Катеринослав: місто і революція

Генерал-поручик армії Української Народної Республіки Михайло Омелянович-Павленко прибув в Катеринослав восени 1917 року на посаду командира бригади. Перед ним стояло завдання - організувати «такі військові частини, які були б здібні не тільки до мітингування, але й до бойових акцій». Своє перебування в місті генерал описав вже в еміграції: його спогади видані в 1935 році в Празі. Значну їх частину складають розповіді про гострі конфліктні ситуації у військовому середовищі і про сутички з населенням, що вимагали втручання військових.

Як помітив мемуарист, «всякого безладу і бешкетів взагалі було достатньо», але особливої напруги вимагала боротьба з хвилею нападів на винні й горілчані склади, що охопили всю Катеринославську губернію восени 1917 року. Оскільки в Катеринославі був величезний склад спирту, було вирішено тримати рідину у великих баках, що з′єднувалися трубами з місцевою каналізацією, щоб у разі потреби швидко ці баки звільнити. Такий технічний пристрій вимагав часу, а настрій жадаючого алкоголю населення ставав все більш рішучим, тому влада застосувала психологічний тиск: склад обтягнули дротом, розповсюдивши по місту чутки, що при торканні дріт миттєво електризується.

Дух хвилювань витав у повітрі, чекаючи лише приводу, щоб якось проявити себе. Одним із таких поштовхів став арешт відомого на Катеринославщині вбивці на прізвисько «Бєлошапка». Натовп, готовий лінчувати злочинця, узяв в облогу в′язницю. Для її захисту був висланий кінний ескадрон, який цілий день утримував натовп від рішучих дій. Проте надвечір позначилася утомленість: серед конников пішли розмови, що не варто мучити себе і коней через розбійника, який насправді заслужив покарання. В цій ситуації М. Омелянович-Павленко проявив себе як знавець людської психології. Прагнучи уникнути деморалізації загону, він пішов на хитрість: наказав двом молодим старшинам влаштувати мітинг, засудити на ньому контрреволюційну діяльність начальника застави (тобто самого М. Омеляновича-Павленка), розхвалити Ради, а потім спрямувати натовп до штабу Ради, щоб вручити ухвалу його членам. Маневр вдався: розпалений політичними мовами народ залишив територію в′язниці, і злочинець був негайно вивезений з Катеринослава.

М. Омелянович-Павленко згадував, що організаційна робота і реагування на соціальні виклики забирали весь час і увагу, тому «Третій Універсал прийшов на нас, як сніг на голову». Інформацію про його підготовку начальник застави одержав за два дні до проголошення документа. Було вирішено пошанувати подію урочистим парадом, який мав підняти авторитет як центральної української влади, так і місцевої, катеринославської. Святкування ухвалення Третього Універсала перевершило найсміливіші очікування мемуариста і стало свідоцтвом того, що вага українського елементу в місті виросла. Центральна площа Катеринослава - Соборна - була заповнена військовими з національними прапорами, представниками громадянських і урядових організацій. Після богослужіння, яке велося українською, відбувся запланований парад. Особливо значним і зворушливим був момент вшанування пам′яті Т. Шевченка: «Я бачив, як все поле схилило свої голови при співі декількох сотень голосів Заповіту; бачив, як військо і натовп опустилися на коліна, коли величезніший прапор, на якому був образ Шевченка, повільно і шанобливо рушив уздовж фронту військ. Мало хто міг стриматися, щоб не пролити сліз, а дехто і зовсім не міг володіти своїми нервами».

Описав М. Омелянович-Павленко і листопадове пожвавлення політичного життя в Катеринославі, викликане виборами в російські Установчі Збори. Нагляд за передвиборчою кампанією викликав досить песимістичні відчуття: «Все розбивалося об темноту мас»; «стихія, що розбушувалася... знала тільки «хочу землю, хочу волю, хочу... », а що з цим «хочу» будуть вони робити - один Аллах відав».

