«Дніпрові хвилі»

Дмитро Іванович Яворницький

Перший номер часопису вийшов у жовтні 1910 року. Це було єдине позакиївське періодичне видання українською мовою. У вступній статті редакція писала: «Удруге серед степів колишвлинього запорозького краю лунає наша рідна мова зі сторінок часописного видання». Ще 1906 року, у пам’ятні часи громадського визвольного руху в Катеринославі вже виходили два українські часописи – «Добра порада» і «Селянське слово», але обидва скоро замовкли, не своєю волею. А тим часом відчувалась гостра потреба в такому місцевому виданні, яке б пробуджувало свідомість тутешнього українського люду, знайомило його з тим, чим тішиться або з чого сумує рідний край, яке б згуртовувало земляків в ім’я праці для добра рідної землі.

У губернії в цей час виходило чотири щоденні газети російською мовою, які знаходили собі читачів. «То невже не знайде стежки до читача невеличкий часопис, що розповість про українське громадське життя, пригадає про давню бувальщину, про те, що було колись та не вернеться», – так розмірковували ті, хто заходився коло видання часопису, потреба в якому відчувалася серед свідомих кіл місцевого українського громадянства. Це громадянство – діячі культури, історики і письменники В.О. Біднов, Д.І. Дорошенко, А.Ф. Кащенко, Д.І. Яворницький, Я.П. Новицький, Т.С. Сулима-Бичихіна, А.С. Синявський, К.Є. Котов та інші – гуртувалося, перш за все, довкола створеного в 1905 році літературно-артистичного товариства «Просвіта» – найбільшого осередку українського життя в краї. Незабаром «Просвіта» розгорнула видавничу діяльність, і «Дніпрові хвилі» стали її друкованим органом. Організатором і співробітником видання був Дмитро Дорошенко.

Редагував і видавав часопис Кузьма Єрмолайович Котов (1855–1938). Він народився і зріс на Катеринославщині, закінчив Першу чоловічу гімназію, потім слухав лекції на медичному факультеті університету в Цюріху. Після того займався сільським господарством у своєму маєтку на хуторі поблизу с. Михайлівка Катеринославського повіту, був присяжним повіреним у суді. 1979 року його заарештували за поширення серед селян соціал-революційного вчення і заслали під нагляд поліції до м. Шенкурська Архангельської губернії. Після заслання він жив і працював у Катеринославі, був членом «Просвіти». Його донька Катерина Кузьмівна також була «просвітянкою».

На сторінках «Дніпрових хвиль» опубліковано його вірші «Українська зима», «На Дніпрових хвилях», «Осінні мрії», оповідання «Павлова халепа», що виходили і окремими відбитками. Як редактор часопису він брав участь у ювілейних заходах з нагоди 50-х роковин смерті Т.Г. Шевченка, що проходили у Москві; читав привітання від редакції ювілейному шевчеківському комітетові.

Програма часопису була така: статті про громадські справи; вірші й оповідання; науково-популярні статті про сільське господарство, промисловість, старі часи на Україні, пам’ятки старовини; про українське письменство, освіту в Україні, український театр; останні звістки з українського життя в Україні та Галичині; новини письменства; дописи; листування редакції.

Навколо «Дніпрових хвиль» згуртувались як відомі сили українського письменства, так і місцеві письменники: Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Биков, Я. Новицький, А. Кащенко, М. Новицький, Д. Дорошенко, Т. Романченко, також ті, що тільки робили спроби на літературній ниві – К. Гай-Шкода, В. Тарноградський, Я. Жарко, Е. Малий, Т. Митрус, П. Тенянко та інші.

З того часу часопис виходив понад три роки. Жодна подія українського життя не залишалась непоміченою. Часопис виступив в оборону українства, коли в місцевій пресі з’явилися неприхильні до українства статті. Все це відбивалося в передовицях, це найцікавіші матеріали журналу. Написані запально, талановито, вони звичайно зачіпають стосунки між українським і російським громадянством, полемізують із наскоками на українство як з правого, так і з лівого боків. Авторами їх могли бути і Д. Дорошенко, і Д. Яворницький, і К. Котов.

Багато матеріалів присвячено розповіді про ті безмежні репресії та заборони, під якими живуть українці в Росії, про їхні домагання в справах культурних і політичних. Перш за все ці домагання полягали в тому, щоб мати змогу здобувати добру освіту своєю рідною мовою і взагалі здобути право вжитку цієї мови в громадському житті. Це статті С. Єфремова (працівник газети «Рада»), Л. Жигмайло (Л. Біднової), І. Франка, К. Коржа.

