Види Дніпропетровська «епохи Нірінберга»

Міськвиконком. Центральний проспект

Нічний проспект

Цирк

Цирк

Цирк

Парк Шевченка

Парк Шевченка

Парк Шевченка

Парк Шевченка

Будинок на розі вул. Дзержинського і просп. Карла Маркса

ж/м Перемога

Просп. Героїв, ж/м Перемога

ж/м Перемога, Набережна

***

ж/м Перемога (Лоцманський)

Перемога

Будівля

Проспект Героїв з висоти

Бульвар Слави після дощу

Місячна колонія

Від себе як автора цих рядків скажу: чим більше дізнавався про нього, тим важче було охопити, осягнути і зрозуміти... Та все ж таки, спробую розповісти про головне...

Одного разу, а було це 14 квітня 1967 року, в житті 31-річного архітектора Павла Нірінберга відбулися відразу три знаменних, на перший погляд, ніяк не пов′язаних одна з одною події. У нього народився син, він одержав ордер на квартиру і наказом по інституту «Дніпрогромадпроект» був призначений на посаду ГАПа — головного архітектора проектів. «Все склалося!..» — радісно і не без захоплення повідомляв він своїм друзям і близьким. І це був вірний знак того, що він виявився на своєму місці в потрібний час. Але до цього доленосного моменту відбувся неймовірний ланцюг подій і обставин.

Ну хіба міг вразливий хлопець з провінційного містечка Вінниці уявити собі, що колись вирушить підкоряти «найкрасивіше місто країни Ленінград», як він його називав? І хоча місто його мрії з першої спроби його не прийняло, — прохідного бала не вистачило — хлопець не зневірився. Саратовський будівельний технікум і практика на будівництві стануть його першими і теперішніми часовими життєвими університетами.

Батьківське напуття і прагнення молодої людини «чогось у житті досягти» все ж таки приведуть його в найпрестижніший вуз країни — Ленінградський інженерно-будівельний.

Будучи на п′ятому курсі, він вперше спробує себе у творчому конкурсі — і переможе! Оформлення декількох об′єктів Ленінграда до всесвітнього фестивалю молоді і студентів в Хельсінках буде відзначено його поїздкою до Фінляндії, де архітектору-початківцю пощастить особисто зустрітися з Алваром Аалто. Він побуває в майстерні великого архітектора. До речі, на «великих» йому щастило, і він не втрачав нагоди у них вчитися. Так, керівником його дипломного проекту стане знаменитий Лазар Хідекель — батько суперматичної архітектури, учень Шагала і однодумець Малевича. «Нічого не відбувається в житті випадково, — пізніше наставлятиме Павло Нірінберг своїх студентів, — якщо до своєї мрії не прикласти максимум старання».

Після закінчення архітектурного факультету молодий фахівець їде за направленням до Сибіру. (Закон того часу зобов′язував кожного студента відпрацювати три роки за розподілом). У Красноярську молодому фахівцю довіряють розробку відразу декількох важливих об′єктів, серед яких — будівля міськвиконкому, міськкому партії, Палацу Молоді. Творча кар′єра складалася більш ніж вдало. Але все-таки молодому й амбітному архітектору хотілося більшого.

Павло вже тоді знав собі ціну. Працював багато і самовіддано. Проте, за всі три роки його жодного разу не підвищили — ні в зарплаті, ні на посаді. Давали зрозуміти: «Молодий, потерпиш…». Його обурювало таке ставлення начальства до себе. І коли за два місяці до закінчення терміну відпрацювання йому, простому архітектору, запропонували відразу посаду ГАПа і підвищення зарплати з 90 до 240 рублів згідно зі штатним розкладом, він скипів:
— Де ж ви були раніше?.. Все одно поїду!

Якось у журналі «Архітектура СРСР», солідному на ті часи виданні, де дипломна робота Павла Нірінберга була відзначена як краща, на очі йому потрапило оголошення: «Дніпропетровськ запрошує...». Випадковість це чи ні, сказати зараз важко. Але те, що ці два друковані слова його загіпнотизували і надалі визначили його долю, — факт!

На його рішення переїхати до Дніпропетровська вплинуло багато чого: і образа на Красноярськ, де не оцінили його по достоїнству, і чиновницьке свавілля, і незадовільнені амбіції молодого і талановитого. А може, все було простіше: Павло шукав свободи творчості?

