Таємниця Андріана Кащенка

Адріан Кащенко

У кінці березня 1921 року в Катеринославі, у віці 63 років помирав Андріан Феофанович Кащенко - головний контролер місцевої залізниці. В останні роки він мешкав - і там же завершував свої многотрудні земні дні - в нагірній частині міста, по вулиці Басейній, в триповерховому будинку під номером 24, де й наймав квартиру - для себе і для свого власного видавництва. Принаймні, така адреса - вул. Басейна, 24 - вказана в списку абонентів Катеринослава на 1915 рік - на сторінці 65 зазначений номер телефона Кащенка: 23-95, та адреса.

Останні три-чотири роки Андріан Феофанович тяжко хворів, та попри все, тоді ще залишалася надія - бодай і благенька - на видужання. Та й затята хвороба іноді відступала - коли на тиждень, а коли й на місяць, і тоді здавалося, що все найгірше вже позаду, а попереду буде тільки краще. Під час такого чергового просвітку Андріан Кащенко, хоча й почувався кепсько, але зводився на ноги і увесь переповнювався сподіванкою "ще покозакувати" і ще "ряст потоптати", займався і службою, і власним видавництвом - треба було видавати дешеві книги для українського народу, - і письменницькими справами.

Головний контролер крайової залізниці, чиновник, скажемо, значний у місті, Андріан Кащенко був і залишився назавжди українським письменником - за це ми його сьогодні й згадуємо. І ми згадуємо, і інші нащадки теж згадуватимуть цю незвичайну людину ~ Андріана Феофановича Кащенка - національного письменника України.
Року 1883-го у Катеринославі вийшла друком книжечка, якій судилося стати першою українською книжкою, виданою на Придніпров'ї. Написана вона в жанрі анекдота і мала довгий - в дусі тих часів, -заголовок: "Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи. Оповідання А.Торішнього".

Це псевдонім, справжнє прізвище А. Торішнього - Андріан Кащенко, тоді молодий і дрібний залізничний службовець двадцяти п'яти літ від роду. Йому й судилося стати першим українським письменником нашого козацького краю. Через 96 років після закладки міста! Такою жорстокою була русифікація в українському Придніпров'ї, що її здійснював російський уряд на правах колонізаторів: заборонялося українське книгодрукування, заборонялася українська преса, школа, театри, церкви, самостійність та виборність в управлінні чи судочинстві. Вже не кажучи про катерининське рабство, аракчеєвський режим, емські укази, жандармське правління Петра Першого, валуєвські циркуляри про те, що нібито "ніякої окремої малоруської мови не було, немає і бути не може". Тож і не дивно, що лише через 96 років з'явилася українська книга в українському місті на березі Дніпра. І написав її мовою, якої нібито не було і бути не могло, не хто-небудь, а зрусифікований колонізаторським режимом сусіднього царя місцевий чиновник, згодом "облагодетельствуваний" все тим же чужим царем генеральським званням та значною платнею. За життя і по смерті про А.Кащенка говорили - та ще й зараз говорять, у наші дні, - як про загадкову постать в рідній літературі.

"Таємниця Андріана Кащенка поки що не розгадана до кінця", - так дещо інтригуючи розпочинає Микола Шудря свою післямову "Співець козацького ордена", вміщену у випущеному видавництвом "Січ" однотомнику цього своєрідного українського письменника з Наддніпрянщини.

І далі в тій же післямові М.Шудря пише:

"Важко збагнути, як же вигнанець за неуспішність із гімназії, випускник юнкерського училища, якого зовсім не вабить військова службова кар'єра,
а невдовзі дрібний залізничний службовець - молодий контролер, зненацька сідає за письмовий стіл й береться за перо белетриста. Але не в царині російської словесності, заохочуваної державою в провінції, а на ниві українського, зневажуваного й переслідуваного тоді, красного письменства".