У розпал кампанії М. Омелянович-Павленко виїхав до Києва: в листопаді 1917 року його кандидатуру затвердили на пост начальника військових шкіл України. Удруге генералу судилося відвідати Катеринослав в жовтні 1918-го — як представнику гетьманського уряду, для з′ясування перспектив створення тут Козацьких Кошів. Незважаючи на те, що «на Кайдаці можна було бачити типів, які могли б служити для полотна Рєпіна ще хорошою моделлю», перспективи створення в місті козацьких загонів виявилися примарними: «Атмосфера в місті — значно більш похмура і загрозлива, ніж рік тому. Головним осереддям неспокою стає Брянський завод, місце народження численних войовничих прокламацій і листівок. Восени 1918 р. місто нагадує будинок, який закривають, чекаючи на сильну завірюху».

Ісак Мазепа, в подальшому прем′єр-міністр уряду Директорії і один із близьких соратників Симона Петлюри, знаходився в Катеринославі близько двох років — з початку 1917-го до січня 1919 року. За цей час, описаний ним у спогадах «Україна у вогні і бурі революції», він став свідком неодноразових змін влади в місті. Як представник урядової організації заготівок для армії і агроном за освітою І. Мазепа став членом Управи Губерніального Продовольчого Комітету, створеного за наказом із Петербурга. В його описах катеринославського періоду місто служить лише фоном для зображення конкуренції між різними політичними силами за вплив на населення. Ісак Мазепа також аналізує причини поразки в Катеринославі українських національних сил: він бачить їх у неукраїнському характері губернського міста і проросійських настроях вищих прошарків населення. «За два роки революційного життя в Катеринославі, з його понад 200 000 населенням, я не пригадаю, щоб ряди нашої української інтелігенції поповнилися хоча б півдесятком «обернутих» малоросів. Як була нас жменька в два десятки чоловік на початку революції, такою і залишилася до самого мого від′їзду з Катеринослава». Українські організації так і не змогли піти далі за установи освітньо-культурного характеру — на думку І. Мазепи, засідання Української Губерніальної Ради міста більше нагадували «збори звичайної «Просвіти», а не політичної організації, здатної гідно репрезентувати Центральну Раду на місцях. Помітно програвали українські організації і у сфері засобів масової інформації, сподобившись у 1917 році тільки на видання неперіодичного «Вісника Товариства «Просвіта» і на відділ у російському тижневику «Народная жизнь». В той же час в Катеринославі продовжували виходити дві російськомовні газети («Придніпровський край» і «Південна зоря»), і кожна російська політична партія мала власне видання.

Перший Універсал в місті був прийнятий схвально, проте «в загальне положення українства на Катеринославщині він не вніс ніяких рішучих змін: як і раніше, так і тепер всі апарати влади залишалися в неукраїнських руках». А Третій Універсал, за словами І. Мазепи, прийшов у Катеринослав раптово і особливого ентузіазму не викликав, оскільки містив несподівану тезу про федерацію з оновленою Росією.

Відмінності в політичних симпатіях міста і села виявили вибори у Всеросійські Установчі Збори. Тоді як по губернії в цілому українські партії одержали понад половину всіх голосів, в Катеринославі вони зайняли третє місце, поступившись бунду і більшовикам. І. Мазепа коментує цю ситуацію так: «в той час, як українське село успішно відвойовували з-під російських впливів українські соціалісти, чуже, неукраїнське місто поступово ставало головною базою російських більшовиків».

У спогадах є цікаві відомості про успішність більшовицької агітації. В грудні 1917 року в Катеринослав з Петербургу прибув один із створених в Росії українських полків — полк гетьмана Орлика (за характеристикою І. Мазепи, своєрідний «троянський кінь», присланий для підриву діяльності Центральної Ради зсередини, але розгаданий в Києві і відправлений від гріха подалі в Катеринослав). Наївні місцеві українці зустріли новоприбулий полк із безмежною радістю, і це їх підвело: «Більшовицька пропаганда так затуманила голови цим «синам України», що, коли пізніше дійшло до боротьби з більшовиками, вони проголосили нейтралітет і не схотіли битися за українську владу».

