Професори Гірничої Академії в руках у Махно і Денікіна або як науковці гроші добували (1920 рік, майже детектив)

Одним із загадкових періодів в історії Національного гірничого університету, який скоро святкуватиме свій 110-річний ювілей, є якраз час революцій і громадянської війни 1917-1920 років. Нагадаємо, що цей вищий навчальний заклад — до речі, перший на Придніпров’ї — був тоді, по суті, основним ядром освіти, науки і культури великого краю. Інші навчальні заклади перебували у стадії зародження, і професори, доценти й викладачі Катеринославського гірничого інституту брали активну участь в їхньому становленні. Тобто життя наукової інтелігенції було пов’язано головним чином саме з Гірничим інститутом.

Коли різні політичні сили наполегливо боролися за владу, а Катеринослав за два роки майже двадцять разів переходив з рук у руки, заняття в Інституті припинилися, багато студентів і викладачів було мобілізовано в армії різних ворогуючих сил, хтось втікав з міста з армією чергової вигнаної влади добровільно. Та все ж Гірничий інститут як установа продовжував існувати. Учені, по можливості, займалися наукою, зберігалася адміністрація, забезпечувалося збереження матеріальних цінностей (устаткування кабінетів і лабораторій, бібліотек, мінералогічної колекції і т.п.) Але все це, як і зарплатня співробітників, вимагало відповідного фінансування. Як здійснювалася діяльність керівництва Гірничого інституту з добування фінансів в умовах каруселі влад і розрухи, вдалося дізнатися в процесі вивчення історії цього вузу.

23 листопада 1919 р. закінчувався черговий термін перебування на посаді ректора Гірничого інституту професора Миколи Йосиповича Лебедєва, що займав її з 1908 р. Цей видатний учений-геолог, засновник наукової школи стратиграфії Донбасу влітку 1919 р. офіційно знаходився в науковому відрядженні на сусідній із Донбасом території Війська Донського — в районі Ростова. Очевидно, головною метою поїздки були все ж таки не наукові геологічні дослідження, а добування грошей в уряду А. І. Денікіна, який контролював тоді Південь Росії і України. Звернімо увагу: вже більше року одна влада змінює іншу, а контракт з видатним гірняком ніхто не розриває.

26 червня 1919 р. в.о. ректора Гірничого інституту професор С. А. Заборовський підписав «Посвідчення» майбутньому професору і завідувачу кафедри, а тоді звичайному викладачу, інженеру-геологу Сергію Самійловичу Гембицькому в тому, «що він відряджається у розпорядження Ректора Інституту для геологічних досліджень в Чорноморській губернії і Кубанській області на термін з 1-го липня по 15 серпня 1919 р.».

На це відрядження можна було б не звернути особливої уваги, якби в його особистій справі не опинився документ наступного змісту: «Викладачу С. С. Гембицькому. Маю честь повідомити Вас, що Правління інституту в своєму засіданні 3-го грудня ухвалило просити Вас прийняти на себе повноваження на отримання з Управління Торгівлі і Промисловості при Головнокомандуючому озброєними силами Півдня Росії авансу з сум на утримання Катеринославського Гірничого Інституту в другому півріччі поточного 1919 року, як по особовому складу, так і на опалювання будівель Інституту, в розмірі, в якому ці асигнування послідують. Зазначені суми покірно прошу Вас не відмовити доставити в Катеринослав». Документ підписаний в.о. ректора Інституту С. Заборовським і секретарем ради С. Данилевським і датований 4 грудня 1919 року.

Невідомі конкретні обставини затримали Гембицького в Катеринославі. Швидше за все, це були обставини військово-політичного характеру. Відомо, що з 28 червня 1919 р. в місті панували денікінці. Якщо 14 липня 1919 р. спроба радянських військ. вибити білогвардійців з міста не вдалася, то дії махновців були успішнішими. Перший раз вони захопили й утримували місто більше тижня в кінці жовтня, а другий раз узяли губернський центр 9 листопада і утримували його під своїм контролем впродовж місяця. Тільки 8 грудня 1919 р. білогвардійці генерала Слащова знову зайняли Катеринослав, протримавшись у ньому 21 день до вигнання їх Червоною армією і встановлення тут радянської влади.

