Вулиця Шмідта, 17: спадщина державних монополій

Існування в місті власного лікеро-горілчаного заводу стало помітним тільки на межі 1980-1990-х років, коли він почав випускати горілку власних марок. До цього часу завод не стільки виробляв товар, скільки виконував державну функцію наповнення бюджету.


Своєю появою на світ завод зобов'язаний реформам, проведеним у 1890-ті рр.. міністром фінансів Росії Сергієм Вітте. За десять років управління фінансами С. Вітте ввів у країні золоту валюту, подвоїв протяжність казенних залізниць, повністю реорганізував податкову систему, змінив характер зовнішньої торгівлі і банківської справи, виграв «війну митних тарифів» з Німеччиною. Але головним діянням його часу, як у пам'яті сучасників, так і в пам'яті нащадків, було введення казенної винної монополії та розширення акцизної системи. Суспільство ставилося до нової монополії вкрай негативно. Ставлення економістів було двозначним. З одного боку було ясно, що реформування країни потребує коштів, і введена монополія є далеко не найгіршим шляхом їх отримання в короткостроковій перспективі. З іншого боку, розуміння того, що третина держбюджету тримається «на горілці», не могло не викликати тривоги.

Катеринославський казенний очисний винний склад був відкритий в 1897 р. На ньому робилось доочищення довізного спирту та переробка його в затверджену тоді горілку міцністю в 36°. Ефект від його відкриття перевершив всі очікування. Вже на початку 1898 р. було розпочато розширення комплексу: надбудова 2-х поверхів над частиною будівель, будівництво нової котельні та цистерн. При складі працював і 1-й округ Катеринославського акцизного управління (держава продовжувала брати акциз зі спиртного навіть в умовах власної монополії).

На початку ХХ ст. склад був крупним комплексом, до складу якого входили виробничі, складські, адміністративні і житлові будинки. Був тут і власний приймальний покій для хворих або травмованих робітників. Як не дивно це звучить, але на складі проходило ще й культурне життя. 26 січня 1913 року в заводській їдальні була поставлена п'єса Карпенка-Карого «Сто тисяч». За іншими відомостями, вистави неодноразово ставились тут і раніше.

З початком Світової війни та запровадженням «сухого закону» робота складу була зупинена, а потім він опинився в центрі серйозних заворушень. Серед міської бідноти поширилася чутка, що «добрий цар» заборонив продавати горілку, але дозволив роздати те, що є на складах. Місто був вражено кількістю жебраків та пияк, які з відрами, банками, пляшками, тазами, мішками обклали завод, не розходячись навіть ночами в очікуванні «розливу». Доброта уряду, проте, так далеко не заходила, і «розлив» не відбувся. Спорожнілі приміщення були частково пристосовані під розміщення 9-го Катеринославського госпіталю Всеросійського земського союзу на 90 ліжок. Тут же, в добре обладнаній слюсарній майстерні заводу, пропонувалося налагодити і виробництво військового спорядження, але цю ідею так і не реалізували.

У роки громадянської війни склад використовувався як казарма, але вже на початку 1920-х рр.. він числився за Спиртотрестом. Кілька років тут тільки зберігали спирт і горілку, що завозились в місто. Повноцінна робота почалась тільки в 1925 р., коли почав діяти спирто-горілчаний завод № 4 Центроспирту. Друге відкриття заводу відбувалося в сприятливих умовах нової державної монополії на спиртне. Про масштаби діяльності заводу свідчить кількість випитого в 1926 р., коли місто спожило 99997 відер горілки і 567 відер наливок, а в цілому по округу горілки було випито 185 446 відер. Разом з тим монополія позначалася на діяльності заводу не кращим чином. У 1926 р. торгівельні організації неодноразово скаржилися на байдуже ставлення заводу до упакування і транспортування продукції. Багато було і аварій. З огляду на специфіку підприємства, аварії супроводжувалися апокаліптичними картинами у вигляді потоків горілки і спирту, що лились по двору і вулицях. У 1927 р., після початку держкампанії по боротьбі з алкоголізмом, завод мало не збанкрутував. Ця кампанія була найуспішнішою в історії Росії і Радянського Союзу. Саме завдяки її успішності вона була різко згорнута вже в 1928 р., коли стали зрозумілі сумні фінансові підсумки минулого року.

У 1930-х рр.. завод серйозно реконструюється і розширюється. А з початку 1939 р. Дніпропетровський горілчаний завод «Главлікергорілка» нарешті починає випуск звичайної для нас горілки міцністю в 40°. Перші її партії вийшли в тарі 0,45 л за ціною з посудом в 5 крб. 45 коп. Майже не потерпілий в 1941 р. завод працював весь період окупації. На диво, він добре пережив і 1943 р., і вже незабаром після звільнення знову почав розлив своєї продукції.

У 1978 р. лікеро-горілчаний завод потрапив до переліку підприємств, які, на думку Дніпропетровської міськради, повинні були бути зупинені до 1 січня 1979 р. і надалі виведені за межі житлових кварталів міста. На його роботу це рішення аніскільки не вплинуло, і на своєму старому місці він цілком успішно пережив і перебудову, і падіння державної монополії в перші роки незалежності.

Валентин СТАРОСТІН,
начальник інформаційного центру МГО «Інститут Україніки»