АНД РВ

6 серпня 2024, 23:52

Орган пробації вшановує пам’ять жертв атомних бомбардувань японських міст Хіросіми та Нагасакі

Психолог Амур-Нижньодніпровського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» у Дніпропетровській області Едуард Абашія інформує про наступне. 6 серпня відзначається Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї (День Хіросіми). В цей день всесвіт вшановує пам’ять жертв атомних бомбардувань японських міст Хіросіми та Нагасакі.

О 1:45 ночі 6 серпня 1945 року американський стратегічний бомбардувальник B-29 під назвою "Енола Гей" злетів з острова Тініан на Маріанських островах. Він ніс другу у світі атомну бомбу, перша була підірвана трьома тижнями раніше на американському випробувальному полігоні в Аламогордо, штат Нью-Мексико. "Енола Гей" перевозив одну атомну бомбу з ядром зі збагаченого урану. Бомба отримала назву "Малюк". Її вибухова сила становила близько 12 500 тонн у тротиловому еквіваленті.

О 8:15 ранку того дня, коли жителі Хіросіми починали свій день, "Енола Гей" випустила свій жахливий вантаж, який падав 43 секунди, перш ніж вибухнути на висоті 580 метрів над лікарнею Сіма поблизу центру міста.

Ось опис з брошури, опублікованої Меморіальним музеєм миру в Хіросімі, того, що сталося одразу після вибуху: "Температура повітря в точці вибуху досягла декількох мільйонів градусів за Цельсієм (максимальна температура звичайних бомб становить приблизно 5 000 градусів за Цельсієм). Через кілька мільйонних часток секунди після вибуху з’явилася вогняна куля, яка випромінювала біле тепло. Через 1/10 000 секунди вогняна куля досягла діаметру приблизно 28 метрів з температурою близько 300 000 градусів за Цельсієм. У момент вибуху інтенсивні теплові промені і випромінювання були випущені в усіх напрямках, і стався вибух з неймовірним тиском на навколишнє повітря".

В результаті вибуху, спеки і пожеж, що виникли, місто Хіросіма було зрівняне з землею, і в той день загинуло близько 90 000 людей. Друге у світі випробування ядерної зброї переконливо продемонструвало жахливу здатність ядерної зброї вбивати і калічити. Школи були зруйновані, а їхні учні та вчителі вбиті. Лікарні разом з пацієнтами та медичним персоналом були знищені. Бомбардування Хіросіми було актом масового знищення цивільного населення, знищення цілого міста однією бомбою.

Гаррі Трумен, президент Сполучених Штатів, коли його сповістили про це, кричуще нерозсудливо сказав: "Це найбільша подія в історії".

Через три дні після знищення Хіросіми, не знайшовши розриву в хмарах над своєю основною ціллю - містом Кокура, американський бомбардувальник B-29 під назвою "Бокскар" атакував японське місто Нагасакі, застосувавши третю в світі атомну зброю. Ця бомба мала плутонієву серцевину і вибухову силу близько 22 000 тонн тротилу. Вона отримала назву "Товстун". Атака відбулася об 11:02 ранку і призвела до негайної загибелі близько 40 000 людей.

У своїй першій промові перед американською громадськістю про бомбардування Хіросіми, яку він виголосив 9 серпня 1945 року, в день скидання атомної бомби на Нагасакі, Гаррі Трумен повідомив: "Світ відзначить, що перша атомна бомба була скинута на Хіросіму, військову базу. Це сталося тому, що ми хотіли в цій першій атаці уникнути, наскільки це можливо, вбивства цивільного населення".

Хоча в Хіросімі і була військова база, мішенню була не вона, а центр міста. Переважна більшість жертв у Хіросімі були звичайними цивільними особами, включаючи велику кількість жінок і дітей. Трумен продовжив: "Але ця атака була лише попередженням про те, що буде далі". Далі Трумен говорив про "жахливу відповідальність, яка лягла на нас", і "дякував Богові, що вона лягла на нас, а не на наших ворогів". Він молився, щоб Бог "допоміг нам використати її на Його шляху і для Його мети". Це була холодна і пророча молитва.

До кінця 1945 року в Хіросімі загинуло близько 145 000 людей, а в Нагасакі - близько 75 000. Ще десятки тисяч отримали серйозні поранення і продовжували страждати та помирати від спричинених радіацією раку, вроджених вад, тягаря мертвонароджуваності. Багатьом людям було суворо заборонено мати дітей. Смертність серед тих, хто вижив після бомбардувань, продовжувалася протягом багатьох років, головним чином через наслідки радіаційного отруєння та опромінення.

З плином часу тих, хто безпосередньо пережив бомбардування Хіросіми та Нагасакі, стало набагато менше. Хоча їхні власні спогади про травму, завдану їм самим і їхнім містам, можуть залишатися яскравими, їхні історії невідомі великій частині населення світу. Послання тих, хто вижив, було простим, чітким і послідовним: "Ніколи більше!" На Меморіальному кенотафі в парку миру в Хіросімі є такий напис: "Нехай усі душі тут спочивають з миром, бо ми не повторимо зла". "Ми" в цьому написі відноситься до всіх нас і до кожного з нас.

Після бомбардувань Хіросіми і Нагасакі триває боротьба за пам’ять. Історія бомбардувань радикально відрізняється від того, що розповідають в Америці, і від того, як про цю трагедію розповідають ті, хто вижив у Хіросімі та Нагасакі. Американська версія - це історія тріумфу - тріумфу технологій і тріумфу у війні. Вона дивиться на бомбу згори, з точки зору тих, хто її скинув.