Та все ж до кінця зими 1917 року українські військові загони в Катеринославі склали значну силу, відкрито виступити проти якої катеринославські більшовики не наважувалися. Але на початку 1918 року ситуація змінилася через загальний наступ військ радянської Росії. Свідоцтвом того, що чаші терезів погойднулися, став дрібний випадок — захоплення броньованого автомобіля в українських частин. Під загрозою артилерійського обстрілу українське командування вимагало від працівників Брянського заводу, куди перевезли авто, його негайного повернення. Оскільки загроза не подіяла, наступного дня завод бомбардували. Одночасно з цим українські війська зайняли пошту, телеграф і почали оточувати будинок Катеринославскої Ради. Стурбована перенесенням боїв на вулиці міста, в протистояння втрутилася Міська Рада, запропонувавши своє посередництво. Вночі з Брянського заводу для переговорів виїхала делегація. В дорозі її затримали українські постові, але після з′ясування обставин відпустили. Більшовики, що чекали приходу російських загонів із Харкова, використали цей епізод для затягування переговорів, стверджуючи, що українська сторона нібито порушила умову недоторканності делегатів. Незабаром в Катеринослав прибули більшовицькі загони Єгорова, і в місті запанував терор: «Серед білого дня на вулицях ловили і розстрілювали «буржуїв». Будинок «військово-революційного штабу», де скоювалися всі ці розправи, став жахом для катеринославського населення».

Влада більшовиків протрималася в Катеринославі недовго. 3 квітня 1918 року після важких боїв у місто вступили загони Вільного козацтва, а слідом — австро-угорські війська генерала фон Арна (за договором між Німеччиною і Австро-Угорщиною, Катеринославщина, Херсон, Поділля і Південно-Західна Волинь увійшли до сфери впливу Австро-Угорщини). Українським силам довелося організовувати органи місцевої влади самостійно, без підтримки Києва: «Наша «вища влада» в губернії, так би мовити, «висіла в повітрі, — писав Мазепа. — Як і раніше, ми не одержували звідти ніяких директив... Київ не відповідав навіть на наші листи». Відомості про прихід до влади Павла Скоропадського прийшли в місто тільки першого травня, після того, як міськими вулицями спокійно пройшла першотравнева маніфестація.

Далі на сторінках спогадів І. Мазепи з′являється полковник М. Омелянович-Павленко — шляхи авторів двох мемуарів перетнулися. Як вже згадувалося, останній як представник гетьманської влади повинен був сформувати в Катеринославі Козацький Кіш. Ще раніше за указкою гетьмана почалося розформовування вже існуючих українських частин, і Катеринославська організація Вільного козацтва також підлягала ліквідації. Цілком природно, що пропозиція М. Омеляновича-Павленка стала прекрасним приводом прилаштувати безпритульних вільних козаків (тих з них, хто не записався в залізничну жандармерію). Як пише І. Мазепа, М. Омелянович-Павленко, не знайомий із справою, був дуже задоволений проявленим ентузіазмом новобранців. І. Мазепа покинув Катеринослав у січні 1919 року, напередодні встановлення в місті більшовицької влади.

Цікаву інформацію про Катеринослав пори гетьманату містять спогади людини, яка, на відміну від двох згаданих вище, залишилася невідомою, оскільки не посідала керівних посад. Йдеться про мемуари сотника С. Левченка, вміщених у 1938 році в еміграційному варшавському виданні «За державність: Матеріали до історії війська українського». В 1918-му автор знаходився в рядах 8-го Катеринославського корпусу, підпорядкованого гетьману, а вже в еміграції в Польщі він охоче відгукнувся на заклик видання Українського Військово-історичного Товариства до учасників революції присилати свої спогади. Провідні теми заміток С. Левченка — військові справи корпусу і контакти новоприбулих солдатів із місцевими установами і жителями, часто крізь призму їхнього ставлення до українського питання. Текст витриманий цілком у дусі побажань редакції «За державність»: уникати ура-патріотичних характеристик і не закривати очі на поразку української революції.