Щоправда, де її тоді було знайти? Яка могла бути свобода, якщо горезвісна ухвала ЦК «Про боротьбу з надмірностями в архітектурі» діяла на всьому просторі величезної країни, яку називали «шоста частина суші»?

То були часи Микити Хрущова. І партія під його керівництвом проголосила: «Нинішньому поколінню жити при комунізмі». Павло був упевнений, що і в світлому майбутньому, куди його зазивали, будинки і вулиці обов′язково повинні бути комфортними і гарними. Але в післявоєнний час, щоб виконати наказ «партії і уряду» і розселити людей з комуналок, радянські архітектори були вимушені вирішувати задачі суто утилітарні — дати кожній сім′ї, хай по маленькій, але квартирі. Серійне панельне виробництво запанувало над індивідуальним будівництвом. А роль архітекторів зводилася лише до прив′язки типових проектів. Архітектура з області мистецтва перейшла у розряд ремесел. Творча душа молодого архітектора бунтувала: ну хіба можна «з панелі зробити капітель»?! Забігаючи наперед, скажу, що йому це одного разу вдасться...

Дніпропетровськ 60-х. Обласний індустріальний центр швидко набирав темпи цивільного і промислового будівництва. Місто гостро потребувало хороших фахівців в області містобудування. Вони з′їжджалися звідусіль — як молоді, так і досвідчені. «Заманюючи» благами, батьки міста не скупилися і надавали всі умови для нормального життя і творчості. Молоде подружжя Нірінбергів спочатку поселилося в елітному гуртожитку для аспірантів, а вже через рік — у своїй власній квартирі. А, скажімо, архітектору Володимиру Весніну, вічному супернику Павла у справах творчих, пощастило більше. Ордер на квартиру він одержав прямо в аеропорту, куди прилетів зі Свердловська. Але найголовнішим було те, що тут, в Дніпропетровську, надавалася можливість будувати за індивідуальними проектами і, що важливо для людей творчих, на конкурсній основі.

Під дахом «Дніпрогромадпроекту» зібралася могутня когорта архітекторів. Їхні імена добре відомі. Це Яшунський, Супонін, Халявський, Зубарев, Чмона і Веснін. Серед них особливо виділявся Павло Нірінберг. Він поклав початок сьогоднішньому Дніпропетровську.

На багатьох сувенірних листівках «Види Дніпропетровська» незмінно красуються побудовані за проектами Павла Нірінберга будівлі: міськвиконком, цирк, літній театр у парку Шевченка. Вони довгий час були брендами, як тепер говорять, а по суті, визначали обличчя міста. Навіть зараз, через десятиріччя, його дітища не загубилися на фоні сучасної міської забудови.

18-поверховому житловому будинку з книжковим магазином по вул. Дзержинського вже за 30. Це одне з перших творінь архітектора. Фахівці відразу відзначають: «добре посаджений». Висотна композиція будинку задумана як архітектурна домінанта, яка позначає вершину горба. В лаконічно прямих лініях «будинку книги», як його називають городяни, відображається минула епоха. Та все ж будівля спроектована настільки майстерно, що і через десятиріччя не втратила своєї привабливості.

Але найбільш унікальним є те, що «висотка» зібрана зі скупого набору панелей певних серій. При цьому досягти вдалого планування квартир було дуже складно. Говорять, Павло стільки думав про це, що одного разу воно йому просто наснилося.

Помітну роль в архітектурному обличчі міста відіграє будівля цирку. І через 28 років його називають унікальним і за формою, і за змістом. В день відкриття, а саме 24 грудня 1980 року, місцева газета писала: «Увечері, коли цирк запалює вогні, шатер, як у фокусі ілюзіоніста, перетворюється на вогнедишний вулкан з обпаленими краями. Світлові і шумові ефекти виконані в стилі справжньої циркової вистави. І немає сенсу писати на цирку: „ЦИРК”».