Для переважної більшості громадян США створення бомби розглядалося як технологічний подвиг надзвичайних масштабів, що призвів до появи найпотужнішої зброї в історії війни. З цієї точки зору, атомні бомби уможливили повну поразку японської імперської влади і призвели до раптового завершення Другої світової війни.

У свідомості багатьох, якщо не більшості громадян США, атомні бомби врятували життя, можливо, мільйона американських солдатів, а знищення Хіросіми і Нагасакі розглядається як невелика ціна за порятунок стількох життів і закінчення жахливої війни. Такий погляд залишає враження, що бомбардування цих міст атомною зброєю було корисним, плідним і приводом для святкування.

Проблема з таким викладом історії полягає в тому, що необхідність скидання бомб для завершення війни широко оскаржується істориками. Багато американських вчених, зокрема Роберт Ліфтон і Грег Мітчелл, ставлять під сумнів офіційну версію США щодо бомбардувань. Ці критики по-різному вказували на те, що Японія намагалася капітулювати під час скидання бомб, що стратегічний огляд армії США підрахував набагато менші втрати США від вторгнення в Японію, і що існували інші способи закінчити війну без використання атомних бомб над двома японськими містами.

Серед критиків застосування ядерної зброї в Хіросімі та Нагасакі були провідні військові діячі США. Генерал Дуайт Ейзенхауер, Верховний головнокомандувач союзних військ у Європі під час Другої світової війни, а згодом президент США, описав свою реакцію на повідомлення військового міністра Генрі Л. Стімсона про те, що на японські міста будуть скинуті атомні бомби: "Під час викладення ним відповідних фактів мене охопило почуття пригніченості, і я висловив йому свої серйозні побоювання, по-перше, виходячи з мого переконання, що Японія вже переможена і що скидання бомби було абсолютно непотрібним, а по-друге, тому що я вважав, що нашій країні слід уникати шокування світової громадської думки застосуванням зброї, використання якої, як я вважав, вже не є обов’язковим для порятунку життів американців. Я був переконаний, що Японія в той самий момент намагалася капітулювати з мінімальною втратою "обличчя "....."

У післявоєнному інтерв’ю Ейзенхауер сказав журналісту: "...японці були готові здатися, і не було необхідності бити їх цією жахливою річчю".

Генерал Генрі Гарлі Арнольд, командувач ВПС США під час Другої світової війни, писав: "Нам завжди здавалося, що з атомною бомбою чи без неї японці вже були на межі краху".

Начальник штабу Трумена, адмірал Вільям Д. Ліхі, писав: "Я вважаю, що застосування цієї варварської зброї в Хіросімі і Нагасакі не надало жодної суттєвої допомоги у нашій війні проти Японії. Японці вже були розбиті і були готові до капітуляції....Мені здавалося, що, застосувавши її першими, ми прийняли етичний стандарт, притаманний варварам темних віків. Мене не вчили вести війну таким чином, а війни не можна виграти, знищуючи жінок і дітей....".

Незважаючи на ці потужні заяви незгоди з боку воєначальників США часів Другої світової війни, у Сполучених Штатах і серед їхніх союзників все ще існує сильне відчуття того, що бомбардування Хіросіми і Нагасакі були виправдані війною. Недостатньо визнається той факт, що жертвами бомбардувань було переважно цивільне населення, що ті, хто знаходився ближче до епіцентрів вибухів, були спалені, а ті, хто був далі, зазнали радіаційного отруєння, що багато хто загинув нестерпно болісною смертю і що навіть сьогодні, більш ніж через п'ять десятиліть після бомбардувань, ті, хто вижив, продовжують страждати від наслідків радіаційного опромінення.

Бомбардування Хіросіми і Нагасакі залишилися в минулому. Ми не можемо воскресити ці міста. Мешканці цих міст зробили це для себе. Що ми можемо зробити, так це вчитися на їхньому досвіді. Те, чого вони мають навчити, є, можливо, найважливішим уроком для людства: ми стоїмо перед можливістю нашого вимирання як виду, не просто перед реальністю нашої індивідуальної смерті, а перед смертю людства. Ця можливість стала очевидною в Хіросімі.

Великий французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю писав одразу після бомбардування Хіросіми: "Наша технічна цивілізація щойно досягла найбільшого рівня дикості. У більш-менш близькому майбутньому нам доведеться вибирати між колективним самогубством і розумним використанням наших наукових завоювань. Перед жахливими перспективами, що постали перед людством, ми ще чіткіше бачимо, що мир - це єдина битва, яку варто вести. Це вже не молитва, а вимога, яку всі народи повинні звернути до своїх урядів - вимога зробити остаточний вибір між пеклом і розумом".

Покладатися на ядерну зброю для забезпечення безпеки означає поставити майбутнє нашого виду і більшу частину життя під загрозу знищення. Людство стоїть перед вибором: ліквідувати ядерну зброю або продовжувати наражатися на ризик того, що колись вона знищить нас. Якщо ми не визнаємо цей вибір і не будемо діяти відповідно до нього, ми зіткнемося з можливістю глобальної Хіросіми.

Барабани ядерної війни знову б’ють у дзвони. Загальна недовіра і поділ держав зростають. Ядерна тінь, що нависла над холодною війною, знову з’явилася. І деякі країни знову необачно брязкають ядерною зброєю, погрожуючи іншим застосувати ці інструменти знищення, наче міряються силою. До повної ліквідації ядерної зброї держави, що володіють нею, повинні взяти на себе зобов’язання ніколи не застосовувати її, та мусять відповідати за недотримання цих зобов’язань.