Справді-бо, збагнути не просто. До всього ж варто згадати, що "дрібний залізничний службовець" А. Кащенко невдовзі стає - після свого переведення на Кавказ на посаду головного контролера на будівництві залізниці Туапсе-Майкоп-Армавір - дійсним статським радником. В умовах тодішньої дійсності цей чин відповідав генеральському, річна платня 7 000 карбованців. Гроші, як на той час, дуже і дуже значні. І хоч посада була необтяжливою, але вона давала певне місце й вагу в тогочасному суспільстві. І ось "його превосходительство", маючи таку платню, дозвілля й вагу в суспільстві, замість того, щоб спілкуватися з йому подібними "превосходительствами" і, отже, далі успішно робити кар'єру, хилиться до Благодійного Товариства імені Т.Г. Шевченка (з ним він співпрацював ще під час своєї попередньої служби в столиці імперії), контактує - досить тісно - з відомими українськими громадськими діячами того часу, за свої гроші купує українські книги й роздає їх місцевим українцям (зокрема слухачам Варваринської виноградарської школи), виступає з рефератом про життя і творчість Кобзаря, друкує оповідання в часописах Києва, Полтави, Катеринослава, читає і перечитує твори Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського, Якова Новицького, Аполлона Скальковського (цю славетну когорту він і сам згодом поповнить), вивчає народні думи, пісні, перекази, легенди. Задумів з історії України в нього багато. "Коли б то було чотири руки, - зізнається він в одному з приватних листів, - щоб заразом писали, так тоді, може, й вичерпав би усі теми".

Все це аж ніяк не допомагало генеральській кар'єрі в російській імперії. За подібну діяльність тодішня власть імущих по голівці своїх служилих людей не гладила! (і в ті часи, і в пізніші, вже в наші, коли більшовицька імперія зводила зі світу українця, радянського генерала Григоренка тільки за те, що він не забував чийого він роду-племені). Але Кащенку і цього мало - він не просто пише твори з історії України, з великою симпатією і синівською любов'ю до рідного народу, а пише їх... українською мовою. Забороненою царизмом не лише для своїх генералів, а й навіть для самих українців, званих зневажливо малоросами-хохлами. Дивувався цьому й рідний брат дійсного статського радника академік Микола Кащенко:
Коли саме Андріан зацікавився українським рухом і як він став письменником, я про це не можу сказати нічого. В нашому батьківському домі не заведено було розмовляти рідною мовою (як це типово і для наших днів - Б.Ч.), хоча, звісно, ми її прекрасно розуміли, бо постійно спілкувалися із сільським населенням узагалі і з місцевими хлопчиками особливо. В гімназії я не помічав у Андріана нахилу ні до української мови, ні до письменства".
Отож, підсумуємо сказане: народився Андріан Кащенко в поміщицькому маєтку батьків Веселий, що на Січеславщині (не забуваймо, із восьми Запорозьких Січей, що існували, у нашому краї було шість! Недарма ж місто певний час носило ймення Січеслав!), де не говорили рідною мовою. Не говорили, бо українське панство в ті часи було майже поспіль зрусифіковане і служило чужій загарбницькій імперії, а не рідному народові. Навчався Андріан в російськомовній гімназії, жив у місті в такому ж оточенні, закінчив юнкерське училище, куди, звісно, "мову хохлів" не пускали й на поріг, служив у Катеринославі, Пермі, згодом в Петербурзі, а вже в Туапсе дослужився до генеральського чину й солідної платні. І натомість став... українським письменником. Більше того, писав українською мовою, тоді справді і зневаженою, і жорстоко переслідуваною, мовою кухні, мовою вчорашніх кріпаків, мовою, якої, як державно вказував міністр Валуєв, і бути не могло!

А він писав - мовою свого бідного, підневільного, безправного, позбавленого державності народу, чия країна була перетворена на колонію північного сусіда, писав про його героїчну історію, що вже тоді була забутою і занехаяною і переслідуваною - як вияв сепаратизму, це до сімнадцятого, і - націоналізму - вже після сімнадцятого і аж до наших днів за всі роки правління більшовиків.

Повернувшись з Туапсе до рідного Придніпров'я, А. Кащенко переобтяжений в Катеринославі службою (з початком війни 1914 року більше половини залізничних контролерів було забрано на фронт), очолив місцеву "Просвіту", діяльно керував власним видавництвом, і одночасно багато писав, завершуючи свій головний задум: створити популярну історію Війська Запорозького: сам, на власні кошти видає свої та чужі твори - щоб нести і в маси просвіту, слово друковане, щоб будити пам'ять, і щоб зберегти рідну історію, і адже без минулого в народу ніколи не буде майбутнього.