Завдяки цій боротьбі російські політичні партії почали рахуватися з українством як з поважною громадською силою. Матеріали часопису свідчать, як через своїх представників у Державній Думі члени цих партій виступали з критикою російської політики в Україні і взагалі підтримували українські домагання і в Думі, і в своїй пресі. А десятий номер часопису за 1912 рік опублікував платформу українських поступовців на виборах до IV Державної Думи.

На сторінках часопису друкувалися розвідки й нариси про славну, хоч і сумну, минулість нашого краю, вольності Війська Запорозького, що боронило рідний край, даючи іншим, щасливішим за історичною долею народам змогу вільно розвивати в себе просвіту й культуру. З них ми дізнаємося про гетьмана І. Сулиму і Самарський монастир, про Петра Калнишевського і Петриківську церкву, про Сагайдачного і слободу Половицю.

У звідомленнях часопису в усі роки найбільше зацікавлюють відомості про діяльність «Просвіти» в Катеринославі та просвітніх філій по селах Катеринославщини. Відомості говорять про такі прилюдні форми життя, як збори, вистави, концерти, читання, бібліотеки. Здебільшого це відомості про Катеринославську та Мануйлівську «Просвіти», скупенькі – про інші філії. Хвилює звістка про відкриття в грудні 1910 р. будинку «Просвіти» в Мануйлівці. Багато люду Катеринославщини прийшло на це свято, багато вітальних листів надійшло. Зокрема, О. Пчілка писала: «Честь і хвала Вам! Дай же, Боже, щоб кубельце національної освіти, звите Вами в запорозькім краю, зміцнилося й красувалося на добрий зразок і приклад іншим українцям». Микола Лисенко надіслав товариству збірник українських пісень із власноручним написом.

Це була найдійовіша «Просвіта» в Україні. Після неї пішло просвітянство по інших селах Катеринославщини – Перещепиному, Діївці, Гупалівці, Амурі, Петриківці, – де створювалися філії, власними руками селянськими по¬ставлені, власним їхнім розумом керовані. Особливо жваво й цікаво йшла просвітянська робота в роковини Шевченка, яким у часописі відведено належне місце. Але ми розуміємо, що це тільки невелика частина роботи «Просвіт» – що «їм, сердешним, приборкано крила, і вони саме більше коли виставлять якусь п'єсу або концерт улаштують», – з болем пишуть «Дніпрові хвилі». І свідченнями цього є повідомлення у 1911 році про заборону читати лекції про Шевченка по філіях, відкрити український клуб у Катеринославі, де часом улаштовувалися б гулянки. Серед осередків українського життя в Катеринославі були ще українська студентська громада в Гірничому інституті, відкрита в 1913 р. українська книгарня «Слово», про діяльність яких можна дізнатися зі сторінок часопису.

У Катеринославі не було свого професійного українського театру, але гастролі багатьох українських труп тут відбувалися частенько. Приїздили й видатні актори – Марія Заньковецька, Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Марко Кропивницький. Свою першу п’єсу українською мовою «Дячиха» виставляла тут з гуртком аматорів Тетяна Сулима-Бичихіна.

Багато сторінок часопису присвячено Дмитрові Івановичу Яворницькому та обласному музеєві імені О.М. Поля. Яворницький був центральною постаттю в діяльності «Просвіти». Майже всі її заходи відбувались за участю Дмитра Івановича. Він був розпорядником концертів-балів, вечірок, читав лекції з історій України і краю, про кобзарів, що супроводжували його лекції співом народних дум і пісень. У «Дніпрових хвилях» було опубліковано його прозові твори, повісті, нариси з історії краю: «Як жило славне за порозьке низове військо», «Драний хутір», «Русалчине озеро», «Пан Борзак і пані Борзачка», вірші – «Все йде, все минає», «Горе орла», «Шевченкові». З його пера ми дізнаємося про творчу діяльність видатних українських письменників, акторів, етнографів, зокрема Григорія Залюбовського і Якова Новицького.

Урочисто було відзначено в місті 30-річний ювілей літературної діяльності Дмитра Івановича. Свято відбулося в приміщенні міської думи на об’єднаному засіданні вченої архівної комісії та ради музею («Дніпрові хвилі.– 1913.– № 21–22»). З усіх кутків країни надійшли вітання Дмитрові Івановичу – і од просвітніх товариств, шкіл, музеїв, земства, міської управи, редакцій «Ради», «Юной России», гуртків студентів університетів, од Державної думи – від М.В. Родзянка, князя Миколи Урусова, міського голови Івана Способного, артиста Опанаса Саксаганського, художника Іллі Репіна, професорів Михайла Грушевського, Всеволода Довнар-Запольського та багатьох інших.

