Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.

ІСТОРІЯ МІСТА

Дворянське гніздо Кам’янське


Кам'янське (Дніпродзержинськ). Костьол Св. Миколая

Костел у Кам'янскому (Дніпродзержинськ)

Заводи у Кам'янскому (Дніпродзержинськ)

Завод у Камінському

***
В уявленні сучасників Дніпродзержинськ постає як суто промислове місто із жахливим станом екології, численними трубами заводів, за димом з яких важко розгледіти небо, та великою кількістю металургійних і хімічних підприємств. Складається таке враження, що в цьому місті з давніх-давен жили і працювали чорнороби, котрі й понабудовували заводи, якими «славиться» місто вогняних зірниць. І нікому навіть на думку не спадає, що насправді ці заводи будували дворяни і що в ХХ ст. в нинішньому Дніпродзержинську, а тоді ще селі Кам’янському із задоволенням селилася знать Російської імперії, високо оцінюючи рівень його економіки, культури й побуту.

На географічну карту Російської імперії в 1775 році вперше було нанесено село Кам’янське, що входило до складу Слов’янської провінції Саксаганського (Новокодацького) повіту Новоросійської губернії. З 1802 року Кам’янське стає частиною Катеринославського повіту Катеринославської губернії і перетворюється згодом на крупний промисловий і культурний центр півдня Росії.

Такий поворот долі колишнього козачого села нерозривно пов’язаний з Південно-Російським Дніпровським Металургійним Товариством (ПРДМТ), а саме Товариство своїм становленням і блискучим розвитком багато в чому зобов’язано представникам дворянського стану. В кінці ХIХ сторіччя традиційне підприємницьке середовище, представлене купецтвом і почесними громадянами, активно поповнюється дворянством з технічною освітою. 16 травня 1886 року виникла акціонерна компанія «ПРДМТ», що почала будівництво в селі Кам’янському Дніпровського заводу. Вже через декілька років Дніпровський завод став флагманом металургійної промисловості півдня Росії, а потім і всієї Європи. Ключові позиції в адміністрації підприємства, а також середовищі службовців та інженерів до самої революції і бурхливих років Громадянської війни займали дворяни.

Першим директором-розпорядником Дніпровського заводу і його фактичним творцем був дійсний статський радник Ігнатій Ігнатійович Ясюкович. Він походив з роду потомствених дворян, який веде свою історію від 1604 року, коли король Польщі і Великий князь Литовський Сигизмунд ІІІ подарував Івану Ясюковичу земельний наділ і дворянський титул.

Після того як під тиском обставин Ігнатій Ігнатійович Ясюкович покинув Кам’янське і переїхав до Петербурга, щоб зайняти пост голови правління ПРДМТ, Дніпровський завод очолив Людвіг Гужевський.

Інженер-технолог Гужевський Людвіг-Шимон Сигизмундович як крупний фахівець був запрошений з Польщі на Дніпровський завод начальником прокатного відділення в 1896 році. Прокатними відділеннями Людвіг Гужевський керував до 1900 року. Свій і без того великий авторитет Людвіг Гужевський примножив у Кам’янському, займаючи цю відповідальну посаду з 1903 по 1906 рік. Останнім передреволюційним директором Дніпровського заводу в Кам’янському був також дворянин — інженер-технолог Адольф Станіславович Макомаський. Окрім того, що він сумлінно виконував нелегкі обов’язки керівника такого величезного підприємства, А. Макомаський також стояв на чолі піклувальних рад чоловічої і жіночої гімназій і в той же час брав участь — як головний керівник — у будівельному комітеті з перебудови православного храму. Що ж до його діяльності на посту директора Дніпровського заводу, то вже саме призначення на таку відповідальну посаду вказує на масштаб особистості Адольфа Макомаського, що підтверджувалося і чудовими цифровими даними звітів.

Дніпровський завод під керівництвом блискучої плеяди керівників-дворян перетворився на найбільше в Росії металургійне підприємство, у складі якого знаходилися кращі в Європі відділення. Зрозуміло, щоб забезпечити такі темпи зростання виробництва і якість продукції, які б не мали аналогів, завданням щонайпершої необхідності було залучити до роботи в Кам’янському провідних фахівців металургійної промисловості. Вище керівництво заводу, інженерів і службовців треба було зацікавити не лише високою зарплатнею, можливістю швидкого кар’єрного росту, але також відповідними умовами мешкання. І таке завдання було виконано.

Селище, зване Кам’янським, ділилося на три складові частини: власне село та дві рівнини, які переходили одна в іншу і являли собою заводське поселення. Більш висока з двох рівнин — Верхня колонія — послужила місцем для будівництва житлових споруд для директора і службовців, а також будівель громадського характеру.

От як в 1898 році описував Верхню колонію Ян Замараєв, кореспондент варшавського журналу «Ojczyzna» (Вітчизна): «...на горбах розташована прекрасна колонія з будинками і віллами, готелем, церквою, костьолом, парком, великими дуговими електричними ліхтарями, лікарнею, аптекою, баштою пожежної команди, прекрасною будівлею школи і палацом адміністрації, котрий вже закінчують будувати. Всі вулиці справляють враження паркових алей. Густо засаджені деревами, широкі і прямі, вони здаються спадщиною давно минулого часу, хоча існують лише кілька років!».

Громадські будівлі і житло у Верхній колонії будувалися по останньому слову житлово-комунальної техніки, вся забудова заводського поселення відбувалася за єдиним планом. Тому аристократична частина Кам’янського дуже швидко набувала рис району, що став згодом центром перетворення села на справжнє місто. Житлові будинки Верхньої колонії для сімейних інженерів і службовців містили квартири на три, чотири, п’ять або сім кімнат з кухнями і передпокоями. Невід’ємну приналежність кожного будинку становили дерев’яні служби і кам’яні льодовики, а при деяких — окремі прибудови для кухонь з кімнатами для прислуги.

Згодом громадські будівлі Кам’янського доповнилися прекрасним Заводським клубом для інженерів і службовців Дніпровського заводу, Народною Аудиторією для робітників, Зимовим яхт-клубом, чоловічою і жіночою гімназіями і цілою низкою інших чудових будівель. В далекому від столичної суєти селі півдня Російської імперії був досягнутий такий стандарт життя, що сюди охоче поїхали представники найвищого стану. А саме Кам’янське по праву одержало неофіційний титул «столиці південної металургії».

До першого січня 1913 року в Кам’янському налічувалося 40407 жителів, які за станами ділилися таким чином: 346 дворян, 53 представники духівництва, 110 почесних громадян, 12 купців, 7035 міщан, 29950 селян, 455 запасних нижніх чинів із сім’ями, 310 іноземних підданих.

Ці 346 дворян проживали, в основному, в будинках Верхньої колонії. Іншими словами, концентрація дворянства у Верхній колонії була дуже велика. І зрівнятися з Кам’янським за цим показником могло хіба що Царське Село. Зрозуміло, кам’янське дворянство представляли не одні лише інженери і службовці Дніпровського заводу зі своїми дружинами, дітьми і літніми батьками, що вийшли у відставку. Це були лікарі, викладачі навчальних закладів, учні, інші категорії жителів. Навіть фабричним оркестром керував дворянин Плоцької губернії — капельмейстер Броніслав Гаргонієвич Радзімінський.

Олександр Слоневський

Історія міста:

» Теми про місто:
- Архітектура
- Символіка міста і області
- Замітки про місто
- Історія міста
- Історичні карти
- Історія міського транспорту
- Відомі люди міста
- Історичний календар
- Місто по шматочках


copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті