скіфської “степової вольниці”, в її серце входить кохання до молодого Тапура і повага до його народу. “Для свавільного і дикого кочівника вона стає тією зорею, що зовсім по-іншому освітила його життя. Він став іншим від того, що на світі була вона — Ольвія”.

Хоча роман писався цілих десять років, він здається створеним на одному подихові. Багато часу пішло на вивчення матеріалу. Використовуючи період навчання у Літературному інституті ім. М. Горького у Москві, В. Чемерис збирає в найбільших столичних бібліотеках матеріал про скіфську добу. Глибоко вивчає не лише Скіфію, її побут, традиції, звичаї, війни, релігію, а й Давню Грецію, Персію часів Дарія та його похід у степи Північного Причорномор’я.

Легендарною і реальною, повною слави і звитяги, знаною і незнаною, загадковою і таємничою “Країною Вершників з луками”, Скіфією воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, Скіфією героїв і майстрів неперевершених шедеврів, що дивують і вражають людство і досі, — такою постає перед читачем у романі “Ольвія” давня велична держава.

Після виходу у світ роман принесе автору велику популярність як один з кращих романів на історичну тематику в Україні. А тоді, на початку 1970-х, через нього письменнику довелося пережити багато драматичних моментів.

В історії літератури 1970-ті роки стали роками наступу ідеології на літературу. У критиці, літературі створюється своєрідна ієрархія тем, героїв, за якою до особливо “престижних” належали теми партії, робітничого класу, образи комуністів, людей “активної дії”, “масштабного мислення”, “індустріальної праці”, а теми з історії України, духовного коріння й витоків особистості розцінювалися як менш вартісні, і якраз у них найчастіше вишукувалися різні “відступи” й “збочення”.

У 1972 р., коли “Ольвія” була написана, її верстка вичитана і відправлена у видавництво, у всесоюзній газеті “Правда” з’явилася стаття на цілу сторінку “Об антиисторизме”, в якій дісталося всім союзним республікам, а особливо грузинам і українцям, останнім за захоплення своїми “казаками, гетманами и другими буржуазными националистами”.

Після обговорення статті у відповідних інстанціях з видавничих планів почали викидати історичні твори, ті ж, що встигли вийти ще до кампанії і навіть отримали в пресі схвальні відгуки, за командою зверху піддавалися критиці й викидалися з бібліотек.

Головним спрямовувачем цієї кампанії в республіці став В. Маланчук. “Це був дико працездатний і злий ідіот, — напише про нього у своїй повісті “Гола душа” наш видатний земляк Павло Загребельний. — Він і спав у кімнаті відпочинку біля свого кабінету, день і ніч сидів за столом, складав списки, бризкав слиною по телефону, давав вказівки, викривав, боровся, таврував і знищував”.

В “зону ідеологічного обстрілу” потрапляє і книга Павла Супруненка “Легенди Придніпров’я”, яка готується до видання у зональному видавництві “Промінь” у м. Дніпропетровську. Історія Придніпров’я, героїка минулих часів виростала в ній з легенд, бувальщин, народних оповідань, що народилися на берегах Дніпра.

Збірка вже була видана і 15 тисяч її примірників лежали у друкарні, готові до відправки на книжкові бази, як зненацька надійшов наказ із Києва: “«Легенди Придніпров’я» не видавати. Там — козаччина, а це націоналізм, там замилування минулим, а це не потрібно будівникам комунізму...”.

Тоді ж до Дніпропетровська з інспекційною поїздкою прибуває заступник голови держкомпресу (так на видавничому жаргоні називався Комітет у справах видавництв, поліграфії і друку, що був справжнім гнітом над видавництвами і літературою) України Шибик. Як згадує той же Валентин Чемерис, який на той час працював редактором відділу художньої літератури “Променя”, “...в супроводі директора видавництва він (Шибик) обійшов відділи, закликаючи всіх до пильності. Мовляв, вороги всіх мастей — і особливо націоналісти — позасідали скрізь і всюди, і їх треба виводити на чисту воду. У нашій редакції він назвав нас «цепними псами держави». І додав, що немає тут нічого образливого, навпаки — треба пишатися тим, що держава довірила нам охорону її таємниць та інтересів”.

До читачів “Легенди Придніпров’я” так і не дійшли. Книгу пустили під ніж. Всі 15 000 примірників. Проте три примірники книги таки збереглося, і один із них, подарований оформлювачем книги, дніпропетровським художником В. Дерев’янком історичному музею ім. Д. І. Яворницького, зберігається і сьогодні у його фондах.

Мине рік, і це варварське знищення книг, здійснюване у 1971-1973 рр., колишній заввідділом літератури і мистецтв ЦК КПУ, критик, доктор філологічних наук Леонід Новиченко у своїй погромницькій статті “Тени недоброго прошлого” (“Литературная газета” від 3 липня 1974 року) назве всього лише “критической корректировкой неточных акцентов, дававших себя знать в иных книгах...”.

На додаткове рецензування в ЦК забрали тоді й верстку роману “Ольвія”. Вчений-рецензент написав редакційний висновок, на 5-ти сторінках якого пройшовся по 5000 сторінках роману, не залишивши на ньому живого місця. Роман був названий “шкідливим, який не відповідає єдино вірному вченню Маркса та Леніна, а тому виданню не підлягає”. Його забрали з друкарні, де вже мали друкувати тираж, з письменником розірвали угоду.

“Ольвія” вийшла у світ лише 13 років потому, у 1983 році. Відтоді вона перевидана тричі і навіть увійшла до 30-томної бібліотеки шедеврів історичної романістики України.

Свого часу роман висували і на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Валентин Чемерис — перший в Україні, хто наважився написати роман на скіфську тему. Надзвичайно захоплюючий сюжет, пригодницький жанр, у якому написаний роман, вигадливо побудована фабула зробили книжку дуже цікавою, і тому вона блискавично розійшлася серед читачів. І сьогодні погляд на скіфський період історії нашої землі не можливий без “Ольвії” Валентина Чемериса. Вона багато в чому перевертає наші уявлення про “стародавніх жителів” Придніпров’я, тих, хто “...в полум’ї пожеж і громовицях битв пішли від нас назавжди, ...ставши одним з наших предків», про чорноброву і чорнооку Україну, що народилася в русявій і синьоокій Русі.