Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.

ИСТОРИЯ ГОРОДА

Про ліквідацію Січі без жалю і суму

Давно вже стало звичкою сприймати українську історію як суцільний мартиролог жалобних подій, серед яких ліквідація Запорозької Січі року 1775-го виглядає одним із найдраматичніших епізодів. Примхлива Кліо ніби наврочила Україні, давши їй лихих сусідів і страждання як невід'ємний модус буття. Історія України — наче сповідь одвічного підлітка, що ніяковіє перед великими дядьками, постійно отримує стусани і шукає по світу добру душу, яка мала б достатньо гуманістичної вихованості, аби погодитися, щоб на неї вихлюпнули багатовікові шмарклі, та й пожаліла небораку, а ще краще — заступилася.

Якось велика тітка Катерина ІІ дорікала великому дядькові Григорію Потьомкіну за невдалий маневр російського флоту проти турецького. Її не задовольнило пояснення, що причиною начебто була погана погода: адже ота погода була однаково поганою як для росіян, так і для турків. А от барометр української історії переконує, що погода буває поганою виключно для українців. Невдаха-підліток настільки спантеличений проблемами свого віку, що не добачає величини проблем великих дядьків і не усвідомлює, що сам може стати для них великою проблемою. Якби добачив, то виріс би до великого дядька та не гаяв часу на нікому не цікаві жалощі.

Суспільство з перебитим хребтом

Придушення царем Петром I антимосковського виступу Івана Мазепи 1709 р. зламало хребта Гетьманській Україні. Кривава різанина в Батурині, руйнування Чортомлицької Січі, пущені по Дніпру плоти з шибеницями зі страченими козаками знаменували першу перемогу імперської Росії над українським "сепаратизмом". Суспільство з перебитим хребтом настільки розгубило орієнтири, що не наважилося сприймати як ворога того, хто завдав йому такої тяжкої травми. За висновком дослідниці Світлани Лукашової, у той час більшість представників української політичної еліти опинилися в ідейному тупіку, що не дозволяв ані сформувати єдиний образ ворога – цей необхідний елемент будь-якої національної ідеології, ані окреслити національні завдання. Єдине що лишалося – тихцем зберігати куці рештки автономії та не дратувати швидкого на розправу господаря імперії надмірним обстоюванням козацьких прав та привілеїв. Розгубленості додавало й проголошення Мазепі анафеми російськими церковними ієрархами, яких крутий норов Петра I відучив розрізняти служіння Господу Богу від утилітарної служби імперії.

Сама ж імперія росла і міцніла не тільки силою зброї та релігійної пропаганди. Для еліт підкорених народів вона відкривала заманливі перспективи зробити фантастичну кар'єру не у своїй – затісній для шанолюбства – країні, а у масштабах найбільшої держави світу. На це спокусився багато хто: поволзькі татари Годунови, ногайські князі Юсупови та Урусови, прибалтійські німці Бірони й Остермани та українці Розумовські, Безбородьки, Кочубеї, Трощинські й Гудовичі. Запаморочливі можливості володіти величезними маєтками і тисячами душ кріпаків, тішитися брутальною зневагою до нижчих за рангом, брати хабарі в масштабах, які досягали рівня річного бюджету пересічної європейської країни, – ось що перетворювало забуття своєї любої вітчизни на річ приємну і корисну. Ті ж із козацьких старшин, кому доля не всміхалася настільки широко, щоб вони могли зробити кар'єру в Петербурзі, плекали надію на здобуття російського дворянства. Задля цього слід було якомога швидше збільшувати статки, перетворювати зубожілих козаків на кріпаків та за першої-ліпшої нагоди відхопити землі у менш верткого сусіда. Хабарництво, судова тяганина, принизливі пошуки "правди" у Петербурзі, жага збагачення з головою поглинули нащадків славетних козацьких старшин, що за "золотих часів" Хмельниччини мали геть інші справи.

Парадокси Запорозької автономії

Після руйнування Чортомлицької Січі запорожці більше 20 років пробули в турецькокримському підданстві. Змучені штучним від'єднанням від Гетьманщини, вони повернулися до підданства Росії та заснували у 1734 р. Нову Січ на річці Підпільній. Відчуття переламаного хребта і приреченості на покору російській владі глибоко вросло у психологію кошових отаманів, котрі навіть у стані роздратування діями Петербурга здригалися від самої думки про те, що жахіття 1709 р. може відбутися знову.

Нова Січ, за висновком Михайла Грушевського, була лише слабкою тінню старої Січі. Втім, за цією політичною тінню крилися нові економічні явища. Виникнення мирних кордонів з Кримським ханством і припинення татарських набігів сприяли підвищенню безпеки життя на порубіжжі. Український хліборобський люд вабили вільні від панщини запорозькі землі. В глухих закутках степу виникали села, хлібні ниви й галасливі торжища. Як писав історик Михайло Слабченко, "і містечка переорганізовувалися на новий кшталт, хоча зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вешталися запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші".

