Вулиця 8-го Березня, 19: особняк, що ним не був

Цей будинок вперто продовжують називати садибою. Причиною цього є і його пишний вигляд, і самотнє розташування на великій ділянці. Всі зовнішні ознаки відповідають нашому уявленню про пишну резиденцію багатого катеринославця. Тільки от історія цього не підтверджує.


Хоча в 1880-х роках будинки «мешканців» вже досягли сучасної вулиці 8-го Березня, але далі вони не просунулися. Між міськими кварталами і старовинним Архієрейським будинком утворився великий пустир. Тут планувалося створення великого кварталу, але через велику кількість ярів це виявилось неможливим без серйозного перепланування. Але міська влада чомусь вирішили не поспішати з його виконанням. Пустир «вріс» у місто і навіть отримав назву - Архієрейська площа. Великий, зарослий травою простір, перетинався Архієрейським проїздом - мощеною дорогою, обсадженою тополями, яка вела від Архиєрейської вулиці до воріт Архієрейського будинку (сучасна вул. Д. Донського).

Тільки в 1907 р. Міська Дума приймає рішення про забудову площі. Проект розбивки нових кварталів був виконаний досить швидко, і вже в 1908 р. відбулися торги на нарізані тут земельні ділянки. Відразу ж, щоб уникнути плутанини вирішили змінити і адреси. Будинки, розташовані по південному краю ліквідованої площі, отримали нумерацію заново-створеною Палацевою вулицею. А ділянки в нових кварталах - по Архиєрейській площі (причому номери йшли не за проїздів між кварталами, а за проектом землекористування).

14 липня 1908 р. було оформлено і продаж ділянки № 17 по Архиєрейській площі. Придбана колезьким секретарем Семеном Івановичем Краснокутським ділянка значилась на розі Архієрейського проїзду (він же Архієрейська вулиця) і Палацевої вулиці і мала стандартні для нового району розміри: 10 саж. по Архиєрейській і 20,65 саж. по Палацовій. Усього її площа становила 206,80 саж. ціною по 10 крб. за сажень. Причому містом було обумовлено, що з моменту продажу відповідальність міста за цілісність кордонів ділянки припиняється, і власник повинен сам стежити за сусідами. Крім того, місто залишило за собою право на безкоштовну прокладку через ділянку комунікацій з відновленням можливих ушкоджень за рахунок підрядників.

Семен Краснокутський так і не зміг почати будівництво і 17 березня 1910 року продав «пустопорожню» ділянку статському раднику Миколі Самсоновичу Папчінському за 2 700 крб. Великий поміщик Катеринославського повіту і відомий земський діяч М. Папчінський був не просто заможною людиною, але і непоганим організатором. У це важко повірити, але до 1 серпня 1910 будівництво будинку вже було повністю закінчено. Нові будови оцінювались в 26 927 крб. Головний будинок мав два з половиною поверхи і невелику мансарду. На першому поверсі містилась квартира в 7 кімнат, а на другому - в 6 кімнат. У підвалі знаходились кухня, двірницька, пральня, погреби та котельня центрального опалення. Ще одна кухня і невелика кімната, на диво, розміщувалися в мансарді. Крім будинку на ділянці знаходився тільки кам'яний сарай з сінником і льохами.

Відрізняючись зовнішньої пишнотою, будівля майже не мала внутрішньої оздоби. Можливо, це пов'язано з тим, що ще до закінчення будівництва було прийнято рішення про те, що його орендарем стане відкрившийся в місті Учительський інститут. Але офіційно договір між домовласником та керуючим Катеринославською дирекцією народних училищ Віктором Григоровичем Дмитровським був підписаний тільки 14 серпня 1910 р. Вважається, що М. Папчінський здав свій будинок інституту з метою допомогти новому навчальному закладу. Однак з тексту укладеного договору видно, що це далеко не так. Якщо чесно, то я ще не зустрічав більш жорстко складеного орендного договору.

Учительський інститут орендував будівлю на 3 роки за ціною у 3 700 крб. на рік. Домовласник брав на себе ремонт даху, водопроводу, каналізації та опалення, якщо їх пошкодження не було пов'язано з недбалістю орендаря. В іншому випадку ремонт виконувався за рахунок інституту. На нього ж був покладений і весь поточний ремонт. Вся перепланування, необхідне для розміщення навчального закладу, проводилась за його рахунок. При цьому після закінчення терміну оренди інститут повинен був, знову ж таки повністю за свій рахунок, відновити первісне розпланування. Було обумовлено, що господар має право насаджувати сад, беручи для поливу дерев стільки води, скільки буде потрібно, за рахунок інституту. Вражає і пункт про пеню в разі дострокового виїзду інституту з орендованих приміщень. У цьому випадку плата повинна була бути виплачена за весь термін оренди.

Інститут виконав всі умови домовласника і залишив будівлю лише 1 серпня 1913 р., чітко в обумовлені терміни. Всю свою подальшу історію будівля використовувалась як звичайний житловий будинок. До громадянської війни тут було тільки 2 квартири. А з 1920-х рр., коли тут розмістився житловий кооператив одного з вузів, їх стало значно більше.

Валентин СТАРОСТІН,
начальник інформаційного центру МГО «Інститут Україніки»