Ось така таємниця українського письменника і громадського діяча Андріана Кащенка. Хоча, як поміркувати, то ніякої таємниці взагалі і не було. Бо письменник про все сказав в одному із своїх листів до друзів (пояснюючи, чому він так рідко з ними спілкується);
"Часом і моя душа рветься до людей - поговорити хочеться, посумувати в купі, а як набіжать пекучі справи служби, то й про людей забудеш, тільки Україна не забувається, а стоїть повсякчас перед очима...".

Ось вже нарешті вся таємниця: стоїть Україна повсякчас перед очима, ніколи не забувається. І тому ніхто, навіть всемогутня і страшна імперія не могла йому заборонити писати про Україну, писати українською мовою і служити повсякчас Україні.

Повернувшись чотирнадцятого року до Катеринослава, Андріан Феофанович мовби на здоров'я не скаржився, а весь поринув у роботу - як службову для заробітку, так і письменницьку для душі й обов'язку. Про те, що попереду вже замаячив кінець -Андріан Феофанович навіть не відчував. Йому тоді виповнилось п'ятдесят шість - вік ще козацький, про який кінець могла бути мова!

Ще й через два роки - у шістнадцятому - він мав такі міцні й надійні ноги і здоров'я здавалось, було невичерпним. Сам - один, взявши за свій рахунок відпустку, він подався в нелегку мандрівку Подніпровським Низом, сходив уздовж (з обох боків) і впоперек Великий Луг - святі козацькі місця! (Коли б не було Великого Лугу, то не було б і запорожців -в це він твердо вірив).

Ой Січ-мати, ой Січ-мати, А Великий Луг - батько!

Ще рік тому він заходив у такі нетрі, куди й здорованю не просто було дістатися, виходив-вилазив всі балки та байраки, яри і кручі, лісові та очеретяні пущі, дослідив острови, відвідав села й зимівники - де його тільки не носило! Тоді ж він написав і видав значне документальне оповідання "Великий Луг Запорозький". Сьогодні це одне з не багатьох достовірних оповідань про те, яким був Великий Луг, козацький край, знищений вже більшовиками, котрі сплюндрувавши, залили його водою, перетворивши святі місця України в болото, у стоячу воду - розплідник синьо-зелених водоростей!

Того ж року А. Кащенко завершив і основну працю свого життя, обсягом у 24 друковані аркуші - "Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове", твір, якому судилося стати бестселером. Вже були написані п'єси, а також повісті та оповідання,
що принесли йому славу: "Мрії і дійсність", "Тяжкий гріх", "Перерід", "Дрібні оповідання", і особливо "На руїнах", "Над Кодацьким порогом", "Славні побратими", "Під Корсунем", "У запалі боротьби", "З Дніпра на Дунай", "Запорозька слава", "Зруйноване гніздо" та інші речі.
"В історію, як полізеш, - писав він, - то береш матеріал для однієї речі, а вже десять нових тем просяться, щоб і їх на світ божий повести".

Його твори не просто несли знання в маси, вони будили душі свого люду, піднімали, виховували його національну самосвідомість.

"Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове" побачили світ в урочу годину лютневої революції, коли заворушилася й прокинулася від сну до дій уся Україна, - пише упорядник однієї із книг А.Кащенка, виданих вже в незалежній Україні. - Робітники й селяни усвідомлювали свою причетність до творення історії, зі зброєю в руках вони боролися з кілька віковим гнітом царату за свою особисту волю й державну незалежність, і нехитромудра читанка про Запорозьку Січ - особливу релігійно-демократичну республіку - допомагала повсталому людові дошукуватися національних підвалин, відновлювати козацькі звичаї й обстоювати світлі ідеали своєї самостійної державності".

Андріан Кащенко встиг написати чимало. Вже по його смерті дослідник рідної літератури Сергій Єфремов підготував до друку шість томів Андріана Феофановича, котрі досі так і не побачили світу. Ні російський царизм, ні радянські більшовики не хотіли видавати співця України і зокрема її славної запорозької вольниці.