Поверховий погляд на українське суспільство Катеринослава справив на С. Левченка пригноблююче враження. Для його опису сотник вживає ті ж слова, що і Мазепа: «Є невеликий гурт українців: урядовець із пошти, урядовець із канцелярії військового начальника, псаломщик із сестрою, десятка два молоді і все... Місто абсолютно чуже, «обмосковившееся». Використовування української мови зустріло неприйняття на всіх рівнях — від обурення в штабі корпусу, де не хотіли розуміти «мазепинську» мову, до побутових висловів типу: «Черт бы их побрал с этой галицкой мовой». Доходило до курйозів: місцевому ксьонду ніяк не могли втлумачити, що перед ним старшини української армії, а не польські вояки, тому що «він не міг зрозуміти, що така армія може бути».

На подив автора спогадів, спроби розпитати місцеве населення про славні традиції минулого їх краю, навіть серед дніпровських дідів-лоцманів, не дали бажаного результату: «ніхто не знав нічого про якусь там «Січ». Так само ніхто нічого не пам′ятав з історії Хортиці, лише розповідали, що «на узбережжі є садиба, де перед війною жили німці, а з перебігом війни їх вигнали, і селяни захазяювали Хортицю».

Всі три мемуарні тексти написані активними учасниками української революції, для яких Катеринослав був лише етапом політичної або військової діяльності, і всі тексти виникли після поразки революції, в еміграції, і були розраховані, перш за все, на емігрантське читацьке середовище. На виклад подій і оцінки авторів істотно вплинула та очевидна обставина, що на момент написання спогадів їм був відомий результат визвольних змагань. Звідси і їх першочергова увага до питання: чому так відбулося? Основною причиною поразки українських сил автори вважають слабкість національної свідомості і нестачу національних кадрів.

Ясна річ, що, читаючи спогади М. Омеляновича-Павленка, І. Мазепи й С. Левченка про революцію в Катеринославі, ми, перш за все, знайомимося з самими авторами. Якщо І. Мазепа в своєму тексті зосереджується на змалюванні політичної ситуації регіону в загальноукраїнському контексті, тим самим недвозначно трактуючи свій текст як хроніку — історію революції, побачену на власні очі, то М. Омелянович дає більш детальний опис власне катеринославських подій. До того ж, текст останнього більш оптимістичний, що, ймовірно, пов′язано з реальними успіхами автора в створенні українських військових формувань у регіоні. Замітки ж С. Левченка мають більш приватний характер: автор обмежується описом власного досвіду й особистих вражень від Катеринослава гетьманської доби.

Можливо, ці особливості стратегій і способів написання вплинули на те, що далеко не всі події катеринославського життя знайшли своє віддзеркалення в текстах усіх трьох мемуаристів. Позначаються тематичні пріоритети і компетентність кожного з авторів. Чи не єдиною загальною темою для них є уявлення про живучість січових козацьких традицій, «козацького духу» в місті над Дніпром. Цікаво, що М. Омелянович та І. Мазепа відтворюють цю, очевидно, вельми поширену віру, пояснювану в загальному контексті «відродження нації», а С. Левченко спростовує її, покладаючись на особисті «польові дослідження».

Питання ж про те, наскільки представлена в мемуарній літературі картина ходу революції в Катеринославі відповідає «історичним реаліям», є темою окремого дослідження.

Тетяна Портнова,
науковий співробітник лабораторії історії Придніпров′я Дніпропетровського національного університету