Зрозуміло, що виїхати на Південь у цих умовах можна було тільки після 8 грудня. С. С. Гембицький ще затримався на декілька днів і виїхав з Катеринослава тільки 13 грудня, про що власноручно написав у «Заяві» на початку 1920 р.: «...Я виїхав у відрядження у справах Інституту до м. Ростова, в навчальний відділ Міністерства Торгівлі і Промисловості. У зв’язку з військовими діями, що відбувалися в Донецькому басейні, я не зміг приїхати до Ростова і був доставлений залізницею до м. Феодосії, а звідти пароплавом до Новоросійська. З Новоросійська я не мав нагоди виїхати унаслідок заняття м. Ростова військами Радянського уряду і заборони виїзду з Новоросійська всьому чоловічому населенню у віці від 17 до 43-х років. У Новоросійську я захворів на зворотний тиф».

У «Заяві» Гембицький просить компенсувати його подорожні витрати і вартість квитків, оскільки грошей на відрядження перед поїздкою він не одержував. Автор абсолютно прямо визнає, що його місія закінчилася невдачею: «Дорученого мені завдання я не виконав через обставини, що склалися».

Очевидно, небезпека справи вимагала підстраховки. Майже одночасно з Гембицьким таке ж завдання одержав інженер-електротехнік, доцент Георгій Євгенійович Євреїнов, теж майбутній професор і завідувач кафедри.

У травні 1920 р. Г. Є. Євреїнов написав до Ради інституту «Доповідну» наступного змісту: «Виїхавши з Катеринослава 8-го грудня, я прибув до Ростова 11-го і 13-го зустрівся з ректором Інституту Н. І. Лебедєвим. Внаслідок захворювання Н. І. Лебедєва висипним тифом за його проханням я прийняв готівку і виправдальні документи на суму 804035 рублів 20 грудня». Тобто гроші до його приїзду були у Лебедєва, який передав їх Євреїнову разом з документами, що свідчили про законність готівки.

Далі він змальовує обстановку, в якій опинився, перш ніж зміг доставити гроші за призначенням: «Події, що відбувалися у той час, позбавили мене можливості виїхати не тільки негайно, але і в більш-менш найближчий час в Катеринослав без упевненості, що я довезу в цілості довірені мені гроші. В середині січня я вже мав відомості, що донські гроші анульовані в Україні, але у той час не випадало ніякої можливості провести обмін такої крупної суми на радянські знаки...». Дійсно, з такими зусиллями здобуті гроші, виявляється, вже не можуть бути використані в установі, що знаходиться в Катеринославі, де вже встановилася радянська влада. І терміново обміняти на інші гроші не можна...

Читаємо документ далі: «Захоплення 8-го лютого Ростова силами Добровольчої армії знову зруйнувало фінансові операції Народного Банку, що вже налагоджувалися. На початку березня мені представився перший випадок проїхати в окремому вагоні до Катеринослава, але оскільки до цього часу мені ще не вдалося провести обмін п’ятитисячних донських купюр на радянські знаки, то мені і не довелося скористатися цією оказією. Тільки тижні два потому я, нарешті, обміняв донські знаки на тисячні і п’ятисотенні радянські знаки.

Після виконання найважливішого завдання я почав клопотати про дозвіл одержати окремий вагон для групи професорів, викладачів та інших посадовців, що поверталися до Катеринослава...». Вельми цікавим видається факт перебування в Ростові або в Новоросійську «групи професорів...». Це були, швидше за все, насильно мобілізовані в Добрармію люди.

Проте, Г. Євреїнов виявився гарним організатором, «пробивною» людиною: «Близько тижня пройшло, поки мені вдалося одержати вагон. 1 травня ми виїхали з Ростова і прибули 5-го до Катеринослава. Виправдальні документи і готівка здані бухгалтеру інституту Р. М. Гану».

Якщо читачеві вдалося дістатися до кінця цієї статті, то він, певно, побачив, скільки насправді важливих фактів історії нашого міста ми не знаємо. Описана епопея з обміном грошей у тогочасній валютній ситуації, що мінялася мало не щотижня, тягне на детективний роман. Так само виглядають і відрядження професорів через фронтове пекло, що сприймалися ними як належне — аби тільки повертали в бухгалтерії гроші, які були на це витрачені...

Ганна ШВИДЬКО
професор НГУ, доктор історичних наук