"Чим же привабив читача Андріан Кащенко? - запитує вже згадуваним дослідник його творчості М.Шудря і сам же й відповідає: - Насамперед - простотою й дохідливістю викладу найскладніших історичних подій і явищ. Це пояснюється природженою залюбленістю автора в той край, де гартувалися козаки, й тонким розумінням душі українського народу, що впродовж століть зберігає звичаї й волелюбність Запорозької Січі. А ще вмінням слухати думи й пісні України, в яких Україна вславляє своїх історичних гетьманів і кошових отаманів...".

Хто б знав, хто б подумав тоді, що після шістнадцятого року він уже ледве-ледве переставлятиме ноги. О, доле, якою ж ти часом буваєш жорстокою, немилосердною і несправедливою до кращих людей епохи!

Стійке покращення настало тільки після осені сімнадцятого і хворий тоді навіть зважився на далеку дорогу до Києва - щоб попрохати відставки у залізничного начальства, бо далі працювати він не міг.

Як свідчить його старший брат, згадуваний академік Микола Кащенко, Андріан Феофанович хоча від недуги й оговтався, але далеко не зовсім; говорив він нерозбірливо, й так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив. Приїхав Андріан до Києва з тим, щоб виклопотати собі від нової влади (мається на увазі уряд Української Народної Республіки - Б.Ч.) відставку й пенсію. Але його вмовили залишитися на службі в надії на поліпшення здоров'я.

З тією надією Андріан Феофанович і додому повернувся. Але надії так і не судилося збутися. Здоров'я гіршало з кожним днем, віра у видужання згасала. Зрештою, він зрозумів, що це вже все. З осені 1919 року письменник більше не зводився з ліжка - лежав без руху, не міг ні розмовляти, ні читати, ні писати, що гнітило його чи не найбільше. В мозку ще спалахували іскорки якихось задумів, недописаних сторінок, носились уривки, окремі фрази, слова... Лежав він усіма покинутий і забутий, і здавалося, нікому не потрібний.
Сусіди якось написали у Київ до брата, але той так і не приїхав.

Почалася агонія. Затяглася вона на довгих три роки. І три роки нещасний письменник лежав на спині нерухомо і німо - він все чув і все розумів, але ні сказати що, ні бодай ворухнутися не міг. Катові такого не побажаєш! Думки його були десь далеко-далеко - іноді сльоза скочувалась по запалій, зарослій щоці.

Усіма забутий і покинутий... Це було найтяжче усвідомлювати, тому смерть повинна була прийти до нього, як милосердна рятівниця.

"У своєму сімейному житті Андріан був справжнім мучеником, - напише згодом його брат. - Із ним не лише повторилася історія Сократа й Ксантіпи, а ще вона ускладнилась тим, що Ксантіпа неодноразово кидала його, а потім знову поверталася до нього. Й Андріан усе це терпів із чисто ангельською покірністю й ніколи не нарікав на свою долю. Принаймні, я єдиний раз почув од нього й то не скаргу, а якусь фразу, яка лише опосередковано давала підставу зрозуміти, що він вважає своє родинне життя цілком розбитим...".

І далі брат згадував, дивуючись витримці й доброму характеру Андріана: "Завжди й незмінно він був працелюбний, поміркований, незрушно спокійний. За весь свій вік я не зустрічав ще такої людини...". В іншому місці, згадуючи свої дитячі роки, Микола Кащенко зазначає, що "Андріан був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем і із ангельською поведінкою... Був він надзвичайно лагідним, спокійним і врівноваженим... У тих виняткових випадках, коли він у чомусь заперечував мені, то це висловлював так м'яко й діловито, що неможливо було не поступитися перед ним. Він уже з малих літ набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвідченого дідуся".