Архітектор Анатолій Єжов, який довгий час працював разом з Нірінбергом, розповідає чимало цікавого про те, що залишилося «поза проектом»:
— Про те, як створювався цирк, — говорить він, — можна написати захоплюючу книгу. На манеж виходили... архітектори, правда, не під час циркових вистав. Ми зустрічалися з відомими артистами — клоуном Нікуліним, дресирувальницею хижаків Бугрімовою, Заріповим, відомим своєю джигітівкою. Ми розпитували до найдрібніших подробиць, як зробити арену зручною і безпечною для людей і тварин. А деякі секрети Кіо-старшого закладалися вже на етапі проектів. Він відкривав нам таємниці своїх фокусів, і нас зобов′язували підписувати «папери про нерозголошення».

Як народилася ідея цирку у вигляді шатра? Можливо, її підказала сповідь старого трубача. А він розповів таку історію... Зазвичай в куполоподібних цирках звук замість того, щоб іти до глядачів у залу, повертається назад на арену, артисту у вуха. Барабанні перетинки від цього сильно страждали, і музикант втрачав слух. А купол цирку у вигляді шапіто створив прекрасну акустику для всіх глядачів і вирішував багато інших проблем. Шатрове покриття виконано із збірних залізобетонних елементів — такого в Союзі ще не було.

Павло багато в чому був людиною унікальною, закоханою в свою професію, особливо в її творчий процес. «Одружений на архітектурі...» — не без докору говорили близькі йому люди. Якщо його поглинала якась ідея, то він навіть для рідних здавався «не від світу сього».

— Мені було 10 років, — згадує старша дочка Тетяна. — Добре пам′ятаю, як ми сиділи за сніданком і тато їв свою улюблену смажену картоплю. Ми з мамою помітили, що на великій плоскій тарілці він задумливо розкладав вилкою якийсь незрозумілий узор. І мама запитала його: «В чому справа, чому не їси?..». Пізніше ми зрозуміли, що відбувалося з ним у той момент. З картоплі «соломкою» він викладав планування майбутнього жилмасиву «Перемога», удостоєного згодом Державної премії СРСР.

Архітектор Микола Андрущенко, лауреат Державної премії України розповідає:
— Найяскравішим образом жилмасиву «Перемога», що запам′ятовувався найбільше, стали балконні огорожі у вигляді вітрил. Щоб мешканці не спотворили фасад саморобним склінням, Нірінберг розташував огорожі лоджій під певним кутом. Але «умільці» подолали і цю перешкоду. Архітектурний образ виявився настільки вдалим, що його почали повсюдно тиражувати. Автору це не подобалося, і Сергій Зубарев, тоді головний архітектор міста, вольовим рішенням заборонив використовувати цей прийом в інших житлових районах.

— Те, що відбувалося тут, в Дніпропетровську, в 70-80 роки минулого сторіччя, — згадує голова обласного Союзу архітекторів Андрій Шковира, — викликало заздрість і у киян, і у ленінградців, і навіть у москвичів. У нашому місті проводилися всесоюзні наради з обміну досвідом, різноманітні зустрічі і конкурси. Саме дніпропетровські архітектори першими затіяли висотне будівництво, ризикуючи і репутацією, і навіть долею. Про «хмарочоси» на Перемозі, побудовані методом ковзаючої опалубки, говорила вся країна, писали на перших шпальтах газет «Правда» та «Известия». Це теж були проекти Павла Нірінберга.

Треба визнати, що творчі ініціативи дніпропетровських архітекторів не всім були до душі. І відмовити старалися, деколи, на найвищому рівні і під різними надуманими приводами. Віктор Григорович Бойко (перший секретар Дніпропетровського обкому партії з 1983 по 1987 рік) згадує:
— Якось на порядок денний Держбуд СРСР поставив серйозне питання: обговорення генерального плану Дніпропетровська. Зі всього Союзу, а таке бувало нечасто, запросили керівників проектних майстерень міст-«мільйонників» послухати дніпропетровців. І ми зважилися на сміливий крок: показати архітектурну новинку — будинки-підкови, які збиралися зводити на березі Дніпра. Проект нам дуже подобався, і ми вважали, що його підтримають на найвищому рівні. І ось під час обговорення на очах у присутніх головний архітектор країни, не називатимемо його імені, ебонітовою указкою (тоді такі в моді були у високого начальства) став так завзято відколупувати макети будиночків від планшета, що ті, немов пробки від шампанського, шумно злітали у стелю. При цьому високий урядовець категорично заявив: «Ми не можемо поселити людей так, щоб вони з біноклем один до одного у вікна заглядали...».