Є й окремі цікаві факти з громадської діяльності Яворницького. Так, на прохання М.В. Родзянка Яворницький зробив переклад українською мовою Маніфесту 17 жовтня 1905 року, який було видруковано й поширено земством у губернії. Сповіщалося, що в 1912 p., під час виборів до IV Державної Думи у Катеринославі одним із кандидатів від партії «октябристів» був Д.І. Яворницький.

Дбав Яворницький і про музейні справи, про музей. Коли в 1912 р. губернські земські збори у Катеринославі розглядали справу побудування нового приміщення для музею, то після обміркування доповіді міської думи перед гласними виступив вчений. Його промова про вагу крайового музею в Катеринославі стала вирішальною, і земські збори прийняли рішення про фінансування будівництва музею усіма голосами проти одного. Часопис сповіщав читачів про збагачення музею новими цікавими знахідками, надходженнями, дарами. У цей час було передано музеєві колекцію О.М. Поля – всього 47 773 предмети. Голова Новомосковської земської управи Магденко подарував музею новий комплект запорозького вбрання, що зберігався у родовому маєтку Магденків на Чернігівщині, а до цього часу в його маєтку Магдалинівці. А на засіданні Ради музею Яворницькому було доручено викупити нарешті могилу кошового отамана Івана Сірка, котру баба, що в її городі та могила, згодна продати за 600 рублів.

Є в часописі й цікаві факти з історії краю. В 1912 році міська дума за порадою Яворницького постановила надати деяким вулицям історичні назви замість тих, що не мають ніякого зв’язку з місцевим краєм, а часто і жодного глузду. «Тепер, – пишуть «Дніпрові хвилі», – будуть у нас вулиці Кошова, Бунчукова, Гайдамацька, Хмельницького, Гетьманська, Половицька, Сіркова». А в присілку «Екатерининский» кільком вулицям надано було такі назви: Шевченківська, Запорозька, Українська.

«Дніпрові хвилі» також сповіщали, що на Великдень 1913 року по домових церквах Духовної семінарії, Пер¬шого комерційного училища Євангеліє читалося українською мовою; про перебування в краї Олени Пчілки; про відгуки на смерть Миколи Лисенка. Тут 1913 р. вперше було видруковано казку-поему Івана Манжури «Трьомсин Богатир».

Окрему сторінку в історії «Дніпрових хвиль» і «Просвіти» займає подружжя Дорошенків – Дмитро Іванович і Наталя Михайлівна. Своїм приїздом до міста і влиттям у діяльність «Просвіти» вони спричинили пожвавлення просвітянського життя. Дмитро Іванович читав багато лекцій з історії в філіях «Просвіти», а Наталя Михайлівна віддавала весь вільний час створенню при «Просвітах» драмгуртків і організації вистав. Як актриса, що була вихованкою драматичної школи Миколи Лисенка в Києві, вона сама брала активну участь у цих виставах.

Дмитро Дорошенко був найактивнішим співробітником «Дніпрових хвиль», видрукував тут цілу низку своїх статей, зокрема матеріалів про П. Куліша, Д. Яворницького («Запорожський батько»), Т. Сулиму-Бичихіну, Ганну Барвінок, М. Лисенка тощо. Дмитро Іванович також написав книгу «З минулого Катеринославщини. Коротка історія краю і його заселення» (видано «Просвітою»).

Таким чином, Дорошенки поклали багато сил на громадську роботу в місті, і тому дуже тепло вшанувала своїх товаришів вечерею рада товариства «Просвіта», прихильники і друзі Дорошенків у 1913 році, коли подружжя виїжджало до Києва.

З від’їздом Д. Дорошенка пов’язаний і сумний для «Дніпрових хвиль» факт. Останній номер часопису за 1913 рік сповістив, що в наступному році «Дніпрові хвилі» виходити не будуть. І хоча редакція часопису гадає, що найголовнішою причиною цього є брак літературних сил, все ж це не зовсім так. Сили були, і вони збільшувалися, гартувалися на сторінках часопису. Спричинилися ж до закриття політичні обставини – з початком нового революційного піднесення зріс опір йому самодержавства. Та й матеріальні обставини, коли передплата не покривала всіх видатків на видання, не сприяли малому провінційному виданню, яке не мало допомоги ні від кого й нізвідки. Все це призвело до закриття журналу. Українська громада Катеринослава втратила свій єдиний друкований орган, а ми втратили унікальне, найповніше джерело з історії визвольного національного руху в краї.