29 березня 1921 року Андріана Феофановича Кащенка не стало. Як виносила його в домовині українська громада, квітували верби й за вітром летів з її сережок жовтий пилок та на каштанах ось-ось мали лунко тріснути набубнявілі бруньки-свічечки. Над нагірною частиною Катеринослава дзвінко гули весняні вітри. Шуміло голе віття, дерева вже проснулися в передчутті весни і сік бурхливо потік у їхніх тілах. Взагалі, кінець березня на Придніпров'ї це ще не зелена весна, а швидше всього, як весна гожа й не дощова, весна світла, коли далечінь стає напрочуд прозорою, наче кришталевою, як джерельна гірська вода і - світлою, світлою. Блакитніє небо, сяє сонце, пташки співають. І душа тоді кудись поривається і чогось багне - незвіданого, нового. А трапляється, що кінець березня випадає холодним, дощовим, з обважнілими сірими хмарами, що готові плакати то мжичкою, то снігом...

Несли покійного ясного сонячного дня вулицею Басейновою, нині вона носить ймення Писаржевського, це одна чи не з найкоротших вулиць міста: по правому боці 26 будинків, по лівому, здається, на половину менше. Будинок під номером 24 вцілів. Це й сьогодні ще міцна будівля на три поверхи. Жаль, але меморіальної дошки про те, яка людина мешкала в ньому, на будинку ще немає. Але віримо, що вона там буде.

Поховали козацького співця на Севастопольському кладовищі. Вже в пізніші часи те кладовище зруйнували бульдозерами і могила А.Ф. Кащенка втрачена назавжди. Письменник став крихтою рідної землі, а твори його не просто збагатили рідну культуру й літературу, а стали часткою душі України.

Але й по смерті письменнику не давали спокою і ганьбили та очорнювали його чесне ім'я постійно десь із тридцятих років і до останніх днів есересерії - за велику синівську любов до свого народу письменника обзивали "буржуазним націоналістом" і заборонували не лише його видавати, а й навіть добрим словом згадувати. А за читання і розповсюдження його творів відправляли в "места не столь отдаленные".

Якщо царська імперія не могла купити А.Кащенка навіть генеральською платнею, то більшовицька тоталітарна імперія успішно купувала чиновництво навіть дрібними посадами і воно відразу ж цуралося своєї мови, ставало Іванами, котрі не пам'ятають своєї рідні, такими войовничими інтернаціона-лістами-безбатченками, лакеями і холуями влади імущої, що повсюди клеїли патріотам ярлики націоналізму та сепаратизму. Такі манкурти продавалися не за генеральське, а навіть за єфрейторське звання. А таким Україна швидко забувається, бо вони думають про свою вигоду та кар'єру. Це вони і їм подібні написали в УРЕ (том 5, стор. 77) таке:

"Кащенко Андріан Феофанович... український письменник буржуазно-націоналістичного напряму". І далі: "...з буржуазно-націоналістичних позицій висвітлював історичне минуле України, зокрема історію козаччини".

Під цим пасажем стоїть конкретне прізвище пасквілянта, але ми його згадувати не будемо - забагато для нього честі. Та й пасквілянт той виконував замовлення очорнителів України, вони наказували йому: ганьби своє, рідне, обляпуй його діячів багном... І він виконував наказ своїх хазяїв. За все те ж єфрейторське звання. І так людина, котра стільки зробила для врятування історії рідного народу, опинялася у ворогах. У героях же ходили лише ті, хто очорнював рідну історію, хто вивертав її навиворіт, біле називаючи чорним і навпаки, хто допомагав Україну втримувати в рамках безправної колонії північного сусіда. Та, як кажуть, Бог їм судія, єфрейторам-прислужникам! Вони й так обділені долею. А ось Дмитро Яворницький (його теж за радянської влади забороняли й обліпляли ярликами) залишиться навічно - як слава і гордість України. Як і Андріан Кащенко, як і багато інших чесних сподвижників і рятівників нашої історії, нашої національної самобутності й гідності - земля їм пухом, вічна їм пам'ять і шана межи українцями! Свої знамениті "Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове" Андріан Кащенко розпочав словами про те, що "...козаки були дітьми українського народу й завжди дбали про рідний край, захищали його від ворогів та обстоювали свої права і долю".

Тепер ми знаємо, що й автор цих рядків Андріан Феофанович Кащенко теж був сином українського народу - вірним і незрадливим сином - і теж дбав про рідний край - своєю невсипущою працею, словом поетичним і сердечним своїм, серцем своїм щирим, помислами своїми і діями.