Останній запорозький кошовий Петро Калнишевський досягнув успіхів у заселенні безлюдного степу, чим закладав основи економічної незалежності Війська Запорозького. Змінювалася і вдосконалювалася управлінська мережа Запорожжя, суворо переслідувалися ті запорожці, що за старим звичаєм промишляли грабунком на торговельних шляхах, нападали на кримських татар і ногайців чи гайдамачили у Польщі. На кінець 1760-х рр. Калнишевський був чи не єдиним козацьким урядовцем, який нажив величезний статок, не завдячуючи при цьому імперії.

Проте козацький загал не виявив спроможності усвідомити, що дії кошового відповідають інтересам усіх запорожців. Та, мабуть, і самому отаманові забракло хисту сформулювати спільну мету і переконливо донести її до масового сприйняття. А метою могло бути ніщо інше, як докорінне реформування Війська Запорозького, розвиток землеробства і торгівлі за рахунок скорочення архаїчної економіки порубіжжя, що трималася на здобичництві і рибальстві. Незадоволення Калнишевським росло: одні бунтували проти спонукання до дисципліни, інші вважали, що дозвіл селянам селитися у запорозькому степу брутально порушує козацькі звичаї, когось дратувала заможність січових урядовців, а дехто сам мірився взяти до рук булаву як гарантію майбутнього багатства. 26 грудня 1768 р. на Січі спалахнуло повстання. Повстанці погромили корчми і, вдосталь попиячивши, відчули достатньо сили для обрання нового кошового отамана.

Будинок Калнишевського оточила юрба, наміряючись його вбити. Проте він зміг вибратися через дах і, перевдягнувшись у чернечу рясу, пройти непоміченим до російського гарнізону, розташованого неподалік у Новосіченському ретраншементі. Раніше отаман не без підстав побоювався допускати росіян до внутрішніх справ Війська Запорозького і саботував імперські розпорядження, що суперечили інтересам козацького товариства. Тепер же він не мав іншого вибору, як іти на змову з імперією. Наступного дня російські каноніри, порушуючи інструкції про невтручання у справи запорожців, вкотили гармату на січове середмістя й почали розстрілювати повсталий натовп картеччю. Скоро почала працювати слідча комісія, до складу якої були введені російські офіцери; у Сибіру з'явилися перші запорожці.

Козацька автономія дала велику тріщину, крізь яку не забарилася пролізти гнучка та всюдисуща імперська влада.

Невідворотна служба імперії

Восени 1768 року розпочалася затяжна російсько-турецька війна. Калнишевський ще поводив себе як майже незалежний урядовець. Всупереч петербурзьким указам він прийняв на Січі турецьких посланців, вислухав їхню пропозицію про перехід Війська Запорозького на бік Туреччини і не став чинити жодних перешкод для їхнього від'їзду. Пізніше йому пригадають цей випадок. Але на той час імперія не могла обійтися без служби запорожців і дивилася крізь пальці на їхні зухвальства. Та під час війни залежність Запорожжя від російської влади неухильно зростала, запорозькі військові команди, підпорядковані російським офіцерам, діяли вроздріб на різних театрах воєнних дій. Зростала й частота обміну знаками приязні між кошовим отаманом та російськими генералами.

Навесні 1771 р. князь В. М. Долгоруков повів свою армію на Крим. Його авангард складала команда з 500 запорожців на чолі з Опанасом Ковпаком. Козаки, добре знаючи кримські шляхи і тактику татарського війська, вели за собою основну армію. 12 червня Долгоруков прибув до Ор-Капи (Перекопу) – фортеці, що перекривала прохід до Кримського півострова. Її обороняло 70-тисячне військо на чолі з ханом Селім Гіреєм. Татарська кіннота під прикриттям фортечних гармат затіяла перестрілку з російською кавалерією. Тоді Долгоруков замислив відволікаючий маневр, здійснити який допомогли запорожці. Завдяки йому росіяни оточили ханські війська і розстріляли їх із гармат, а запорожці і донські козаки довершили справу. Під час переслідування, що розтягнулося більш ніж на 30 верст, вони наздогнали і забили на смерть близько тисячі татарських вояків.

Запорожці й далі рухались в авангарді армії, доки не стали табором поблизу Кафи (сучасної Феодосії) – найпотужнішої фортеці Криму, в якій Селім Гірей вдруге зібрав величезне військо – до 90000. 28 липня туди підійшли основні війська Долгорукова. Наступного дня татарські кіннотники невдало атакували росіян, після чого козаки Опанаса Ковпака переслідували їх впритул до міської брами. Невдовзі російські гармати розтрощили турецькі батареї, що прикривали підступи до міста. Втративши надію на оборону, турки і татари кинулися в море, аби вплав дістатися до турецьких кораблів, що стояли в кафинській гавані. Багатьох дістали російські кулі і ядра, решта потонули, так і не допливши до рятівних суден.

