Хани на Криворіжжі

Найбільш ґрунтовне дослідження з цього питання провів криворізький письменник Григорій Гусейнов. Поспілкувавшись із племінником останнього хівинського хана Сешдон Гази — Абдурасулом, він досить вдало і детально висвітлив тернистий шлях хівинців на Дніпропетровщині. Результати пошуків Г. Гусейнов виклав у нарисі “Як хан на шахті працював”. Проте, як добре відомо, усні джерела часто страждають на часову і просторову аберацію. Тому знахідка архівних матеріалів, пов’язаних з перебуванням ханської сім’ї в нашому краї, дає можливість зробити суттєві доповнення і уточнення.

2 лютого 1920 р. останній хівинський хан — Ханава-Абдулла Сеїд-Гази під тиском більшовиків зрікся престолу, а вже у квітні була проголошена Хівинська республіка. Не забула нова влада і про чисельну ханську родину, чоловічу частину якої вирішено було “опролетаризувати”. Цей процес було розпочато 12 червня 1920 року. Місцеві чекісти зібрали родину і зачитали папірець, де зазначалось, що останній хан і 7 його найближчих родичів, згідно з рішенням вищих органів державної влади, виселяються на термін від 3 до 5 років.

Там же повідомлялось і про конфіскацію їхнього майна. Сім’ї дозволили залишити на місці.

Наказ безпосередньо стосувався Ханави-Абдулли Сеїда-Гази — колишнього хана, його синів — Ханави Сеїда Абдулли і Ханави Рахматулли, братів і племінників — Юсупова Мухаммеда Якуба, Ханави Ібадулли, Ханави Мадьяра, Мадьяра Насира і Абдурасула Мухамадьяровича.

Шлях вигнанців йшов через Ташкент, в якому їх протримали лише 2 дні, звідти — в Самару, де ханські родичі просиділи під охороною 3 тижні. За Самарою була Москва: 2 тижні в Ординському концтаборі, 10 місяців в Андрайковському таборі, далі виселенців перевели до Іванівського табору, де вони пробули 2 місяці. Поневіряння в’язнів закінчились 12 лютого 1922 року, коли їх звільнили і запропонували підшукати собі роботу. Центральне ДПУ “порадило” вирушити до Катеринославу. Роботи там для нащадків хана не знайшлося. Всі вони перебрались до м. Верхівцеве і пропрацювали у радгоспі 15 місяців. Згодом, 15 липня 1924 року всі — за виключенням Абдурасула Мухамадьяровича, який вступив до губернської школи міліції, прибули до Кривого Рогу на рудник „Дубова Балка” (згодом „Більшовик”). Трьом із семи була надана чорнова робота — сторожі і конюх. На ці гроші доводилось харчуватися всім. Безкінечні пошуки роботи не дали результатів. Безробіття, яке панувало на той час на Кривбасі, незнання мови і відсутність кваліфікації зводили нанівець усі шанси. З батьківщини також надходили невеселі звістки: сім’ї жили буквально на подаяння місцевого населення і допомогу сусідів. Діти почали жебракувати.

Всі ці обставини спонукали звернутися до Криворізького відділу ДПУ, Ради народних комісарів (РНК), Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) із заявою на дозвіл повернутися на батьківщину.

У заяві, зокрема, сказано: “Принимая во внимание, что мы абсолютно уже опролетаризованы, в достаточной мере нами освоен труд земледелия и огородничества, горнозаводской и других видов горных работ, вплоть до погрузки вагонов и пароходов, принимая во внимание, что срок испытания (заслання. — О.М.) нами пройден, так как мы выселены с родины уже 6 лет и политически абсолютно благонадежны, равно учитывая то удручающе тяжелое состояние, в котором находятся наши дети, жены и престарелые родители, мы убедительно просим учесть все эти обстоятельства и разрешить нам возвратится на родину в г. Хиви, хотя бы даже с пребыванием там даже под надзором милиции, но лишь бы на свободу, чтобы мы могли изыскать там средства для существования, но так же в самом г. Хиви возможно также отсутствие заработка, то предоставить нам возможность без ограничения территории РСФСР право жительства, где бы мы трудом своих рук могли бы зарабатывать на содержание наших семейств, с правом перевозки в те места и самих семейств”.

Заява датована 30 липня 1925 р. На початку серпня Секретаріат управління справами РНК звернувся до Наркомату внутрішніх справ УРСР з пропозицією ознайомитися із копією прохання хівинських вигнанців і надіслати свої пропозиції. У супроводжувальному листі начальник адмінвідділу НКВС Саратів пише, „що якщо не буде перешкод, то вжити всіх заходів у справі задоволення їхнього прохання”. Українське ДПУ вирішило перестрахуватися і відправило матеріали до ОДПУ СРСР. Останнє 19 листопада 1925 р. направляє в ДПУ УРСР відповідь, що повернення виселенців на батьківщину є небажаним через можливість “всякого влияния на массы”, а також з причини тенденції до розвитку бандитизму якраз в районі Хіви.

Українське ДПУ і НКВС в листі до керуючого справами РНК висловлює цілковиту згоду з московським керівництвом про небажаність повернення опальних родичів хана на батьківщину. Про це прохає повідомити громаду управляючий справами РНК УРСР Василенко у своєму листі до Криворізького окрвиконкому, який датовано 20 січня 1926 року.

Того ж дня справа № 2403 була здана до “біжучого архіву” секції управління справами РНК.

Так завершилась спроба родичів хана Хіви повернутися додому або ближче до своїх бідуючих сімей.

Про те, як склалась їхня подальша доля, розповів у своєму нарисі Г. Гусейнов.

У 1926 р. до родичів приєднався Абдурасул Мухамадьярович, який звільнився з органів внутрішніх справ і приєднався до родини, що продовжувала жити на Дубовій Балці. Приїхав сюди він з дружиною Олімпіадою. Всі жили в одному з рудничних бараків. Невдовзі одружився також і Сеїд Абдуллаєв, син хана.

Абдулла Сеїд Гази, останній хівинський хан, не завів родини у Кривому Розі, працював сторожем на руднику „Більшовик”, де всі кликали його “Ханом”, але це сприймалось як вуличне прізвисько. Ніхто з обивателів і не здогадувався, що перед ними один з нащадків легендарного Тамерлана. В період голоду 1933 року він захворів, потрапив із дизентерією до лікарні рудника “Гвардійський”, де і помер через місяць. Похований на рудничному кладовищі.

Ібадулла, молодший брат хана, оглух ще в дитинстві, тому не працював. Займався жебракуванням, головним чином на селищному базарі та біля рудничного магазину. Влітку 1934 року його, виснаженого голодом, задавила вантажівка, що привезла до продмагу товар. Похований на цвинтарі рудника „Більшовик”, якого сьогодні вже не існує.

Мухамадьяр, брат Сеїда-Абдулли та батько Абдурасула, на час прибуття до Кривого Рогу був найстаршим і мав до 70 років. У нас він не працював, а в період голоду почав старцювати.

У 1933 році, коли виселенцям дозволили повернутись додому або селитись в інших місцях без обмежень, сини Сеїда-Абдулли-Рахмутулли і Юсупа Якуба почали збиратись на батьківщину. Осіли вони у Ташкенті, де проживали їхні родичі. Про це повідомили криворіжців листом, який надійшов через кілька місяців. Старший Мухамадьяр вирішив також податись до рідного берега — вмерти вдома. Колишній міністр (інак Мадья-Тура) дістався Ташкента, де жебракував на базарі. На ньому він і помер у 1936 р.

Доля Сеїда Абдуллаєва на батьківщині виявилась гіркою. Разом з другою дружиною Владою Житківською він з Ташкенту, де працював перекладачем, перебрався до міста Ош і влаштувався у місцеву геологорозвідку. Згодом почав пити, збив людину у 1941 році і отримав 5 років таборів. Помер на початку 1960-х рр. Дружина в 1944 повернулась до Кривого Рогу, працювала в магазині.

Після 1934 року у Кривому Розі залишились тільки брати Мадьярови — Насер і Абдурасул.

Насер працював сторожем, попри те, що був найосвіченішим у родині, складав вірші, малював. Кілька разів одружувався, але дружини залишали його через бідність. Останні роки жив самотньо і помер у 1944 році.

Найдовше в Кривому Розі прожив Абдурасул Мадьяров. Життя його пройшло у рудничному селищі, де він збудував невелику хатину. В період окупації Абдурасул був на примусових роботах у Німеччині. Після повернення знову працював на руднику конюхом. Дочекався внуків. Незадовго перед смертю, в 1990, побував на батьківщині, де побачив могилу свого славетного діда.

На батьківщині він не був 71 рік.