Архітектурні споруди, якщо вони є шедеврами або епохою, повинні жити, незалежно від їхнього віку, тим життям, для якого призначалися спочатку. Навіть якщо їм на зміну приходять нові, більш сучасні будівлі. Сумно дивитися на Кінолекторій (одна тільки назва говорить про минулу епоху), розташований у парку імені Шевченка. Павло Нірінберг називав його своїм улюбленим дітищем. Дерева, що проростають крізь металеве покриття, за ідеєю Зодчого говорять про незримий зв′язок живого і штучного. До речі, щоб поліпшити акустику, архітектор придумав дах незвичної підвісної конструкції. У міських властей навіть сумніви виникли: «А чи витримає вона натиски дощу і вітру?». Для цього порожнини металевих місткостей вирішили по самі вінця заповнити водою, щоб дати навантаження максимальне.

Сам же архітектор не зі сторони спостерігав за всім цим, а сміливо ступив під дах, як колись конструктори мостів ставали під опорами при проходженні першого навантаженого «товарняка». Цей його жест був настільки переконливим арґументом, мовляв: «надійно, ручаюся життям», що питань більше не виникало. Правда це чи легенда, схожа на правду, — не знаю. Але Нірінберг був людиною багато в чому непередбачуваною, і я допускаю, що це цілком могло відбутися.

У літнього театру в парку Шевченка є ще одна напівзабута історія, яка викликає до нього добрі почуття у людей старшого покоління.

Сподіваюся, що вони пам′ятають, як у тільки-но відкритому літньому театрі проходив Всесоюзний фестиваль радянської пісні. Вів його Олександр Масляков, уже тоді відомий телеведучий. Передача з парку Шевченка, ясна річ, в записі, транслювалася на всю величезну країну. Недавно в одному з інтерв′ю Тамара Гвердцителі зізналася, що перемогти в цьому конкурсі їй, молодій співачці, допомогла прекрасна акустика літнього залу. На жаль, іде в Літу традиція давати концерти для городян під дахом літнього театру парку Шевченка.

Як відомо, сучасна архітектура інтернаціональна. І Павло Нірінберг це довів і своєю долею, і творчою діяльністю. На початку 90-х він взяв участь в міжнародному конкурсі на проект радянського павільйону на виставці Експо в Севільї (Іспанія). І був удостоєний другої премії.

Вже будучи в Америці, змагався в конкурсі на проектування театральних кас в центрі Нью-Йорка. І знову робота архітектора Нірінберга була відзначена.

Старша дочка Тетяна живе і працює в Берліні. Вона навчає німецьких студентів архітектурним азам за підручником, написаним її батьком у співавторстві з провідними викладачами тоді ще Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту.

Сьогодні по-різному оцінюють його від′їзд до Америки. Одні шкодують, що втратили Наставника, Вчителя, Майстра. Інші — гідного суперника, який високо тримав професійну планку і був авторитетом і совістю архітектурного цеху Дніпропетровська. Хтось вважає, що він зробив помилку, а хтось переконаний, що заокеанська медицина продовжила йому життя.

Павло Нірінберг не переривав зв′язку з Україною. Його турбували проблеми збереження історично цінної забудови, регіональної самобутності, взаємодія старого і нового в архітектурі рідного міста. Він відчував ностальгію по друзях, колегах і роботі. Він заздрив сучасним можливостям у фінансуванні, технологіям, відсутності совкових нормативів і заборон.

Визнанням його авторитету стали досить часті відвідини дніпропетровськими колегами Нью-Йорка, де він жив. Зустрічі, дискусії і обговорення послужили приводом для відкритого листа в Інтернеті, в якому Павло Нірінберг висловив своє бачення архітектурного розвитку Дніпропетровська.

Творчі люди, якщо вони по-справжньому талановиті, якщо вони щось встигли зробити, ніколи не залишаться у забутті. І якщо ми згадуємо сьогодні про Павла Рафаїловича Нірінберга, про те, що він заклав у нас і який слід залишив в архітектурному житті, значить, ми говоримо і про себе, про своє ставлення до міста.

Ігор Родіонов