Росіяни стали повними господарями Криму.

Мавр, що зробив свою справу

Відразу після здобуття Кафи команду полковника Ковпака відрядили на блокування турецької фортеці Кінбурн, що перекривала вхід до Дніпро-Бузького лиману. Лише на місці нової дислокації Ковпак зміг скласти реєстри вбитих у Криму запорожців і відіслати їх до січової церкви "на всегдашное поминовение". Та от про тих, хто вижив у кримському поході і тепер перебував у кінбурнських шанцях, російські генерали геть забули – козаки опинилися серед голодного степу без продовольства, платні за службу й фуражу; до того ж ще під час повернення з Криму в них відібрали всі військові трофеї. Більше 400 озброєних людей просто загубилися в бюрократичних нетрях імперії: на листи Калнишевського генерали відповідали, що ця група запорожців не введена під їхнє командування, тож і клопотатися про її забезпечення мають не вони. Поки справа з'ясовувалася, Січ власним коштом виплатила козакам те, що їм була винна імперія.

Починалася зима, але запорожцям не дозволяли розійтися по домівках. Вони разом з нещасними російськими солдатами продовжували блокаду Кінбурна, живучи у виритих у степу землянках і не вилазячи з розмоченої дощем багнюки, змучені голодом і хворобами. Солдати розташованого поруч Шангірейського ретраншементу мерли тисячами від чуми. Скоро епідемія перекинулася й у табір запорожців. Однак наказу відійти і зняти безглузду блокаду не надходило. Козаки мусили лишатися під Кінбурном протягом наступних 3-х років, навіть після того як закінчилася війна і турки передали кінбурнські укріплення росіянам. У квітні 1775 р. вони дійшли до крайньої межі – "одеянием и обувом до полунаготы", розпродаючи власних коней, аби тільки продовжувати "кувати славу російської зброї", остерігаючись її застосування проти себе.

І не встереглися. 7 травня 1775-го на засіданні Ради при царському дворі Катерини II вирішили: мавр зробив свою справу, мавр має піти; Запорозька Січ, котра протягом 6 років війни напружувала свої людські та матеріальні ресурси й спільно з росіянами добувала перемогу, має бути ліквідована. Тож наприкінці травня майже 40-тисячне російське військо виступило на "атакування" Січі і окупацію Запорозьких Вольностей. З 4 на 5 червня командир лівобережного корпусу цього війська Петро Текелія тихцем нейтралізував запорозьку варту й блокував усі вулиці Січі. Однак кошовий, старшина та понад 3000 запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелія відрядив до них полковника Мисюрєва, щоб оголосити волю Катерини ІІ та примусити Калнишевського здатися на монаршу ласку. Кошовий певний час не впускав російського посланця: запорожці сперечалися. Можливо, справа вирішилася промовою отця Володимира Сокальського, котрий засудив пролиття православної крові. Згодом кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий дали себе арештувати, не сповна розуміючи, за що. Адже кожен міг розповісти про свої заслуги перед Російською імперію, показуючи на отримані від неї золоті медалі. Втім, їй це вже було нецікаво. Хижа, підступна, сильна і ефективна імперія використовувала всіх, кого тільки можна. І, використавши, викидала. Бо ніхто і ніщо не могли їй у цьому завадити чи закликати її на суд вселенської моралі. Адже про останню з Господом Богом домовилися російські церковні ієрархи. Можливо, давши хабара...

P.S. Про одну і ту саму історичну подію за різних обставин хочеться писати по-різному: іноді спокійно, іноді навпаки, – але завжди суголосно часові. Ще 5 років тому мені здавалося, що темні фарби достоту вималювали попередники, створивши своє авторське полотно української історії, чимось трагічне, чимось наївне, але за розміром менше за ті, якими володіють наші сусіди – поляки і росіяни. Хотілося шукати інших кольорів. Колір помаранчі здавався близьким до рожевого і налаштовував сприймати минуле спокійно: саме як минуле, що закам'яніло на своїй позначці часу. Однак напередодні 235-річчя проголошення маніфесту Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі закам'яніла примара минулого ожила й нахабно ввірвалася у сьогодення, спонукаючи до неспокою, до пристрасті, зайвої у наукових текстах, проте так властивої публіцистиці. Хай ця пристрасть буде без жалю і суму. Минуле варте того.

Владислав Грибовський

История города:

Садова вулиця,
1840-1920 гг.
» Темы о городе:
- Архитектура
- Символика города и области
- Город по кусочкам
- Заметки о городе
- История города
- Исторические карты
- История городского транспорта
- Знаменитые люди города
- Исторический календарь


copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте